Так і сталось. Ранком усі були на місцях. Ніхто навіть не підозрював того, що на заводі вони будуть не самі. Ворог весь час буде над ними, а вони, замкнені у темних, сирих катакомбах, будуть боротися за своє життя. І більше їм ніхто не допоможе. Кадиров дав їм шанс, який не має сенсу, але надія вояків не згасне.

Сміливо поміж руїн, довгими коридорами із розбитими сірими стінами та уламками на землі, повільно й неголосно проходився Гриф. Його завданням тут, як і Змія та ще одного солдата була розвідка. Розвідка стану, в якому опинилися бійці. Повернення на Азовсталь виявилось обманом: завод окупували вороги. Тут не залишилося цивільних, поранених, не залишилося місця. А в цей час солдати ховалися у спустошених війною підвалах, застрягши там без можливості вийти нагору. Що це? Гра "якщо підеш проти правил - загинеш"? Чи перевірка на вміння шпигувати і ходити у розвідку? Усе закрутилося в грі, наче російська рулетка, де маленька куля і крихта удачі вирішують долю твого життя. Жорстокість, провокуюча важку і непоправну темну злочинність, жадібно заполонила увесь цей великий, та в душі насправді усвідомлений малий, простір.

Гриф линув до широко відчинених бокових дверей Азовсталі, щойно побачив крихту яскравого світла, але Змій вхопив його своєю худорлявою рукою. Одним холодним поглядом своїх темних очей, Змій швидко дав зрозуміти, що слід бути вкрай обережним і настороженим. Солдати підійшли до дверей збоку, аби не бути поміченими ворогом і не дарма. Ззовні будівлю оточила ворожа армійська техніка. Чеченці, росіяни, танки, авто, усе, що може принести загрозу було тут. Цікаво, чи ж не означало це зменшення ракетних ударів у це місце, якщо тут стоять помітні, але надто продумані ворожі позиції? «Складно, не пробіжить і щур», подумав Гриф, дивлячись на це. Змій хутко потягнув обох своїх побратимів до бокової стіни, коли помітив, як верхня частина танку почала розвертатися в їхній бік. Лячно. Обоє вояків присіли під стіною вниз, аби вберегтися від зайвих пошкоджень, але Гриф пішов далі. Залишивши позаду своїх обережних товаришів, чоловік безстрашно, крок за кроком, просувався далі, порожніми коридорами заводу, у пошуках чогось важливого. Попри зосереджений вигляд Грифа ззовні, його холодний та уважний погляд, сам чоловік частково потопав у беззмістовно хаотичних думках.

Після декількох хвилин його мандрів по цьому богом забутому місці, до воїна, крізь стіни та отвори в них, долинають далекі голоси. «Свої чи не свої» — подумав він, а потім вирішив - навіщо страх. Його черевики акуратно наступали на бетонну поверхню підлоги, повністю вкриту великими й малими шматками битого скла. Чим ближче Гриф підходив до сходів на другий поверх цієї величезної споруди, тим гучнішими та чіткішими ставали ці голоси. Звідси вже можна було почути мову, якою вони говорили — ворожу. Звідси й було чути немилу вухові затяжну вимову слів, зокрема голосних літер, чітко виражені та різкі наголосні букви у словах. Військовик майже злився зі сходами, не ризикуючи підійматися далі, ніж його не видно. Вистромивши край голови до очей не далі сходового маршу, Гриф побачив ворожий плямистого забарвлення камуфляж. Опісля, чоловік зрештою помічає неприємно знайомих собі людей. Кадиров, що стояв поміж своїх чеченців та росіян, гордовито ставлячи руки на пояс, а поруч хто? Рудоволоса дівчина. Її Гриф зустрічав поруч з цим жорстоким щуром так само, а тому не зробив ні найменшого руху, щоб заінтриговано очікувати далі. Так минуло коло десяти хвилин, а від не звички ноги армійця почали затікати, а поперек і взагалі боліти від твердих та бетонних холодних сходів, на яких молодий чоловік вмостився півлежачи. На мить Гриф навіть відчув власні нирки, що змусило його поступово, плавно спуститися до низу і знову підвестися на ноги. З усієї цієї нецензурної балаканини, він нічого путнього так і не почув. Та це не головне. Головним зараз було підтвердження теорії, що воїни справді опинилися не в поліпшеній версії Азовсталі, а у пастці, у пеклі... черговий раз.

І, розігнувши спину, військовик тихо попрямував назад, відчуваючи при цьому невелику, але непереборну тривогу. «Щасливим я був би, якби сюди не пішов», - пробурмотів він до себе, - «втомився вже. Бачити кольори такі гидко. Сірі, зелені, багнисті... хакі. Набридло». Після цих слів ходьба його раптово припинилась. Гриф стояв у великій та чи не найбільш потрощеній частині споруди, перед важким обладнанням, плавильною піччю, механізмами тощо. Утоплені думки вояки плавно перейшли в захоплення та водночас жах від того, що він побачив. Життя немає. Нема нічого, що свідчило про буття. Частинки пороху літали в густому повітрі, це було помітно, дивлячись на величезне порожнє вікно цієї частини приміщення. Звідти на диво пробивалися яскраві промінчики сонця, тепло охоплюючи все те, до чого можливо було дістатися, але Гриф не відчував жодного тепла, лише холод. Він злегка витягнув руку вперед, дозволяючи променям освітити його верхню частину долоні, висунуту з тіні та мряки. Усе наче завмерло в часі, сповільнилося і незмінно тривало у монотонному однаковому темпі, наче анімована пауза. Цю мертву в’язку тишу раптом зруйнували повільні кроки за спиною армійця і невеличкий кашель, що був спрямований на привертання уваги. Обернувшись, Гриф знову побачив високу рудоволоску, що стала заледве не впритул до його спини. Він впевнено зробив ще крок назад від неї, зустрівши її карі очі своїми, а вже після заговорив у холодному тоні, наче створював собі так захисний бар’єр.

- Настю... здається, тебе я вже бачив. Ти що, повернеш мене у полон?

- Не так швидко, молодий чоловіче. Тут далеко не один факт, прихований під шаром брехні та ілюзій, - дівчина запевнила його хитрувато-спокійним голосом.

Дочекавшись моменту, коли Гриф злегка відвернув голову в бік віконної рами, ворогиня несподівано атакувала його з ножем, не враховуючи того, що Гриф ніколи не втрачав пильності. Він вхопив її руку і відвів ніж від свого горла, ловлячи дівчину в мертву хватку, у жодному разі не даючи їй втекти.

- Анастасіє, - він звернувся глузливо, - невже ти думаєш, що все так просто? Підкрастися до мене ззаду, напасти на мене...

Вона покинула всілякі спроби чинити йому опір, хоча Гриф навіть не думав відпускати впольовану ним лисицю. Темні очі чоловіка холодно вдивлялися в знайоме йому обличчя, на його повіці стало видно ледве помітний шрам. Кінчики його сухих губ злегка піднялися, зустрівши ненависний погляд своєї суперниці. Анастасія смикнула власну руку, але нічого не змінилося.

- Відпусти. Я кричатиму, - вона сказала крізь зуби.

Раптовий перехід ворога на рідну мову насторожив Грифа, але сердитий тон голосу змусив усмішку не сходити з лиця.

- Ох, то тепер ти говориш зі мною українською? Ще й так чисто, аж дивно. Мабуть, тебе довго вчили.

По декількох секундах мовчання, коли тільки дихання обох було чути, дівчина знов почала говорити;

- Я українка... так, це складно зрозуміти, але якщо ти забереш від мене руки, я розповім.

Гриф завмер зі здивованим обличчям, але послабив хватку. Настя відіпхнула від себе вояку одразу, стаючи в менш ганебну позу і продовжила пиляти його поглядом. Вона вдарила Грифа в передпліччя зі злості.

- Дивися сюди.

- Ну, розказуй, як вийшло так, що панянка, яку я бачив в окупованому Донецьку та Маріуполі серед москалів зараз стоїть переді мною і стверджує, що вона українка?

- Обіцяй повірити... — вона сказала так тихо, наче сказала це собі.

Анастасія наважилася зробити крок ближче і дистанція між нею та Грифом стала меншою, ніж витягнута рука. Вояка напружився, коли відчув жіноче дихання на своїй шиї, але мовчки проковтнув слину і видихнув повітря назовні.

- Отже, Настія. Ще раз наблизишся до мене так...

- Помовч, - вона огризнулася, невдоволена новим прізвиськом, - ти мав слухати мене. Я — український розвідник...

- Ти? — Гриф почав сміятися, через що знову отримав удар у передпліччя.

- Я — український розвідник, який потрапив у полон на одному з завдань. Я зберегла собі життя за рахунок фальшивої співпраці з ворогом і командування знало про це. Коли мені вдалося налагодити контакт, я розповіла їм усе, що знала і все, що відбувалося довкола мене. Тієї ночі командири обіцяли, що звільнять мене, я мала надію, але з тих слів пройшло надто багато часу. Я більше не вірю їм. Який сенс очікувати порятунку, якщо можна знайти спосіб вибратися самому? Тобі знайоме це відчуття, ти теж один. Витягуєш себе з багнюки і знову падаєш туди, але будеш самостійно підійматися на ноги, доки не розіб’єш обличчя. Ти надто впертий, щоб визнати це.

Чоловік задумався: історія була справді неприємною. Він добре знав, що таке очікування, самотність, зневіра. Гриф, як і завжди, усміхнувся, ніби цей його вигляд приховував любі інші емоції.

- То що ж мені робити, Настіє? Взяти тебе з собою чи повернути Кадирову...

- Будь ласка, ні. Ти не можеш віддати мене цьому психу! Я не витримаю бути серед них іще.

- Маєш рацію, це доволі жорстоко.

- Гриф? — Змій махнув йому рукою, - у нас п’ять хвилин, щоб повернутися на місце, доки ми цілі.

- Так точно, Калина не схоче нас мертвими, - озвався інший солдат.

- Не скигли, рядовий, Змій має рацію. Ходімо.

Гриф потягнув за собою беззбройну Анастасію.

- І вона? Це погана ідея, я відчуваю. Хочеш наразити нас на небезпеку? — очі Змія розширилися від подиву.

- Ти передбачав багато речей, тому кажи відразу, що тут не так?

- Тільки подумай, що ти робиш. Ти хочеш взяти людину, яка працює на обидві сторони і привести її до нас. Може, вона й каже правду, але це не привід довіряти їй.

- Хто сказав, що я довіряю? Хіба це не шанс дізнатися про ворога більше?

- Хлопці, - втрутився рядовий, - я думаю, нам час іти.

- Це правда, - Змій поклав руку йому на плече, - якщо хочете жити, вперед, бо я вже відчуваю, як нас знову візьмуть у полон.

Військові, враз з Анастасією покинули цю частину заводу, обережно повертаючись у свій сховок. Вони навіть чули кроки росіян, від яких, за допомогою дару передбачення, застерігав їх Змій.

По поверненню сюди четвірки, Гриф зібрався з силами та підійшов до командира.

- Пане, кепсько. Ми оточені з усіх боків. На верхніх поверхах все зайняли росіяни, але основна маса особового складу знаходиться довкола заводу. Там також чимало техніки і ворог контролює кожну щілину, щоб ніхто не вийшов звідси. Вони не знають нашого точного розміщення, але це питання часу. Анастасія розвідник, вона знає більше про позиції ворогів.

Пташка слухала розмову Грифа й одного з командирів, а звістка про ситуацію її гнітила. Це не були добрі новини. Змій тихо підійшов до неї та сів поруч на саморобному ліжку. Вони довго мовчали, слухаючи невтішний діалог. Погляд худорлявого хлопця якийсь час дивився в пусте місце, ніби знову від якогось видіння.

- Пташко, я хотів дещо сказати, - він говорив пошепки.

- Щось не так? Боже, мабуть, ця розвідка була чимось жахливим. Мені шкода, що тобі довелося бачити це все. Твій погляд виглядає таким спустошеним.

Змій ніяково усміхнувся і нервово смикав рукав куртки.

- Знаєш, мені не доведеться бачити це довго. Я сказав це Калині і тобі скажу. Все має початок і кінець.

Вона хотіла щось сказати в якості підтримки, але не знала що, тому лише акуратно торкнулася плечей напарника, стиснувши його.

- Жвавіше, не все так погано! Тут залишилися лише здорові міцні солдати. Ми однозначно дамо раду російській навалі, якщо трималися й до цього.

 Змій сховав голову в долонях зітхаючи, після чого підвівся і тихо пішов. Пташка залишилася сидіти одна. Її голубі очі роздивлялися укриття з того ракурсу, де їй було найбільше видно.

Щілини між мішками з піском та малими підвальними вікнами забезпечували мінімальне освітлення та кисень, хоча повітря досі відчувалося важким, вологим. Сірі стіни покривалися пліснявою, що могло бути дивним зважаючи лише на температуру. Усі декілька виходів з укриття були під охороною військових зсередини, які чергувалися кожні кілька годин. Хтось із ліхтариком пройшов мимо саморобних ліжок, Гак знуджено складав набої. Калина сів на дерев’яний стілець і тер підборіддя рукою в роздумах.

- Хтось мусить вийти з укриття ще раз. Ми досі не знаємо, що відбувається з лівого боку заводу. Азовсталь не якась мала споруда врешті-решт.

- Я можу піти, - сказала Пташка.

- Ні. Ти парамедик. У нас не так багато лікарів, щоб їх втрачати.

Він досі намагався збагнути, які дії та рішення будуть правильні з його боку. Калина ні в якому разі не хотів втрачати медиків, досвідчених бійців, але також не міг

дати це завдання простому солдату. Людей, яким він довіряв, було не так багато, тому все це ще більше ускладнювало їхнє становище. Рано чи пізно, але хтось точно мусив вийти з катакомб. Ресурси, такі як: їжа, вода, медикаменти, зброя мають свої ліміти і ніщо з цього не береться з пустого місця.

- Тоді беріть тих же.

Гриф та Змій впевнено стояли перед Калиною, як його вірні безстрашні воїни.

- Ви не втомилися?

- Зовсім ні.

Попри те, що вони щойно повернулися у підвал, ніхто з них не заперечував вийти ще раз. Бойовий дух не кипів у жилах як колись, але нікуди й не зникав. Гак також гордовито піднявся і поставив магазин назад у зброю.

- Я піду з ними.

- Добре. Ви знаєте, що робити.

*****

Калина звелів їм іти і троє вояків пішли на ліву сторону Азовсталі. Тут насправді все виглядало так само, як і там, де ходили Гриф та Змій минулого разу.

- У мене погане передчуття, - мовив Гак.

Свою руку він тримав на ствольній коробці автомату.

- Агов, так ти у нас сміливий. Звідки сумнів? - Гриф відповів йому тихо, коли почав говорити Змій.

- Пам’ятаєш те правило? «У кого бронежилет, той і живий», а його нема ні в мене, ні в нього.

- Здається, бронежилет для мене не надто практична штука, для Гака — те, що треба.

- Дурню, це твоя безпека, - він гаркнув, - Змій тобі підтвердить. Тобі боком вилізуть всі ті рази, коли ти лазив десь з мінімальним захистом на собі, бо так «зручно». Правила придумували не просто так.

Через хвилину всі троє зупинилися, побачивши перед собою обвал, який закрив увесь прохід.

- Хм, з правого боку не було входу на лівий?, - запитав Гак, але Гриф лише похитав головою.

- Там москалі.

- Он як...

Вони намагалися придумати спосіб пройти далі якомога безпечніше. Змій знав усе наперед, але не міг нічого сказати, щоб не турбувати товаришів своїм видінням. Темні очі молодого хлопця уважно роздивлялися уламки перед ними, і ось, нарешті, завдяки чудово розвиненій інтуїції, зупинилися на дірці, яка утворилася між стіною та стелею, але не виходила назовні.

- Хлопці, потрібно туди.

Гриф заскочив вгору, але зупинився, стоячи на одному з уламків. Він задів рукою шматок скла і між пальцями з’явилося неприємне відчуття порізу.

- Ай! До біса! Дурна ідея! Треба вертатися назад. Я туди точно не пролізу, а чи пролізе хто-небудь озброєний, чи з тим же бронежилетом...

У відповідь на це, Змій зітхнув, зняв з себе аптечку, автомат та інші речі і відклав на підлогу.

- Я точно пролізу туди, до того ж візьму лише рацію.

- Ти впевнений? Ти ніколи не поводився так раніше, правда ж, Гриф? - Гак штовхнув його в плече.

- Що? А, справді, - чоловік ніяково усміхнувся, намагаючись приховати те, що відволікся на свій поріз.

- Ти взагалі мене слухав, шановний?

- Усе, припиніть.

Змій почав акуратно лізти в дірку. Його побратими замовкли і пильнували різні сторони, щоб не натрапити на ворогів. Хлопець усвідомлював, що вони обоє не знали, що може трапитись далі, саме тому він навіть не намагався засудити їх за що-небудь. Спершу пройшли його бліді руки, шматки скла порвали йому рукав, потім Змій акуратно просунув голову і решту тіла, аж доки не торкнувся підлоги з іншого боку обвалу і не став нормально на ноги.

- Я пройшов. Тут дуже пусто, - сказав він.

Довкола літали дрібні пилинки, які до цього лежали на товстому шару пилу на підлозі. Буквально за стіною чути звуки ворожої техніки, яка була зовсім близько. Змій ішов насторожено, його кінцівки ціпеніли від хвилювання і ноги ступали далі в тінь. Бетонні стіни були цілими в цій частині Азовсталі за рахунок своєї товщини. Тут було зовсім темно і запах металу наче лягав на легені. Голова хлопця почала паморочитись від емоцій і він спинився біля одної зі стін. Його рука поволі дістала з кишені рацію і він почав говорити.

- Тут темно і немає ні душі, щось мені підказує, що далі буде глухий кут. Мені здається, — він заплющив очі, щоб використати свої здібності, - ця частина є наче квадратним коридором, і тут добре чути присутність ворога десь надворі.

Після цього почувся звук рації і голос Грифа на тій стороні.

- Зрозуміло, просувайся далі.

Змій намагався йти, але тепер бачення майбутнього приносило фізичний біль. Хлопець важко дихав, його зір розпливався і коридор наче хитався з боку на бік.

- Гриф... я не дам ради, ти мусиш піти сюди, - він видав.

Ноги Змія втомлено й незграбно сунулися по нерівній оббитій підлозі, біля нього скрипіли залишки металевих прутів, що утримували стелю. Ще один крок і він відчув, як його нога почала підгинатися і бідолаха поволі опускався на землю. Скрипіння стало гучнішим у вухах хлопця. Великий шматок стелі почав ламатися і залізні деталі все більше прогиналися під ним. Змій видихнув і стояв, доки йому не стало легше.

- Ні-ні, усе в порядку. Хибна тривога, я в нормі, я іду далі.

Він дійшов до місця, де коридор вів убік, а щойно став туди, за кілька кілометрів пролунав великий вибух у місті. Військовик завмер без жодного руху, а рухатися почав, коли зрозумів, що біда його оминула. Маріуполь знову страждає від бомбардувань.

Змій черговий раз чує важкий скрип металу і невеликий тріск. Він підняв голову, щоб подивитися на стелю, а саме в цей момент прути не втримали вагу бетону і шматок будівлі впав просто на нього. Крик був мінімальним, солдат не встиг повністю усвідомити, що відбулося, і, під неможливою вагою, видав останню жменьку повітря.

Гак та Гриф, які почули звук, збентежилися. Гриф одразу покинув все і поліз у щілину, ріжучи свій одяг та шкіру об скло та гострі частини. Коли Гриф добіг до цього місця, мову йому відняло. Він посвітив ліхтарем собі під ноги і одразу ж вимкнув його, щоб не бачити того жаху. Кілька хвилин тому все було добре... занадто добре. Чоловік стояв над молодим побратимом не дихаючи, і потайки витер сльози рукою. Він не міг терпіти, але більше не міг нічого вдіяти. Повернувшись до Гака, він мовчав, не бажаючи говорити ні слова. Той швидко вловив його погляд і серце йому стало.

- Невже Змій...

Але Гриф ледве говорив крізь гіркі сльози, що невпинно стікали по його подряпаних щоках. Через кожне слово він заїкався, а його плечі здригалися наче не від сліз, а холоду.

- Він знав про це. Знав і... і не сказав.

- Та що б тебе! — єдине, що вимовив Гак, обіймаючи товариша.

- А це ж... це лише моя провина. Я винен у всьому, що сталося.

   Коридор заповнили тихі схлипи та сопіння. Тільки-но стало чути ще один приліт бомби, Гак одразу почав тягнути Грифа назад в укриття. Гриф намагався максимально заспокоїтися перш ніж вони дісталися до місця, силою придушуючи і спиняючи плач.        
  Побачивши вигляд обох військових, Калина також зрозумів що сталося без слів. Гриф доволі швидко заховався десь, щоб побути одному, доки Гак розповів цю жахливу історію. Хто б міг подумати: не ворог, не полон, не куля, а просто частина будинку. Кожному, хто був у підвалі, тріщало серце. Тепер існування тут смертельної пастки замість чесного бою було не лише очевидним, але й доведеним.

Поволі Пташка підійшла до Грифа. Він знову виглядав спокійним, вдаючи, що його нічого не турбує, проте вона одразу побачила зламаний погляд.

- Гриф, - вона ніжно поклала на нього руку, - ми знали, що це трапиться, і він знав. Не знаю, чи можна було б уникнути такої долі, але фінал завжди неминучий.
 
Вона сама намагалася не зламатися під тиском горя, тому замість плачу її захисною реакцією став сумний сміх. Гриф наважився ніжно її обійняти, а вона огорнула його тіло у відповідь, хоча була менша за нього.
  Калина стояв навпроти солдатів, не кажучи ні слова. Після проведення хвилини мовчання, задля вшанування пам’яті про побратима, він мовив:

- З поверненням на Азовсталь, незламне товариство.