Посеред монотонних сірих стін осіло густе важке повітря, що нагромадило в собі багацько пилу, вдихнути на повні груди — неможливо. Голова йде обертом від контрасту і зміни освітлення, особливо, якщо порівняти як було ззовні і всередині будівлі. Важкі усвідомлення приходили нізвідки, ніби з тої ж темряви, де нічогісінько не було, але усвідомлення ці були жахливими й болючими, коли огортали свої в’язкі довгі пальці довкола легень та горла. Це наче примара, що захоплювала в обійми та тримала до самої задухи, ніби-то хотіла захистити нас від власних же добрих думок і насадити свої чорні й криваві. Чорними тунелями розходилося ехо багатьох далеких голосів, які то сміялися, то плакати, то шуміли, а потім взагалі — стихали. На підлозі перешкоди створювали не лежачі там клаптики одягу, не дрібні шматочки скла, не бита лампа, що лежала посеред коридору, загородивши прохід, і навіть не шматки стелі чи стін, що осипались чи то від вибухів, чи від плісняви, що їх добила... найгіршим у таких випадках ворогом людині стає її фантазія. Що, як ті голоси не сміються, а благають про допомогу, що, якщо лунають не далекі розмови, а крики від болю, а пліснява на стінах взагалі — кров? Від таких думок не те що здригнутися, можна відчути полярний мороз на шкірі. Саме тому в цих умовах залишилися не ті, яких змусили до цього насильно, а тільки найсильніші.

В самому ж укритті, тому, яке всі хотіли б назвати «кімната», проте ніяк не наважувались, кипіло підпільне життя. Як і завжди, на сталих позиціях, солдати відпочивали, пильнували входи й діри, приводили зброю у стан готовності, говорили про життя або останні події, що відбулися. Хтось намагався з усіх сил знайти зв’язок з рідними, але марно, оскільки місто практично загинуло під атаками. Тут кишів рух: бійці з вищими званнями та командири щось планували, час від часу по кімнаті метався медик у пошуках потрібних йому речей. В основному інші вели себе досить стримано, вони мали за собою досвід битв і полону, що змушував їх розуміти значно більше, ніж у мирні часи.

Пташка опустила голову ледве не до самих колін в очікуванні, коли Штефан дасть раду Грифу. Вона ніяк не могла змусити себе подумати про щось інше, окрім його стану, її пальці нервово потирали і стискали тканину одягу. Думки та сильна фантазія наче перемагали дівчину, тож її хвилювання зростало з кожною наступною хвилиною. У серці були настільки змішані відчуття тиску, порожнечі, втоми, провини, тривоги, що погляд медикині скоро став більш скляним та монотонним. Тепер вона вважала себе винною через кілька речей: знецінення та поранення свого побратима. Це не на жарт турбувало її і вона наче лялька в зламаному стані плавно відкинулась на наплічник та куртки, які захищали спину від контакту з холодною стіною. Коли вона вчергове почула якийсь звук та й побачила краєм ока як Штефан знімав медичні рукавиці, Пташка здійнялася на ноги, якомога швидше наблизившись до колеги по роботі. Штефан злегка усміхався, що було добрим знаком. Він потер свої долоні трохи, а потім глянув на Пташку, роблячи кілька спокійних кроків на зустріч їй. Вона в цей час видихнула і відпустила важке повітря з грудей, стала значно більше схожою на живу людину, в якої просто рветься з тіла душа. Нетерплячий погляд, який водночас був і наляканим десь в глибині, і сподівався на гарні новини, просто видав усі емоції. Парамедик зморено сів коло місця Пташки і злегка погладив саморобне ліжко рукою, таким чином заохотивши її сісти поруч. Він витягнув спину і потягнув руки вгору з невеликим хрустом в області ребер. Штефан почувався абсолютно змученим, хоча й дуже потрібним, що було типовим станом для військових медиків.

Він ще раз поглянув на Грифа, який лежав нерухомо і тільки дихання його було чути. Його тіло вкрите кількома ковдрами поверх, на шиї було видно малу частину перев’язки, поранення точно небезпечне для життя, проте чоловік досі функціонував, хоча в такому стані можна було розпрощатися із людським світом навіть не один раз. Парамедик тільки  зітхнув і похитав головою, зморено позіхаючи з думкою, що Гриф був або легковажним та нерозсудливим, або занадто сміливим чи вірним. Штефан навіть не знав, як правильно судити вчинок побратима, але зараз він навіть не намагався збагнути це. Він кілька разів змінив положення, підвівся, сів назад, але вже інакше, проте зручного місця так і не знайшов. Він крутився би так ще бозна скільки часу, але мусив негайно зосередитися, оскільки робота часто була важливішою для нього, ніж власний комфорт. Штефан подивився на знервовану, не менш втомлену Пташку. Її втомило очікування і в ній поступово закипала злість, що насправді було легко помітити. Штефан поглянув на те, як її нігті впиваються у власну ногу, після чого миттєво зібрався з силами і видав:

- Я би сказав, що його стан середньої важкості, але стабільний. Рана поки що не кровить, та й сам Гриф може нормально дихати, тому ніяких апаратів чи допомоги в цьому не потребує. Єдине, його тримає в силі морфін. Без знеболювальних він наче Прометей, якого живцем поїдає хижий птах: мука нестерпна, а завершитись ніяк не може.

- Дякую, що дбаєш про нього, Штефан. Я знаю, що Гриф у добрих руках, а це дуже полегшує мені життя. Не уявляю, що б я без тебе робила, - вона сказала з важкістю, ніби емоції були аж гіркими на смак, - я справді знаю, що ти чудово впораєшся зі своєю роботою, у мене ніколи не було сумнівів щодо тебе.

- Хмм, навіть так? Я дійсно... ну, дійсно радий це чути, мабуть, - він трішки зніяковів.

На обличчі Штефана з’явився легкий рум’янець та м’яка, нервова, широка усмішка.

Дівчина не надто звернула увагу на його сором’язливість, а просто пішла до Грифа. Вона сіла поруч з його ліжком, акуратно торкнулася плеча і глянула в ледве розплющені очі. Хотілося їй щось сказати, видати хоча б одне добре слово, але в горлі наче щось стало, вона не могла зробити жодного звуку. Тремтяча рука дівчини торкалася шкіри чоловіка, яка здавалася напрочуд ніжною. Вона відчувала, як Гриф час від часу здригався, його тіло злегка рухалось від дрібних конвульсій, наче його морозило. Руки чоловіка були крижаними, лоб — гарячим, як пічка. Треба було досі чекати, доки на нього подіють ліки. Прядки чорного волосся вояки склеїлись між собою, його піт на щоках почав здаватися липким і холодним, бинти обмежували йому рухи. Нижня частина перев’язки була повністю просякнута кров’ю, а крізь верхні було лише трішки червоного відтінку. Військовий досить активно ворушив руками, наче уві сні, де намагався зробити щось, але насправді він був наполовину при тямі. У Пташки ще більше заболіло серце... «Не треба було з ним йти, ох Боже. Він же рятував мене... - Вона намагалася щось сказати, але марно, - Гриф, якби ти чув мої думки, мені так шкода. Ти мусиш одужати любою ціною, заради мене.» Вона важко вдихнула повітря і ще раз акуратно пробіглася кінчиками пальців по його гарячому лобу. Чоловік поволі заплющив очі, його голова злегка похилилась на подушці, втративши рівновагу. Гриф, здавалося, наполовину спав, але цілком міг чути та відчувати все, що відбувалося довкола.

Пташка поправила косу, що впала їй на плече, назад, її волосся з легким відливом червоної фарби зблиснуло на денному світлі, що проходило крізь якусь щілину. Дівчина обперла долоні об власні ноги й обережно встала. Вона пройшла мимо Штефана прискореним кроком з високо піднятою головою і розпрямленими плечима, щоб не показати свого хвилювання чи слабкості. Їй хотілось усамітнитись на якийсь час, щоб викинути нав’язливі турботи з голови. Багато кому важко в цьому залитому кров’ю і потом, засипаному попелом місці, медикиня розуміла це як ніхто інший. Пташка вийшла в основне приміщення укриття, де знаходились більшість солдатів, але позаду себе почула чийсь голос.

- Пташко, все добре? — гукнув Калина.

Він підійшов до неї ближче і трохи затримав її перш ніж вона вийде з укриття.

- Так, мені просто потрібне свіже повітря.

- Як він? Наш головний каскадер цієї програми.

Пташка навіть усміхнулася у відповідь на приємний жарт з уст командира.

- Коли він прийде до тями, він точно оцінить гумор, а зараз нехай відпочине. Сподіваюся, йому стане краще.

Вона дала не надто розлогу відповідь і продовжила йти в коридор, а коли дійшла до виходу з укриття, затрималась ще на хвилину. Дівчина простягнула руку до дверей, відсунула засув та поволі пхала фарбовані металеві двері. Коли Пташка вийшла нагору, вона примружила голубуваті очі від яскравого світла. Це була майже відкрита територія, стелі тут майже не було, але дівчина подумала про безпеку, тому стала поруч з пошкрябаними зеленими дверима під якимось накриттям. Вона запхнула коротшу кучеряву прядку свого волосся під свій військовий шолом і просто дивилася вгору. Маленький клаптик неба, яке було видно зі значних дір у стелі, виглядало сіро-синім, хмар не було зовсім. Легкий вітер продував широке розтрощене приміщення і задував навіть під шалик медикині. Вона поставила кінчики своїх пальців зверху свого горла, притиснувши тканину ближче до шкіри, аби вберегтися від холодного повітря. Тепер вона могла спокійно стояти тут, біля безпечного місця і думати про те, що їй було потрібно. Хвилинка підозрілої для фронту тиші та спокою. Довкола чути тільки як пориви вітру гойдали шматки зламаного даху чи як підошва черевика дівчини совалась по шкарубкій землі. Ах, в думках аж відчувався запах свободи. Пташка поволі зітхнула, її грудна клітка опустилася на добрячих кілька сантиметрів. Військова підняла голову вверх — зіниці звузились від світла. Вона ловила обличчям прохолоду, це було так приємно після пекучого шкарубкого відчуття від пилу чи обстрілів.

«Гриф тримається для нас усіх, як Кейт, Сталь, навіть наші Калина й Волина. Всі вони настільки важливі для нас. А так важко триматися, коли тобі складно й самому, а ти мусиш підтримувати стількох людей, кожен раз робити вигляд, що все добре, коли ситуація доходить крайньої точки, щоб не зародити паніки серед солдатів.»

Перед очима дівчини стала якась нова картина з подій буквально хвилину тому: вона бачила, як Штефан намагається з усіх сил зупинити кровотечу військового, дістати уламок та очистити рану. Це була наче своєрідна травма, яка постійно нагадувала про себе. Морально витривалий медик, відданий своїй роботі, але достатньо емпатичний, щоб відчути себе в тілі Грифа. Звісно, він також досить емоційний, але зміг показати таку стриманість, як і всі бійці.

«Штефан точно з тих, хто обирає роботу задля допомоги іншим, а не з власної вигоди. Іноді мені самій дивно, як людина, яка бачить так багато страждань довкола і береться за складних та навіть безнадійних пацієнтів, досі не втратила надію. Він тратить всі свої сили, щоб виконати роботу бездоганно. А раніше, під Мар’їнкою, коли навіть я там не була, Волина розповідав, як Штефан порушував медичний протокол, до того ж не один раз, і все щоб врятувати наших людей. А якби не сильні люди довкола мене, чи була б я такою сильною зараз? Можливо, але не була б такою щирою, як є поруч з ними. Люди приносять добро і зло, радість і біль, дружбу і сварку, війни та мир. Доля кожного залежить від людей, вони просто не усвідомлюють своєї справжньої сили.»