Сміливо поміж руїн, довгими коридорами із розбитими сірими стінами та уламками на землі, повільно й неголосно проходився Гриф. Його завданням тут, як і Змія та ще одного солдата була розвідка. Розвідка стану, в якому опинилися бійці. Повернення на Азовсталь виявилось обманом: завод окупували вороги. Тут не залишилося цивільних, поранених, не залишилося місця. А в цей час солдати ховалися у спустошених війною підвалах, застрягши там без можливості вийти нагору. Що це? Гра "якщо підеш проти правил - загинеш"? Чи перевірка на вміння шпигувати і ходити у розвідку? Усе закрутилося в грі, наче російська рулетка, де маленька куля і крихта удачі вирішують долю твого життя. Жорстокість, провокуюча важку і непоправну темну злочинність, жадібно заполонила увесь цей великий, та в душі насправді усвідомлений малий, простір.

Гриф линув до широко відчинених бокових дверей Азовсталі, щойно побачив крихту яскравого світла, але Змій вхопив його своєю худорлявою рукою. Одним холодним поглядом своїх темних очей, Змій швидко дав зрозуміти, що слід бути вкрай обережним і настороженим. Солдати підійшли до дверей збоку, аби не бути поміченими ворогом і не дарма. Ззовні будівлю оточила ворожа армійська техніка. Чеченці, росіяни, танки, авто, усе, що може принести загрозу було тут. Цікаво, чи ж не означало це зменшення ракетних ударів у це місце, якщо тут стоять помітні, але надто продумані ворожі позиції? «Складно, не пробіжить і щур», подумав Гриф, дивлячись на це. Змій хутко потягнув обох своїх побратимів до бокової стіни, коли помітив, як верхня частина танку почала розвертатися в їхній бік. Лячно. Обоє вояків присіли під стіною вниз, аби вберегтися від зайвих пошкоджень, але Гриф пішов далі. Залишивши позаду своїх обережних товаришів, чоловік безстрашно, крок за кроком, просувався далі, порожніми коридорами заводу, у пошуках чогось важливого. Попри зосереджений вигляд Грифа ззовні, його холодний та уважний погляд, сам чоловік частково потопав у беззмістовно хаотичних думках.

Після декількох хвилин його мандрів по цьому богом забутому місці, до воїна, крізь стіни та отвори в них, долинають далекі голоси. «Свої чи не свої» — подумав він, а потім вирішив - навіщо страх. Його черевики акуратно наступали на бетонну поверхню підлоги, повністю вкриту великими й малими шматками битого скла. Чим ближче Гриф підходив до сходів на другий поверх цієї величезної споруди, тим гучнішими та чіткішими ставали ці голоси. Звідси вже можна було почути мову, якою вони говорили — ворожу. Звідси й було чути немилу вухові затяжну вимову слів, зокрема голосних літер, чітко виражені та різкі наголосні букви у словах. Військовик майже злився зі сходами, не ризикуючи підійматися далі, ніж його не видно. Вистромивши край голови до очей не далі сходового маршу, Гриф побачив ворожий плямистого забарвлення камуфляж. Опісля, чоловік зрештою помічає неприємно знайомих собі людей. Кадиров, що стояв поміж своїх чеченців та росіян, гордовито ставлячи руки на пояс, а поруч хто? Рудоволоса дівчина. Її Гриф зустрічав поруч з цим жорстоким щуром так само, а тому не зробив ні найменшого руху, щоб заінтриговано очікувати далі. Так минуло коло десяти хвилин, а від не звички ноги армійця почали затікати, а поперек і взагалі боліти від твердих та бетонних холодних сходів, на яких молодий чоловік вмостився півлежачи. На мить Гриф навіть відчув власні нирки, що змусило його поступово, плавно спуститися до низу і знову підвестися на ноги. З усієї цієї нецензурної балаканини, він нічого путнього так і не почув. Та це не головне. Головним зараз було підтвердження теорії, що воїни справді опинилися не в поліпшеній версії Азовсталі, а у пастці, у пеклі... черговий раз.

І, розігнувши спину, військовик тихо попрямував назад, відчуваючи при цьому невелику, але непереборну тривогу. «Щасливим я був би, якби сюди не пішов», - пробурмотів він до себе, - «втомився вже. Бачити кольори такі гидко. Сірі, зелені, багнисті... хакі. Набридло». Після цих слів ходьба його раптово припинилась. Гриф стояв у великій та чи не найбільш потрощеній частині споруди, перед важким обладнанням, плавильною піччю, механізмами тощо. Утоплені думки вояки плавно перейшли в захоплення та водночас жах від того, що він побачив. Життя немає. Нема нічого, що свідчило про буття. Частинки пороху літали в густому повітрі, це було помітно, дивлячись на величезне порожнє вікно цієї частини приміщення. Звідти на диво пробивалися яскраві промінчики сонця, тепло охоплюючи все те, до чого можливо було дістатися, але Гриф не відчував жодного тепла, лише холод. Він злегка витягнув руку вперед, дозволяючи променям освітити його верхню частину долоні, висунуту з тіні та мряки. Усе наче завмерло в часі, сповільнилося і незмінно тривало у монотонному однаковому темпі, наче анімована пауза. Цю мертву в’язку тишу раптом зруйнували повільні кроки за спиною армійця і невеличкий кашель, що був спрямований на привертання уваги. Обернувшись, Гриф знову побачив високу рудоволоску, що стала заледве не впритул до його спини. Він впевнено зробив ще крок назад від неї, зустрівши її карі очі своїми, а вже після заговорив у холодному тоні, наче створював собі так захисний бар’єр.

- Настю... здається, тебе я вже бачив. Ти що, повернеш мене у полон?

- Не так швидко, молодий чоловіче. Тут далеко не один факт, прихований під шаром брехні та ілюзій, - дівчина запевнила його хитрувато-спокійним голосом.

Дочекавшись моменту, коли Гриф злегка відвернув голову в бік віконної рами, ворогиня несподівано атакувала його з ножем, не враховуючи того, що Гриф ніколи не втрачав пильності. Він вхопив її руку і відвів ніж від свого горла, ловлячи дівчину в мертву хватку, у жодному разі не даючи їй втекти.

- Анастасіє, - він звернувся глузливо, - невже ти думаєш, що все так просто? Підкрастися до мене ззаду, напасти на мене...

Вона покинула всілякі спроби чинити йому опір, хоча Гриф навіть не думав відпускати впольовану ним лисицю. Темні очі чоловіка холодно вдивлялися в знайоме йому обличчя, на його повіці стало видно ледве помітний шрам. Кінчики його сухих губ злегка піднялися, зустрівши ненависний погляд своєї суперниці. Анастасія смикнула власну руку, але нічого не змінилося.

- Відпусти. Я кричатиму, - вона сказала крізь зуби.

Раптовий перехід ворога на рідну мову насторожив Грифа, але сердитий тон голосу змусив усмішку не сходити з лиця.

- Ох, то тепер ти говориш зі мною українською? Ще й так чисто, аж дивно. Мабуть, тебе довго вчили.

По декількох секундах мовчання, коли тільки дихання обох було чути, дівчина знов почала говорити;

- Я українка... так, це складно зрозуміти, але якщо ти забереш від мене руки, я розповім.

Гриф завмер зі здивованим обличчям, але послабив хватку. Настя відіпхнула від себе вояку одразу, стаючи в менш ганебну позу і продовжила пиляти його поглядом. Вона вдарила Грифа в передпліччя зі злості.

- Дивися сюди.

- Ну, розказуй, як вийшло так, що панянка, яку я бачив в окупованому Донецьку та Маріуполі серед москалів зараз стоїть переді мною і стверджує, що вона українка?

- Обіцяй повірити... — вона сказала так тихо, наче сказала це собі.

Анастасія наважилася зробити крок ближче і дистанція між нею та Грифом стала меншою, ніж витягнута рука. Вояка напружився, коли відчув жіноче дихання на своїй шиї, але мовчки проковтнув слину і видихнув повітря назовні.

- Отже, Настія. Ще раз наблизишся до мене так...

- Помовч, - вона огризнулася, невдоволена новим прізвиськом, - ти мав слухати мене. Я — український розвідник...

- Ти? — Гриф почав сміятися, через що знову отримав удар у передпліччя.

- Я — український розвідник, який потрапив у полон на одному з завдань. Я зберегла собі життя за рахунок фальшивої співпраці з ворогом і командування знало про це. Коли мені вдалося налагодити контакт, я розповіла їм усе, що знала і все, що відбувалося довкола мене. Тієї ночі командири обіцяли, що звільнять мене, я мала надію, але з тих слів пройшло надто багато часу. Я більше не вірю їм. Який сенс очікувати порятунку, якщо можна знайти спосіб вибратися самому? Тобі знайоме це відчуття, ти теж один. Витягуєш себе з багнюки і знову падаєш туди, але будеш самостійно підійматися на ноги, доки не розіб’єш обличчя. Ти надто впертий, щоб визнати це.

Чоловік задумався: історія була справді неприємною. Він добре знав, що таке очікування, самотність, зневіра. Гриф, як і завжди, усміхнувся, ніби цей його вигляд приховував любі інші емоції.

- То що ж мені робити, Настіє? Взяти тебе з собою чи повернути Кадирову...

- Будь ласка, ні. Ти не можеш віддати мене цьому психу! Я не витримаю бути серед них іще.

- Маєш рацію, це доволі жорстоко.

- Гриф? — Змій махнув йому рукою, - у нас п’ять хвилин, щоб повернутися на місце, доки ми цілі.

- Так точно, Калина не схоче нас мертвими, - озвався інший солдат.

- Не скигли, рядовий, Змій має рацію. Ходімо.

Гриф потягнув за собою беззбройну Анастасію.

- І вона? Це погана ідея, я відчуваю. Хочеш наразити нас на небезпеку? — очі Змія розширилися від подиву.

- Ти передбачав багато речей, тому кажи відразу, що тут не так?

- Тільки подумай, що ти робиш. Ти хочеш взяти людину, яка працює на обидві сторони і привести її до нас. Може, вона й каже правду, але це не привід довіряти їй.

- Хто сказав, що я довіряю? Хіба це не шанс дізнатися про ворога більше?

- Хлопці, - втрутився рядовий, - я думаю, нам час іти.

- Це правда, - Змій поклав руку йому на плече, - якщо хочете жити, вперед, бо я вже відчуваю, як нас знову візьмуть у полон.

Військові, враз з Анастасією покинули цю частину заводу, обережно повертаючись у свій сховок. Вони навіть чули кроки росіян, від яких, за допомогою дару передбачення, застерігав їх Змій.

По поверненню сюди четвірки, Гриф зібрався з силами та підійшов до командира.

- Пане, кепсько. Ми оточені з усіх боків. На верхніх поверхах все зайняли росіяни, але основна маса особового складу знаходиться довкола заводу. Там також чимало техніки і ворог контролює кожну щілину, щоб ніхто не вийшов звідси. Вони не знають нашого точного розміщення, але це питання часу. Анастасія розвідник, вона знає більше про позиції ворогів.

Пташка слухала розмову Грифа й одного з командирів, а звістка про ситуацію її гнітила. Це не були добрі новини. Змій тихо підійшов до неї та сів поруч на саморобному ліжку. Вони довго мовчали, слухаючи невтішний діалог. Погляд худорлявого хлопця якийсь час дивився в пусте місце, ніби знову від якогось видіння.

- Пташко, я хотів дещо сказати, - він говорив пошепки.

- Щось не так? Боже, мабуть, ця розвідка була чимось жахливим. Мені шкода, що тобі довелося бачити це все. Твій погляд виглядає таким спустошеним.

Змій ніяково усміхнувся і нервово смикав рукав куртки.

- Знаєш, мені не доведеться бачити це довго. Я сказав це Калині і тобі скажу. Все має початок і кінець.

Вона хотіла щось сказати в якості підтримки, але не знала що, тому лише акуратно торкнулася плечей напарника, стиснувши його.

- Жвавіше, не все так погано. Тут залишилися лише здорові міцні солдати. Ми однозначно дамо раду російській навалі, якщо трималися й до цього.