Пташка повернулась додому. Усі її погані спогади та думки миттю розвіялись, коли вона увійшла до рідної хати. Дівчина радісно зустріла своїх рідних, що з нетерпінням чекали на неї. Нарешті вона зможе як слід відпочити та відновитися. Вдома її зустрів теплий затишок, запах улюблених страв, рідні стіни, її улюблений кіт... Пташка радісно повечеряла зі своєю родиною, трохи відпочила та й пішла спати. Давно у неї не було таких тихих, мирних ночей. Починаючи з наступного дня, дівчина почала робити те, чого їй так бракувало. Полікувавши злегка покалічену втечею ногу, вона гуляла містом, спілкувалася з рідними й близькими їй людьми. Нарешті, всі знову стали щасливими. Забуті біди і невдачі більше не зможуть переслідувати ані Пташку, ані її родину. Проте вона зовсім не знає, що далі чекатиме на неї: відпочинок чи продовження війни? Вона забула про те, яку владу має її ворог. Юна дівчина занадто рано втратила пильність. Вона навіть не підозрює, що задумали ті нелюди. Та що там, Пташка навіть і не думала про те, що відбулось раніше. Вона почувалася щасливою, бо кожен, хто народився на волі, ні за яку ціну не прийме поневолення. Він ніколи не приживеться в неволі і не забуде свій дім.
   Доки дівчина відпочивала після довгих місяців полону, людям Кадирова вдалося зловити Грифа. На переїзді між "ДНР" і визволеними територіями області, його перехопила група озброєних солдатів. Огидні, як якісь повзучі шкідники, росіяни забрали чоловіка в полон. Вони повезли того на окуповану частину міста, де у темних підвальних приміщеннях, прив'язали Грифа до стільця так сильно, що той не міг і ворухнутись. Він підняв голову і поглядом проходився пустою кімнатою, в якій знаходився сам. Сірі пошарпані стіни, на них – плями від води, що колись витікала зі старих дірявих труб. Військовий поглянув на відчинені перед ним двері, через які його приволокли в кімнату. За ними були довгі, сірі, тьмяні коридори. Він бачив ворожих солдатів, Кадирова і хитрющу з вигляду, рудоволосу дівчину. «Надто гарна, як на цю погань,» – подумав Гриф. З коридору йому почулась фраза: «Спасибі, Настю». Кадиров повільними і впевненими кроками увійшов до кімнати, де сидів упійманий ними вояка. Солдати зачинили за ним двері і чоловіки лишилися лише удвох.
— То що, поговоримо? — Ворог нахилився до нього і взяв до рук пилку, котра лежала на землі.
— Кадиров, ти нічого не доб'єшся своєю жорстокістю. Твоя жорстокість - це просто відображення страху, — спокійним тоном сказав він.
— Ліпше тобі просто відповідати на мої питання. Це ж ти причетний до втечі полонених? На кого ти працюєш? — Нелюд почав тиснути пилкою в плече Грифа, щоб змусити його говорити, проте на вояку це не мало жодного впливу. Кадиров робив тонкі, глибокі порізи на руці солдата, входячи у свій садиський азарт. Гриф розумів, що навіть якщо він щось скаже - муки йому не оминути. Для нього фізичний біль - не самі гірші каторги.
— Ти справді думаєш, що зможеш витягнути з мене відповідь за допомогою пилки? — Він стиснув зуби і продовжував зухвало дивитися в очі ворогу.
— Вважаєш себе самим розумним? Не забувай, що ти - невільник. Ти всього лише лялька в руках свого командира, ким би він не був. Ти - бездарна істота, яка все що може, так це кидатися пустими словами.
— Може це і так, але пилка тобі всеодно не поможе, — Гриф все більше дратував ворога, і з кожним його запитанням, отримував новий поріз. Як би Кадиров не старався, йому не вдавалося витягти з Грифа жодної інформації. Вояка лише зловтішався і ще більше дратував його. Чим більше сарказму підкидав Гриф, тим більше приймав на себе ударів.  Врешті решт, Кадиров узяв чоловіка за горло. Він міцно втискав його в пилючну, брудну стіну, а потім з нервів бив його в обличчя, живіт і всюди, де міг дістати.
— Тобі і твоєму командиру доведеться повернути усіх військових на Азовсталь, інакше всі дорогі їм люди загинуть в муках! — Кадиров кинув чоловіка на землю.
— Г-гаразд... — мовив з важкістью Гриф. Він глибоко вдихав повітря, його руки тремтіли, як наче на морозі. Військовий з важкістю встає з колін, витираючи з рота свою власну кров. Спокійний і зловтішний росіянин відпустив його на волю, даючи лише один день. Замордованому ним Грифу довелося робити те, що хоче від нього ворог.
   Тим часом Пташка, яка вже мала набагато більше сил та енергії, відпочивала у мальовничому Тернополі. Це була чудова нагода поїхати сюди, після того, як вона повернулась додому. Тільки-но стало вечоріти, вона вирішила піти у парк, у вихідний осінній день. Дівчина розчісувалась, стоячи перед дзеркалом в коридорі. Вона тихо і радісно наспівувала якусь пісню, щаслива тим, що усі негаразди позаду.
— Бережи себе, доню, — сказала її матір, що проходила повз. Вона ніжно і любляче доторкнулась до плеча рідної донечки. Пташка ж радісно впала у мамині обійми.
— За мене не хвилюйся, я з усім впораюсь, — впевнено відповіла вона. Пташка хутко одягла куртку і вибігла надвір. В парку вона ходила неподалік невеликого мосту. Вона бачила , як темніє тихий вечір, чула, як мирно шумить вода. Всюди було пусто, в парку - майже нікого. Лише якісь одиниці людей проходили повз, наче пропливали по морю. Молода дівчина сперлася ліктем на прохолодні кам'яні перила мосту, що непохитно стояв над темно-синім ставом.
   Раптом, у неосвітленій частині вулиці, стали виднітися яскраві фари авто. Знайомий Пташці джип, пробитий кулями й практично без вікон, спинився коло чорних залізних воріт, а з нього, темною постаттю, хтось поволі увійшов у сам парк. При світлі вечірніх ліхтарів розвиднівся силует Грифа. Пташка вперше побачила його хоч трохи стурбованим чи може навіть наляканим. Його зіниці були звужені, а в серці наче похолодніло. Гриф поволі підійшов до дівчини, намагаючись приховати від неї неспокійні емоції. Пташка помітила, як той наблизився, і спробувала зробити крок назад, але марно: їй не було куди відступати. Тепер вона стояла точнісінько впритул до холодного поруччя.
— Гриф? — Пташка глянула на нього з великим подивом, після чого одразу ж обдарувала вояку тим самим ненависним поглядом. Дівчина була зовсім не рада від цієї зустрічі, військова зовсім не чекала і не хотіла більше бачити чи навіть чути Грифа. Пташка одразу ж відіпхнула від себе чоловіка і, штовхаючи його в плече, питала, — чому, навіщо ти повернувся? — Її голос звучав злегка розпачливо, погляд швидко опустився, а впевненість похитнулася на якусь мить. Чоловік приніс їй ті самі жахливі спогади з днів боротьби.
— Пташко, вислухай мене! Від цього залежатиме наше життя!
— Життя? Ти вже ледве не підірвав його кільком людям! — Пташка сміливо б'є його в руку, хоч як би Гриф не намагався її заспокоїти.
— Послухай: у мене є інформація. Я був у їхніх руках, в самому пеклі!  Якби ти знала, на що здатний цей варвар, та краще би й не знати цього ніколи! Моя історія з ним більша, ніж здається. Тоді Кадиров схопив мене як простого солдата, змусив виконувати завдання, але я не слухав. У нього немає пустослів'я, коли діло стосується полонених. Так він обіцяв убити всіх, кого я знаю — і убив! Не тільки мою матір, батька, молодшу сестру, а й навіть сусіда, який нічого не знав. Ситуація зараз дуже серйозна, і будь-яка помилка може коштувати життя усіх, хто був на Азовсталі. Якщо не виконати вказівку ворога зараз, він позбавить життя кожного, хто нам близький. — З цих слів почалося мовчання. Вперше побачені сльози на очах Грифа змусили Пташку повірити у те, що коїться зараз насправді.
— Чого саме хоче Кадиров?
— Щоб ми повернулися на Азовсталь. Без поранених і цивільних. Інакше ти знаєш, що буде.
— Мені настільки шкода, невже саме цей випадок поставив тебе на хибний шлях? Єдине, чого я не можу збагнути, так це що вони знову придумали чергову аферу?
— Він сказав, що у нас є час до завтрішнього ранку, і завтра ми повертаємось у Маріуполь. Всі інші знають, командир попередив їх. Тобі вдалося побути вдома кілька днів, а після всього це так мало.
— Тернопіль — це не мій дім, ти знаєш, — і все ж Пташка знайшла в собі силу усміхнутись йому. Відчуття всередині неї були зовсім іншими, ніж будь-коли. Здавалося, що ненависть до Грифа щезла, а почуття до нього змінилися в одну лише мить. Провівши поруч з чоловіком ще хвилину, Пташка повернулась до своїх батьків. Гриф мовчки усміхнувся вслід, тримаючи в собі нестерпний біль. Вже завтра новий день, який покаже секрети, що тримали для них вороги.