І знову отямившись, Пташка побачила нову локацію. Вона з важкістю припіднялась, щоби щось роздивитись. У неї весь час темніло в очах, боліли голова і плечі. Не зважаючи на це, вона все ж розгледіла камеру з темними загадковими кутками, ґрати замість дверей і однієї зі стін. За ґратами вузький коридор і такі самі широкі, сирі камери. По діагоналі від камери, де була Пташка, було видно групу військовополонених зі свічкою. Всі вони сиділи в колі та про щось розмовляли. Раптом Пташка почула голос позаду себе... «Нарешті отямилась», — пролунав той з темного кутка в іншому кінці камери. Пташка не знала що казати, тому обережно спробувала встати, хоча при цьому її головний біль ставав усе сильнішим. Дівчина обперлась об стіну і дивилась у той куток, звідки почувся голос. Раптом запалилася свічка. Нарешті стало видно, що в тому кутку сиділи ще двоє полонених. Один із них — більший. Вигляд у нього серйозний, та і шрами з татуюваннями говорять про нелегку долю. Чоловік тримав у руці свічку та дивився саме на дівчину. Його хрест на шиї був тріснутий у двох місцях, а шрам на пів обличчя виглядав досить моторошно. Кайдани, якими той був прикутий за ногу, й зовсім страшно...
   Другий — менший. Він не був таким великим та високим, як його товариш. Чорноволосий невеликий хлопчина, одягнений у чорну форму. Його погляд був більш спокійний, із вигляду він не надто стривожений. Він глянув на Пташку так, як ніби десь уже її бачив. Хлопець не мав жодної подряпини на обличчі, натомість руки у нього були чи то порізані, чи попечені, може, навіть і обидва варіанти. Він нічим не був ані зв'язаний, ані прикутий, як і дівчина. У нього була дуже бліда шкіра і темне, як ті закутки, волосся.
   У якийсь момент дівчина зробила крок назад, на що почула:
— Ходи до нас, не бійся! Ми тебе точно не скривдимо, — голос першого чоловіка звучить досить твердо, але навіть частково з радістю. Дівчина наважилась підійти та сісти біля них.
— То що ж, назвися, — мовив перший чоловік.
— Пташка, — невпевнено відповіла дівчина.
— Оце так, то ось кого до нас занесло! — зрадів той. — Я — Гак, а це Змій. Ми тут вже довго.
— Ох, мені шкода, — зітхнула Пташка.
— Можна дізнатись, за що ти тут? — запитав Змій.
— За що? — здивувалась дівчина.
— Це карцер, що належить до лабораторії. Сюди потрапляють виключно за особливі провини, так що без причин сюди не затягнуть, — пояснив той.
— Наприклад, я був надто агресивним, а Змій просто багато знає, а щодо тебе...
— Я не пам'ятаю, — сказала дівчина, — я не впевнена, що могла би зробити щось таке...
— Думаю, пригадаєш, — сказав Гак. Раптом на ноги піднявся Змій. Він задув свічку, побіг в інший куток камери та мовив:
— Вони йдуть! — Тут збадьорився і Гак. Він заховав свічку і теж сів подалі в куток. Не довго думаючи, Пташка вирішила лягти на землю. Скоро вже почулися кроки орків. Двоє цих нелюдів спустилися до карцеру, звідки хотіли когось забрати. Підійшовши до їхньої камери, один з них відчинив двері. Він підійшов до Пташки, нахилився та штовхнув її зі словами: «Мабуть, вона вже мертва.» Ті двоє чоловіків забрали Змія. Коли вони вже пішли, Пташка піднялась і струсила свій одяг.
— Оце так, ти їх обдурила! — радісно мовив Гак.
— Ти б не радів так, ще невідомо, що зі Змієм буде, — відповіла дівчина.
— За нього не хвилюйся, він ще той щасливчик, — переконував її військовий. Пташка була сильно втомлена, тому просто лягла відпочити й заснула.