Довкола все потрощено. Вороги тікали, рятуючи свою шкуру. Пробігши поміж диму, Пташка побачила інших полонених, що сідали в автобуси й великі машини. Чоловік ухопив її за руку і потягнув в інший бік. Вони залізли у військовий джип із побитими від куль вікнами, в якому на задніх сидіннях лежала гвинтівка. Тільки-но вони почали їхати, як Пташка помітила Кадирова, що стояв та зло дивився в їхню сторону. Що ж, не пощастило злочинцю. Тим часом усіх полонених вивезли подалі звідси. Ніхто навіть не мріяв про такий порятунок. Для людей це було справжнє диво. Головне — це довезти всіх полонених у безпечне місце і добре про них подбати.
Кадиров усе що міг, так це погрозити кулаком вслід тим двом утікачам.
— Оце я розумію, втеча! — зловтішався чоловік за кермом. На його шиї був сірий шалик, а на руках рукавиці з відкритими палицями. Він ще кілька разів оглянувся в сторону розлюченого орківського командира. Всі дороги були потрощені, поруч палаючі будівлі та склади. Колона з нашими військовими виїхала в бік безпечної дороги, в той час як машина звернула зі шляху.
Пташка з жахом і водночас з радістю дивилася у вікно на розбомблену Оленівку. Абсолютно спокійно вони проїжджали повз наляканих, поранених та убитих орків. Здавалося, що далі все буде легко, й нічого поганого вже не трапиться.
Машина з поспіхом виїхала з Оленівки. Далі поспішати вже не було причин. Чоловік мовчки витягнув флягу зі своєї сумки і дав Пташці води. Ще кілька хвилин вони їхали мовчки.
— Можна дізнатися, куди ви мене везете? — не довго думаючи, запитала військова.
— У безпечне місце.
Відповідь прозвучала досить твердо, але Пташку це не спинило. Вона продовжила ставити йому запитання.
— Туди ж. Хоча і не те щоб усіх, адже про тих, хто в Росії, мова йтиме окремо.
Чоловік мовив так, ніби його це все тішило, та й почувався він цілком комфортно. Дівчина думала запитати ще щось, але, притиснувши до себе ноги, стала дивитися у вікно. Нарешті хоч трохи спокою. Не видно ні ворогів, ні погоні, хоча з іншого боку це здавалося дивним. «Затишшя перед бурею»? Хто зна, може, так воно і є.
— Агов, Пташко, не зголодніла часом?Дівчину насторожило те, звідки чоловік її знає, але про це вона не сказала ні слова, лише кивнула. Він дістав зі своєї сумки канапку та віддав дівчині. Вона ж із задоволенням поїла. І знову між ними довге мовчання.
— А... звідки ви мене знаєте? — все ж поцікавилась Пташка.— Та й, публічна особа, — відповів той.
Дівчина не мала що йому сказати, тому просто відвернулася до вікна.
— Тобі краще поспати, доки є час, — сказав чоловік, витягнувши з задніх сидінь плед та віддавши його Пташці. Вона закуталась і стала грітися. Більше ніхто її не зачепить, ніхто не здасть, не скривдить. Пташка вперше за стільки часу відчула себе у безпеці, хоч і розуміла, що той чоловік їй зовсім не знайомий. Попри відчуття Пташки, все це здавалося їй підозрілим, але сил застрахуватись у неї не було.
Поспала дівчина не довго, їй стало холодно. Мороз пройняв її тіло аж до кісток. Вона прокинулась в машині одна, посеред темного, густого лісу... ані чоловіка, ані зброї. Пташці стало там некомфортно, тож вона захотіла вийти з машини, але хто зна, яка небезпека чекає там на неї. Погляд Пташки впав на бардачок. Дівчина відчинила його. Там був заряджений пістолет, ліхтарик та інші речі. Пташка взяла до рук зброю і вийшла надвір. Довкола досить моторошно, зовсім незнайомі місця та звуки. Дівчина озирнулася й пішла кудись у хащі, невдоволено зсуваючи гілки дерев і кущів:— Чудово. Ось так і живу, потрапила до якогось маніяка, який зараз ходить невідомо де...
— Це я маніяк? Ти серйозно? — почула голос того чоловіка, що раптом з'явився у Пташки за спиною.
— Ах, ну так, про вовка промовка.
— То я тепер маніяк? — усміхнувся той.
— Навряд чи, але ваша поява мене досить насторожила. — Пташка склала руки та прискіпливо дивилась на чоловіка.
— Що? Ой, тільки не кажи, що я тебе злякав.
Дівчина мовчки продовжувала дивитись на нього.
- Ясно, гаразд, ходімо назад, - чоловік підійшов до Пташки і розвернув її в інший бік. Вони вийшли на стежку і стали обходити хащі.
— І чого тобі в машині не сиділося?— Нема чого мене було саму лишати, — відповіла Пташка, — і, до речі, я би хотіла дізнатися ваш позивний.
— Позивний? Так ти сама мені його дала, Маніяк! — Посміявся той.
— Я, взагалі-то, серйозно, — твердо відповіла дівчина.
— Так, бачу, почуття гумору у нас нема, Пташечко. Гаразд, можеш звати мене Гриф.
— Гаразд, — Пташка з недовірою глянула на чоловіка. Очевидно, їй не надто подобались жарти Грифа, а особливо його сарказм.
Далі вони продовжили їхати. Палива у них лишилося небагато, тож вони зупинилися в одному з визволених сіл, де один із господарів дозволив залишитися їм на ніч у стайні.
Гриф сів, спершись об копицю сіна. Пташка сиділа поруч. Вона уважно придивлялася до нього, проте нічого так і не помітила, тому зі своїми думками подалась спати.