Вітер гуляв між спотвореними вибухами стінами, шарпав обвуглені металеві балки, змушуючи їх скрипіти, наче поранені звірі, та згодом стишився на фоні вибухів, що пролунали в сірій, туманній далині міста. Пил знову почав підійматися догори і робити повітря менш чистим та важчим, насиченим гірким запахом гару, що впивався в легені, залишаючи по собі терпкий післясмак. Зір ставав мутнішим, від гучного гудіння техніки зображення дрижало, погойдувалось в очах медикині. Ніжна, але сильна дівоча рука вхопилася за металеву дверну ручку, з якої при найменшому доторку облазила фарба. Думки просилили: «Повернись, чомусь усі в безпеці окрім тебе, - але інтуїція казала: - ні, лишайся, мила, тут: тобі є що робити». Хвилювання у серці росло: так що ж робити? Йти чи не йти, про що думати? Бомби одна за одною приземлялися на будинки міста, зрівнюючи їх із землею. Потужні конструкції заводу стояли, наче примари, здригаючись від кожної атаки. Деякі цехи розвалилися, повно уламків довкола, скручених залишків металу та шматків бетону, стін з глибокими тріщинами, як на людській душі. Вузькі проходи між руїнами здавалися пастками, але навіть обережні рухи чи кроки не впливали на стіни, які тепер просто могли розвалитися. Десь углибині, під ногами, крізь товсту бетонну підлогу, ледь чутно гули підземні укриття, де ховалися свої. Ні, це не бетон пропускає звук, це прочинені злегка двері, за якими ховаються довгі чорнющі коридори, які аж ніяк не були безпечнішими за відкритий простір. А нагорі панувала пустка. Лише руїни, вітер і самотність війни нагадували про важку реальність. І як би сильно не хотілося від цього утекти — нічого не вийде. Дрібні білі порошинки у небі пролітали повз, входячи в обійми погорілого запаху. Ворожа техніка за декілька десятків метрів гуркотіла, неначе дикий лев. Пташка глибоко вдихнула, щоб заспокоїти себе, її повіки мимоволі затулили очі. Кілька секунд тиші – чи то ілюзія, чи то коротка пауза між ударами долі, а потім знову гуркіт і дрижання землі під ногами. Пальці дівчини інстинктивно стисли ремінець сумки, в якій лишалося не так багато: турнікет, ампули знеболювального, шприци, бинти тощо.

  Раптом, щось промайнуло біля металевої балки та зникло за внутрішніми стінами Азовсталі. Пташка насторожилася, її тіло напружене і ледве піддається рухам, немов тривога пройняла кожну клітину. Військова повільно зробила крок уперед, вбираючи в себе кожен звук діяльності російських військ. Тільки на мить її свідомість відволікалась, коли вітер знову підкидав їй в обличчя подих пилу й горілої деревини чи гуми. Кроки були тихими, наче сама земля відчувала, що тут, серед цих уламків, кожен рух може стати останнім. Медикиня обережно, з усією увагою, продовжувала свій шлях крізь зруйновану частину заводу, яка була повністю відкрита до зовнішнього світу, що робило перебування тут значно більш ризикованим. Ніколи раніше Пташка не відчувала, що повітря навколо було настільки важким. Дівчина сміливо, але неспішно просувалася вперед обережними кроками, дивлячись в усі сторони та згинаючись в місцях, де стіни Азовсталі були відкритими. У глибині заводських приміщень ледь помітний рух змусив її насторожитись. Вона прислухалась. Це був наче малий шурхіт у кінці коридору, де освітлення здавалося темнішим. Ймовірно, там був глухий кут або ж поворот в іншу частину приміщення, але звук цей точно був людським. Пташка акуратно взяла автомат зі свого плеча в руки, її палець ще не торкався спускового гачка, але був на корпусі зброї та готовий переміститися в будь-який момент. Руки не здригнулися жодного разу, чітко тримаючи позицію, як у справжнього воїна. Коліна були трохи зігнуті, корпус нахилений вперед, очі примружені, щоб захиститися від дрібних часточок пороху, що легко могли подразнити слизову. І крок за кроком, військова просувалася вперед поміж дірявих стін та вже навіть почала бігти, доки не впевнилася, що всю її прикривала явно ціліша внутрішня стіна будівлі. Дівчина тихо зітхнула. Її наближення до темряви нагадувало кадр з фільму жахів, і от-от вона вже була перед темно-сірою стіною. На повороті знову щось промайнуло, вже більш схоже на силует людини. Якщо це ворог, то чому ховається? Можливо це хтось свій у розвідці? Пташка сміливо пішла слідом за силуетом, зосереджена тепер не на тому, що відбувалося довкола, не на хаосі та вибухах, тріску шматків будинку чи ревінню техніки, а на своїй меті. Її палець був все ближче до спускового гачка автомату, але досі його не торкався. 

 За шматком будинку ховалася тендітна постать дівчинки в старому розірваному одязі. Брудна й налякана вона глянула в очі Пташки, як ніби шукала в них порятунок. «Це неможливо, місто повністю в блокаді, знищене, а тут... — думала Пташка, - дитина? Хіба це можливо? Як, звідки взялася тут, серед ворогів?» Рука медикині сама потягнулася до дитини, військова опустила зброю.

- О ні, ні, не бійся, я тебе не ображу.

Пташка швидко озирнулася назад, присіла на одне коліно й повернула голову в бік дівчинки знову. Світлі нажахані очі, широкі зіниці, в яких можна було побачити власне відображення, відблиск сліз та приспущені від втоми повіки. Військова чекала, коли дівчинка вилізе сама.

- Отакої... а що ж ти тут робиш? Бідолашна, ходімо. Як тебе звати?

- Марі, - вона відповіла несміливо, після чого поглянула на витягнуту руку Пташки, але взяти її не погодилась.

- Ну ж бо, Марі, ходімо. Я тобі допоможу, давай, уперед! Хіба я лишу тебе саму в такому жахливому місці?

Проте дівчинка і зараз заперечно похитала головою. Пташка акуратно взялася їй за плече, потроху змушуючи встати на рівні ноги та неспішно повела дитину вперед, тією ж дорогою, якою йшла сюди.

А дівчинка дійсно була юною, всього лише якийсь невинний підліток. У неї були виразні зелені очі, злегка змішані з горіховим кольором, але такі сумні, ніби всередині була така ж розруха, як у середмісті. Волосся у Марі довге, русяве, торкалося спини нижче, ніж були лопатки і зв’язане в одну єдину розтріпану косу. Інші дрібні пасма сухого волосся затуляли обличчя дівчинки кожен раз, коли на них дув вітер. Бідолашна на вигляд зовсім не була адаптована до жорстких умов. Підліток здавався худим, давно не митим і спрагненим. На ніжному обличчі Марі, із нездоровим рум’янцем, було видно досить глибокий поріз, що розмістився на її лівій щоці. На лобі були залишки крові з рук дівчинки, її плече також було пораненим, а кінцівки вкриті подряпинами та синцями. Сильно життя побило. Не життя, - війна. Тож Пташка, що не могла дивитися у зневірені, повні болю очі, які втратили свій природний блиск через дегідрацію, дбайливо допомагала дівчинці йти вперед. 

  Вони дійшли до криївки. Всередині так нічого й не змінилося. Військові, що тихо чекали, з виставленою між мішками піску в щілину у мале високе віконце, зброєю, один єдиний медик та набуті Азовом пацієнти-поранені. Пашка посадила Марі поруч із сонною Кейт, що піднялася тільки тоді, коли відчула рух поруч. Її біле волосся виглядало скуйовдженим,зверху виднілися чорні корені. Жінка ледве розплющила очі та майже інстинктивно обійняла підлітка за талію.

- Де ти знайшла це дівча? — голос Кейт захрип.

- На Азовсталі. Я й гадки не маю, що вона тут робить.

Пташка присіла на коліно, вийняла з аптечки потрібні їй речі і почала очищати рани Марі турботливими доторками зі страхом зробити їй боляче. Очі дівчинки гуляли байдуже від стіни до стіни, вона навіть не реагувала на доторки сонної Кейт. Нарешті, коли обличчя було чистим, Пташці потрібно було дати раду рані на плечі. Вона обережно відхилила Марі до стіни та почала роботу, але дівчинці було так боляче, що вона не давалася фізично. Рана була надто глибокою, щоб обробити її. Медикині довелося докласти зусиль, доки підліток чіплявся виснаженою рукою за тканину Кейт, якій було подекуди й байдуже. Адреналін вироблявся тільки за рахунок стресу, що виходив від болю. Марі неодноразово стогнала, здригалася й намагалася плакати, але стерпіла це. Ніжними рухами, Пташка огорнула стерильний бинт довкола плеча дівчинки і змогла відпустити її. Вона ж, перелякана, притисла власні ноги до себе, лягла на саморобному ліжку позаду Кейт, бо тільки так почувалася в безпеці.

Калина ризикнув підійти ближче, але на достатній відстані, щоб не завдавати зайвого стресу.

- То скільки тобі років? — він спитав низьким тоном спокійно, аби ввести в розмову хоча б краплину комфорту.

- Чотирнадцять. Я на Азовсталі кілька днів ховаюся, росіян боюся. Але сенс, якщо в Маріуполі більше нема безпечних місць?

- Ну-ну, не поспішай із висновками.

Калина спробував погладити її по волоссю, але вона відсахнулася від несподіваного доторку. Це буде нелегко і це розуміли всі. Дівчинка очевидно травмована війною з жорстокими діями ворога, цього не можна було уникнути. Якийсь солдат також взяв пластикову тарілку і відклав частину свого сухпайка, щоб Марі змогла поїсти теж. Спершу її очі наповнилися скептицизмом та ворожістю до незнайомої людини, проте потім вона почала їсти з чималим апетитом, наче відчула якусь маленьку іскринку життя. Пташка усміхнулась і кинула дівчинці подушку, так лежати буде зручніше, до того ж Кейт доволі добре нагріла місце поруч себе.

Медикиня відчула наче полегшення, коли Марі відклала пусту пластикову тарілку вниз та вмостилася поруч сплячої пацієнтки, чіпляючись за ковдру обома руками. Це була наче якась розрада після того, що відбувалося раніше. На душі Пташці стало трішки тепліше, частина каміння з її грудей ніби впало. Звісно, далеко не всі хвилювання покинули душу дівчини, але принаймні тепер в її думках не було кадирівців, полону, трагічно загиблих побратимів. Та все ж неспокій лишався — мов тихе гудіння під ребрами, як відлуння вибухів, що вже давно стихли, але ще жили десь усередині. Пташка сиділа тихо, спершись плечем до холодної бетонної стіни, і здавалося, що стіна частково бере на себе тягар її думок. Її очі, великі й виразні, знову блукали десь у темряві, втрачаючись у згадках. Не тільки безсонні ночі, але й тиша після обстрілів, яка лякала подекуди ще більше, залишили на обличчі військової помітні сліди. Її хвилювання було не тільки про саму себе, а й про інших, особливо Грифа, якого тримала за руку у важку хвилину його поранення.