Вірші
Втеча
Простую навмання
За покликом безликих стареньких вулиць
Що ведуть, поворот за поворотом у даль глушинної самоти
Намагаюсь віднайти її,
Лагідну й ніжну Тишу
Чемпіонку по іграх у хованки.
Міс граціозності й краси.
Ось, стій нерухомо, й споглядай ЇЇ тінь
Вона гойдається поміж гіллям високих тополь, і лип, і беріз..
Ось, стій нерухомо, і задивись, щоб вхопити сонячний промінь чорний кіт в котре під парканом проліз..
Раптом, винирнули з-за рогу заіржавілі столітні поштомати..
Й на облуплених облізлих лавах
Поруч сидять такі ж столітні обсивілі діди
І час собі пливе, ніби так легко,
серед тих хмар горбатих
Й лише пронизливі гудки сирени,
Щораз нагадують , що ще не скресли, ще дні війни.
0
0
147
Прелюдія
Серед білих напівтони
напів гіркі
Серед чорних замолоду
на дотик дірки
До плечей потай прив'язали
тягар сподівань
Серед злету наяву прохромили
деку без вагань
Звуки здались тиші
у полон
Серед мотлоху скніє
іржавий камертон
Біжить вітер серед степу
вільними мазками
Серед трав би обрости щоб
дикими казками.
Серед неба ярим криком
роз'ятрити б грозу
На світанку щоб збирати
запашну росу
Серед лісу близько стежка
закликає вглиб..
Щоб путами сакральними
пісню стерегли
Начерпати сонця щоб
сповна
заяскріли дужим сяйвом
неживі слова
Голосисті зграї підхоплять спів воскреслий
Й поміж сплетінь рядки ворожі скреснуть.
5
4
280
ТРОЯНДА
Коли пелюсток троянди
Торкається строкатий сніг
Вона його зігріває,
В ній більше любові, ніж в нього холодних дотиків стіг.
Вона його не боїться.
У неї є—зброя, Тепло.
І сніг її не боїться, у нього є холод,
Ох, замело!
Скільки не було б снігу,
Який би не був мороз
Троянда не змерзне зовсім,
Бо серце в неї сміється
Світлом сонячних доз.
3
0
317
Вони від мене йдуть
ІІ.
Останнім днем літа
Ще теплого вечора
Ще затишним парком
Поміж тихих вулиць
Твій голос притягував з далеку
баритоном
Бархатом
запрошував до розмови
Без чаювання
Без кави з молоком
Голі слова
прикриті лише вуаллю
Ми не дали більше
ніж можемо
Ми не пішли дальше
ніж бачили
Лише злегка
припідняли залаштунки
ще до листопадних примх
Без натяку на пасмурне небо
отримали розрахунок
Заховали залишки решти
десь у закапелках скарбничок
Призабудемо присмак
розтоплених ілюзій
Зітремо грим
мимовільних образ
Нехай добревісник грудень
Їх заколише
приспить
зачарує зимовим сном.
А з першим буянням пролісків
зав'яжуться бруньки поміж ран
Й сумирно звіщатимуть жадане цвітіння сердечних принад
3
0
296
СНІГУРІ
Чекаю Снігурів.Чи прилетять?
Чи розфарбують гілля
пасмурне та голе полум'яно-рум'яним
цвітом?
Чи зашкарублих, загартованих морозом,
вони зігріються пушком червоногрудим?
Чи викроють із пам'яті
зимові дні холодні.
Коли сктрокатих зграйок
мигтливі вогники обсядуть крони горобини,
і умиротворюючи тишу, душу лікуватимуть..
Чи...
Пора... Дихати все важче..
Пам'яті незгасних спогадів
тягар обтяжливий
все здавлює у грудях, і присмак гіркотливих днів
як тінь,
усюди невіддільно сновигає
І в затишно-родинному кутку розвішує світлини ностальгічні.
Хотіла б я перед розлукою і з ними попрощатись..
Чи..
Невже це... Прилетіли...
Голівоньки згорнувши в теплі пір'їні шубки, зігріваються,
зігріваючи й мене.
Малюючи ледь-ледь помітну усмішку на безутішному обличчі,
надію сповиваючи ,
що безутішне завтра
звіщатиме лиш радісні новини..
Пора..
Прощавайте..
І прилітайте знову!
В СНИ.
3
1
283
Гральні кубики
Цифри на гральних кубиках вчора не випало жодної.
Вони стали ребром
І паралелі непересічні пересіклись,
Зімкнувшись в одну.
Прямі кути згладжено,
Необмежено простору,
Довкола тіла плавають
В невагомості
Сила тяжіння працює в зворотньому напрямку і притягує місяць, зорі, планети, інші галактики..
Та опівночі
Гра починається знову.
Тож сьогодні на кубиках випала два смертним вироком,
Сіючи поділ, розділивши і нас на два.
Ти став Півднем,
Я— Північчю
А між нами— екватор
і гральні кубики...
Ймовірно колись вони знову стануть ребром.
2
3
144
ТУМАН
Туманним заслоном обвитий парк
манить, заворожує, зове.
Потьмянілий вечір пряде
таємниць химерні плетива.
Обачно споглядаю пейзаж
деревами затінених хатів.
Розсічений ліхтарями морок
обплів нутро з середини.
Застигла. Окутана маревним дурманом.
Хмарним скупченням всеціло Віддалась.
Стою. Нерухомо.
Розпадаюсь на тисячі дрібних кришталів.
Під його владою єдине з ним Єство.
Загублюсь серед невидимих розсіянь,
щоб з першим світанковим талісманом
віднайти все втрачене колись.
3
1
235
ВОРОГ
Ти б міг зрубати гострі шипи,
Але не знайшов меча.
Не зрозумів, що колюча броня ховає тендітну квітку.
Ти б міг погасити вогонь,
міцно окутавши.
Але навіть об маленьку свічу
боїшся обпекти руки.
Ти б міг не дати впасти сльозам,
якби лиш віднайшов бальзам для загоєння ран, тож вони знову
обросли колючками.
Не кидай мені зашморг звинувачень,
якщо сам осліп.
Якщо сам обрав пройти скрізь хащі,
та не зумів.
Під скляним ковпаком - оберемок
променів світла, а довкола - розкидані
капкани.
Не здобути тобі їх силу, якщо не прийняти слабкість.
А слабкість - у нападі на все вороже.
Ти - ворог, бо не бачиш наскрізь.
..
1
1
260
Лише Нам
Нехай давно вже спочивають пройдешнім сном.
Але ти миті належать лиш нам обом.
Коли голодний крик
двох юних ще сердець,
так відчайдушно прагнув втечі.
І загубитись,
щоб віднайти себе в чужих очах.
Твої рум'яні щоки.
Твій ніжний погляд.
Твоя п'янка душа.
Одне лиш - обсмакувати,
увібрати тебе всього.
Як тільки крокую тими ж дорогами,
на очі трапляються ті ж вулиці,
Ти постаєш переді мною, наче живий.
Тому я так зрідка приїжаю в це місто.
4
0
253
СПОГАД
Спалахнув спогад
Ураганним пострілом.
Ми розмовляли тривожно
Нагострено.
Обсмаковую кожен звук твого голосу
Безмовна відповідь послухом.
Екзальтована пристрасть
Змарнілої
Туги будить приспані обриси.
Екватор сум'ятних образів
Безсильний
пЕред поділом мене й тебе навпіл.
1
4
257
НЕЗНАЙОМКА
Ти несеш більше,
аніж просто сумку
з продуктами.
Руки, ще змалечку
звиклі до праці.
Набряклі стопи,
звиклі долати кілометри.
Очі, слізьми загартовані,
більше не вміють сміятися.
Довірся сьогодні мені, пташко, приземлися на мої плечі, спочинь.
Нехай ...
твої крила почнуть обростати
І ти ще взлетиш.
1
1
249
Не мара
Ні, не мара.
Живий. Істотний.
Пліч-о-пліч. Поруч.
Чекаєш, покірливо-смиренний.
І голосом, благально-тихим звеш.
Жадаєш страждницьки.
Викохуєш крихку надію.
Безсонніми ночами,
вимолюєш про мене сни.
Вистерігаєш мить, щоби спіймати
ласкавий погляд мій до тебе
намертво прикутий,
Хоч раз.
Ні, невблаганна.
Жива. Істотна.
Пліч-о-пліч. Поруч.
Теплою свічею зігріваю
холодні руки.
Й на спітнілому вікні
пишу: "Відпусти.. "
2
0
289
Я віднайшла її
Я віднайшла її
Через столітні шукання
І розгубилась
Чим заткати?
Щоб капосні щілини не розійшлися
Вода не прорвалась
І не знесла дім
Розсадила плющ
І виноградне галуззя
Вони вросли якось і залатали шви
Ненадовго
Густі тумани й листопадні дощі подружились
і породили всепоглинаючий мох
Вона розрослась
Ще дужче
Аж поки не вдарив перший лютий мороз
Все затріщало
І Рухнуло..
З руїн розтелився килим
Й запросив тріумфально пройтися
Вона переможена
Й не дошкулятиме
Аж поки не відбудую новий дім.
1
0
238
Сумерки
Серед самітніх скель скитається
самітній спокій.
Стихло сонце, сповите смарагдовими снами.
Стежки строкатих сосен снують сполоханий
серпанок
спогадів
сум'ятно-скраджений сувій.
Сопучі сови
сумирно стережуть сумерків святий спочинок...
Сивіє, спопеляється сяйливий
спомин
скороминучих сьогодень.
...
2
1
351
ІНІЦІАЦІЯ
Давай більше не будемо маленькими дітьми.
Давай більш не будемо боятись бетонних стін.
Крадькома висовуватись з-під квартир,
Наче поза ‐чужорідний світ.
Нехай тебе не лякає подих мегаполісних велетів.
Нехай тебе не лякає наша піщинність.
Давай будемо слухати голос мусонного вітру
Й довіряти йому прокладання
життєвих стежок.
Давай мені руку!
Ми разом дійдемо до країв обрію,
Ми разом заглянемо у вічі
першосвітанку.
Він огортатиме нас сонцеласкою,
Сонцевідблиск стане нам першозайманням.
Ми повернемось.
Ті ж стіни слугуватимуть нам пристановищем.
Ті ж вулиці складатимуть наш керунок.
Ми більше не будемо однойменними,
Ми більше не стрибнемо у вирій штампів,
Ми вже не загубимо сущестежку,
І не злякаємось звіропасток.
Ми перетнемо межу у дорослість
І там зостанемось, щоб розцвісти.
2
0
269
Надломлений
Поміжструнням
Наскрізь проіржавіло.
Фортепіано постаріло.
Вже більш не вдарю по клавішах
Марніють пожовклі ноти.
Хтось погасив полум'я
Вітер вивітрив попіл
Безіменним став спогад
цвітіння тюльпанів
Поміжребер'ям
Наскрізь прострілене
Тихо латає дірки
Нутро.
Зшиває вцілілі клапті.
Щоб колись зажило.
А поки пальці лиш грають у повітрі.
Той вальс багряних тюльпанів,
Огорнутий сяйливим промінням
Хай собі з вітром кружляє
У такт з порухом голки.
5
1
264
