Пташка поглянула в бік, коли почула якийсь сторонній звук. Біля якогось темного закутка спокійно сиділа молода жінка у військовій формі. Коротке чорне волосся прямо висіло і не дозволяло розгледіти профіль обличчя, але всім тут було відомо, що це була Сталь. Вона відчула на собі погляд медикині й повернула голову в сторону Пташки у відповідь. Досі вона мовчала, але зараз вийшла на більш помітне місце і склала на грудях руки. Рукава куртки були підняті, одна з її рук була протезом, що сягав ліктя. Холодні темно-сині очі жінки стали дивитися на Пташку більш лояльно, наче визнавали її присутність незагрозливою. Сталь поправила волосся, яке падало їй в очі, за допомогою свого протезу, без докладання якихось надзвичайних зусиль.

- Останні новини тут — це суцільний жах, ніби перший раз тут було хоч трохи краще, - мовила Пташка.

Сталь впевнено і твердо похитала головою, стоячи у тій же позі зі складеними руками і сперлася спиною об бетонну стіну, не дивлячись на холод.

- Взагалі ні. Ресурси були так само обмежені, блокада вносила свої корективи. До того ж, поранених було значно більше.

- Ми багато допомагали цивільним, які потрапляли до нас. Бідолашні люди, як добре, що їх не змушували повертатись.

Сталь усміхнулася стримано, заплющивши очі. Її тіло було значно менш рухливим, вона зберігала статичну позу, в той час як Пташка робила значно більше рухів, шукаючи щось в сумці.

- Візьми це, мазь зменшить тертя і знеболить пошкоджену ділянку шкіри,- дівчина простягнула їй маленьку баночку мазі з вмістом ібупрофену.

- Що ти, я в повному порядку, - Сталь підняла рукав куртки вище. — Мене не турбує жоден дискомфорт, ти надто переймаєшся за всіх довкола себе.

- Я лише хотіла допомогти, твоя шкіра почервоніла під... — Пташка просто вказала на ділянку під протезом, уникаючи самого слова.

- Тобі не варто дбати про мене, я чудово даю собі раду, - Сталь потягла сигарету по звичці, а побачивши Волину, вирішила запропонувати йому теж.

Атмосфера наче стала легшою і великий камінь на серці зсунувся, не роблячи такий сильний тиск, як до того. Пташка й сама почала трохи усміхатися, коли їхня тема розмови оминала війну і говорила про щось зовсім окреме, щось своє. Дівчина стала ближче до віконця, щоб могти дихати свіжим повітрям замість сигаретного диму, який Сталь намагалася видихати в іншу сторону від людей. Вони всі трохи сміялися, а після Волина лише нахилив голову в знак подяки і пішов переговорити з Калиною вже більш серйозні теми.

В цей час сюди прийшов чоловік доволі високого зросту. Він був одягнений лише в частину форми, зверху футболки на ньому був медичний халат, мав зелені очі та русяве м’яке волосся, як ніби його раса була змішана зі слов’янської та арійської. Невеликий акцент через походження у нього був присутній, щоправда звучав він навіть приємно та значно краще, ніж у росіян.

- Штефан? — Пташка знову збадьорилася.

Парамедик, його як і професія, так позивний, обернувся назад до входу, з якого вийшов.

- Кейт в нормі.

- Слава Богу, - кивнула Сталь.

- Кейт? — перепитала Пташка.

- Можеш її навідати. Мені вдалося вивести всі зайві препарати, які давали їй вороги, з її організму. Вона почувається значно краще, може ходити, але ще не може їсти. Її шлунок досить сильно навантажений, тому хай краще вона відпочине.

- Мені справді варто її навідати. Ти передаєш мені її як пацієнта?

Штефан приязно відповів:

- Так, бери її, Катю. Вона не проти, та й сама знає обох нас непогану кількість часу.

Парамедик, як завжди, був люб’язним і приносив тепло в будь-яку атмосферу довкола. Він став на місце Пташки біля вікна і почав знімати медичні рукавички, оскільки давно закінчив з процедурами. «Моя душа відчувається значно більш спокійною», - він сказав подумки. Він косо поглянув на Сталь, чим викликав її невелике обурення. Реакція була миттєвою.

- Що? Мені не потрібна допомога, я повносправна, - вона відповіла з натиском і відвернула від нього голову.

- Ах, дратує турбота? Не дивно. Просто не соромся сказати, якщо тобі щось буде потрібно.

Пташка в цей час зайшла в іншу «кімнату» підвалу та присіла біля ліжка Кейт. Тут навіть не було ніяких дверей чи куртини, просто вихід у формі невеликої арки. Її пацієнтка зайшлася сильним кашлем і навіть випала з ліжка, приземляючись на підлогу животом. Медикиня одразу кинулась їй на допомогу, щоб підняти її з підлоги. Кейт підняла погляд на Пташку і, нарешті, викашляла те, що заважало її дихальним шляхам.

- Не напружуйся, тобі потрібно лежати.

Дівчина почала шукати в аптечці потрібні ліки, щоб допомогти своїй майже самостійній, але слабкій пацієнтці.

- Трясця, клятий полон. Я просто ненавиджу їх за те, що вони скоїли, - вона гладила свою вену, місце якої навіть було вкрите синцем від великої кількості непотрібних ін’єкцій. — Я почуваюся шматком понівеченого м’яса.

Кейт взяла в обидві руки фляжку з водою, але продовжувала говорити. Тіло військової дрижало, здригалося періодично від самих емоційних сплесків. Руки не були в одному положенні, постійно хилилися кудись, в той час як ноги взагалі то перепліталися між собою в районі щиколотки, то в районі колін і так далі. Пташці не лишалося нічого більше, як вислухати пацієнтку, аби їй нарешті полегшало. Кейт справді говорила багато, але після цього видихнула і просто лягла. Її голова опустилася на скручену тканину, яка виконувала роль подушки, хвилясте волосся, що сягало грудей, було притиснуте. Погляд дівчини обійшов приміщення ще раз, аж доки знову не повернувся до очей колеги.

- Відпочинь, я до тебе повернуся. Спробуй не вставати з ліжка. Доки мене не буде поруч, можеш покладатися на Штефана, а якщо і його не буде, командири все владнають.

- Навіть не знаю, Калина з Волиною зайняті питанням боротьби. Клянуся, я б охоче покинула це місце, щоб добряче набити пику якомусь москалю.

- Гаразд, гаразд, Кейт, - Пташка спинила її, - усе добре. Ти майже одужала і завтра, ймовірно, будеш, як новенька.

- На одного бійця більше, що ж, добре. Вважай це маленькою компенсацією на місце втрати.

- Це без перебільшень важко. Здається, Гриф пережив цей момент особливо складно, бувши свідком події. Люди, що тримають почуття у собі, мене насторожують. Я точно не знаю, як саме почувається Гриф чи хто-небудь інший, але рано чи пізно емоцій накопичується надто багато.

Військова нарешті змогла піти, залишивши свою пацієнтку сам на сам з думками. В укритті, як і завжди, кишів рух. Знадвору чути приглушене гудіння бомбардувальників, які, на щастя, не могли завдати удару сюди, оскільки завод тепер містив сили обох сторін. Пташка підійшла до віконця знову, оминувши когось із солдатів, і акуратно виглянула через цілину біля мішка з піском. Місто було сірою, спустошеною руїною. Немає жодного вцілілого будику чи балкону, жодної живої людини надворі. Пусті вулиці повністю вкриті уламками: завали вже ніхто не розгрібав. Людей залишилося вкрай мало, зазвичай ті, хто лишалися, були колаборантами. Звуки на вулиці змінювались на тишу або на гучні повітряні тривоги та бомбардування, прильоти. Це, мабуть, справді чути по значній частині області. Пташка відійшла звідти й посунула мішок так, щоб закрити прогалину. Ситуація не надто змінювалася, і, зазвичай, слідувала своєму щоденному сценарію.

Десь також у підвальному приміщенні, спокійно сиділа Анастасія. Настя охоче їла те, що дісталося їй із сухпайка, не звертаючи увагу на оточення. Пташка дивилася на неї з насторогою, Сталь — з чистою відразою та ненавистю. Якби не протез, правила і лояльність командирів, вона охоче би вчепилася в горлянку рудої дівчини, яка не викликала довіри ні в кого, крім себе самої. Настя поглянула косо в сторону Сталі, а Волина дивився на жінку з протезом, відчуваючи іспанський сором через цю упередженість. Звісно, ніхто нічого не сказав, адже саме мовчання зараз виражало емоції кожного. «І довго ця зрадниця з нами буде?» - мовила Сталь, але командир не відповів їй на це. Пташка сердито відвернула голову.

Вона підійшла до Грифа в прискореному темпі і штовхнула його, даючи знак, що хотіла приватної розмови.

Гриф ліниво відійшов у менш людне місце, коли Пташка підганяла його в спину.

- Тепер скажи-но таке: хто тягнув тебе за руки, щоб ти привів сюди цю істоту?

- Послухай, я нічого не знаю, - сказав він, кусаючи хліб.

Вона була обурена звичною поведінкою побратима, але... хіба це не краще, ніж бачити його розбитим після важких подій? Пташка пропустила це повз увагу, не маючи бажання сваритися з Грифом.

- Проїхали, просто не роби так більше.

- Авжеж, моя королево, - відповів він з сарказмом.

Вона добряче вдарила товариша якоюсь тканиною і він сміявся. Пташка почала відчувати геть інші речі. Його сміх не дратував, а радував її, вона розуміла, що воїн тримається сам.

Гриф підійшов до командирів замислено, після чого звернувся до інших.

- Хтось вийде зі мною з укриття?

- Не роби цього, - відповів Волина, але, здається, другий командир не розділяв його думку.

- Хай просто не йдуть далеко.

Гриф поглянув на Пташку, подав їй руку в танцювальній манері, але її погляд наче говорив: «ти знущаєшся з мене?». Вона точно не була тим, хто мав позитивне ставлення до його жартів, але оскільки це була його так звана «краплинка крові», вона не стала віднімати її.

*****

«То он воно як, Азовсталь. Завод наче й не змінився, але все здається настільки іншим. Я добре пам’ятаю цей коридор, а ще вихід позаду. Коридори завжди були такими довгими. Раніше ми проходили їх швидко, уникаючи снарядів, а зараз — повільно, остерігаючись безпосередньо ворогів. Рано чи пізно вони здадуться, здадуть нам і завод, і Маріуполь, тоді можна буде говорити про битви на нашу користь. Повітря холодне, як ніби зараз зима. Доводиться дивитися водночас вперед, під ноги і нагору, щоб залишатися в безпеці, на підлозі багато об що можна зашпортатись. Ми пройшли повз велику пічку з доріжкою, яка колись плавила сталь. Техніка виглядала вражаючи, особливо, якщо уявити, як саме це відбувалося до війни. Я бачу Грифа таким зосередженим вперше, а це було доволі дивно для мене. Мені постійно доводилося слухати його невдалі жарти, особливо в мою сторону. Фантастика, цей чоловік має найгірший характер з усіх, кого я знала. Принаймні він кращий Кадирова, це дає йому плюс. Боже, і з ким я зв’язалася? Я могла піти з Гаком чи Сталлю. На жаль, гніватись вічно не вдасться, тим більше він врятував моє життя і це надто невдячно з мого боку думати про нього так. З іншого боку, його ніхто не змушував підбирати мене в Оленівці та допомагати мені. Він міг залишити мене вмирати і полегшити собі життя. Я вийшла з полону завдяки йому, а це дуже вагомий подвиг. Може, хай він мене і дратує, я пробачатиму стільки, скільки він зможе тримати мене біля себе.»

Пташка мовчки йшла збоку Грифа, періодично дивлячись на його лице. Він був дуже уважним і пильнував не лише свою безпеку, а й її. Вона ніколи не відчувала, як чоловік намагався захистити її, хоча він просто почав робити це саме тут і зараз. Дівчина спостерігала за його поглядом. Гриф присів за якоюсь стіною і дуже уважно на щось видивлявся. Пташка була захована за його спиною. Він виставив руку, не даючи змогу дівчині підійти ближче, ніж безпечно і продовжив дивитися. Вона ж відсунула його руку обережно та сіла поруч.

- Ти що, там мінерал шукаєш, чи просто хочеш, щоб ніхто не підкрався?

Гриф майже засміявся, але закрив собі рот долонею. Його щоки злегка почервоніли, він опустив голову з зітханням, намагаючись дихати, а не сміятися.

- А я вже подумав, що в цій зоні бракує лише комедійного шоу. Відколи у тебе з’явилося почуття гумору? Я думав, я не заразний.

Пташка майже вдарила його жартома, але він почав рухатися і йти боком, ніби йому самому було страшно бути так близько до ворогів. Вона хутко пішла слідом за ним, не віддаляючись ні на жоден крок. Коли вона відчувала його тривогу, їй точно було не до гумору. Хто ще, як не досвідчений Гриф, зможе провести її коридорами окупованої Азовсталі?

Якоїсь миті усе почало гриміти й хитатися, земля йшла з-під ніг, а стіни наче сунулись туди-сюди. Хвиля вибуху змусила обох лягти на землю та закрити руками голови. Свист наступного снаряду був коротким та наближався дуже швидко. Військові стали повзти по землі назад, не в змозі підняти голову чи кінцівки вище. Гриф відскочив з місця, тягнучи за собою Пташку, хутко встав і почав бігти наполовину зігнутий, доки снаряди влучали в рештки будинків неподалік. Їм було важливо якомога швидше пройти це місце, щоб жоден осколок чи вибухова хвиля не пошкодила їх. Автомат, бронежилет, сумки, аптечки, усе, що давало додаткову вагу зараз обмежувало вільні рухи і не давало можливості втекти чи заховатися, як би хотілось. Сюди прилетів вже четвертий снаряд... складалося враження, що досі не останній. Гриф вклав Пташку на підлогу і тоді впав назад сам позаду стіни, де насправді не так далеко була велика дірка, через яку сюди могло потрапити що завгодно. Подія була більш ніж напруженою чи сповнено страху. Серце обох вояк гупало з величезною силою. Легені стали роздуватися від повітря більше, очі обох розширені, а тіло ніби закам’яніле.

Свист стишився. Якийсь період часу можна було почути лише нестійке тремтяче дихання військових. Пташка поволі змінила лежаче положення на сидяче й піднялася з колін, щоб розгледіти щось. Її грудна клітина активно підіймалася і падала, руки злегка тремтіли, а тиша лякала навіть гірше, ніж атаки. Доки Пташка мовчки сиділа, поступово відходячи від легкого шоку зі стресовим станом, Гриф знову почув наближення ще одного снаряду. Він розумів, що навіть, якщо звук був далеко, часу вони мали обмаль, тому підвівся і притиснув Пташку назад до низу. Чоловік не встиг опуститися нижче сам і просто закрив обличчя ліктем, коли відбувся ще один вибух. Осколки розлетілися у всі сторони, деякі з них навіть застрягли у дерев’яній рамі вікна чи інших предметах. Хвиля відкинула Грифа далі в якийсь зал, військовик впав на спину і почав стогнати від болю. Він поставив руку собі на груди та відчув теплу кров, що поволі сочилася і витікала назовні. Біль був настільки різким, що дихати ставало дійсно важко. Кілька секунд Гриф намагався вловити повітря, кашляючи, що лише зумовлювало більше болю. Пташка, усвідомлюючи це, побігла туди, падаючи на коліна поруч з пораненим.

- Гриф! Ти чуєш мене?! — вона кричала.

Звук все одно був приглушеним для них обох, вони не чули ні себе, ні одне одного. «Боже мій, ні...» - Пташка побачила його кров і не дала йому встати. Вона ніжно, але міцно тримала його плече своєю рукою, а потім зрозуміла, що її аптечка не мала самих важливих предметів: ні бинта, ні знеболювальних. Її дихання знову прискорилося, вона не знала що робити і почала панікувати злегка у спробі щось придумати. Гриф поволі сприймав більше звуків, досі при тямі. Чоловік продовжував робити свідомі й несвідомі рухи, доки сидів, притуляючись до стіни. Пташка почала шукати будь-що, аби спинити кровотечу, а потім згадала про власну ногу. Вона стала на одне коліно і почала знімати чистий бинт зі своєї загоєної рани, яку отримала ще при втечі з Оленівки. Медикиня притисла бинт до грудей чоловіка, не торкаючись осколка, намагаючись спинити кров. Гаряча рідина текла по її тремтячих руках, вона відчувала страх за життя товариша. Гриф поглянув на неї і на рану, після чого став усміхатися кріль біль, дивлячись на неї очима, повними сліз. Його дихання було уривчастим, неглибоким та прискореним, чоловік узяв Пташку за руку, його пальці міцно стискали її верхню частину долоні.

- Я в нормі, я в нормі... все гаразд. Я не помру, я буду поряд, - він говорив.

Пташка потягнулася одною рукою в аптечку Грифа у пошуках бинтів, досі притискаючи рану, попри те, що йому було неприємно. Зараз головне — його життя, вона не стала зволікати і намагалася всіма силами добитися свого та спинити кровотечу.

- Ти завжди кажеш це! Завжди! — вона крикнула. — Ти не можеш бути сильним завжди.

Вона була на межі сліз, але не дозволила собі впустити ні одну краплину. Гриф тримав одну руку поверх її, наче поглинав її тепло, вона ж хутко надавала йому допомогу. Пташка терміново почала передавати інформацію по рації, в надії, що хтось прийде і допоможе їм. Дівчина не могла покинути його пораненого, але не могла і перенести. Вона боролася з внутрішньою панікою, своїм серцем, що билося неконтрольовано, легенями, що так швидко надувалися і здувалися, тремтячими руками та власними думками, що не могли сконцентруватися на одній лише медичній допомозі. Вона стояла на колінах і тримала тиск на рану, дивлячись на Грифа, з якого почав йти холодний піт. Він рухався трохи і намагався сміятися, щоб уникнути більшого стресу, розбавити ситуацію.

- Ну, хоча б не в серце, бо я думав, що кар’єра героя закінчена.

- Ох... який же ти впертий, граєшся з власним життям.

- Моє життя в добрих руках...

Пташка усміхнулася злегка, від слів Грифа на душі їй стало трішки тепліше, хоча навіть це не могло побороти її хвилювання.