Вакциновані

Людмила Скрипко

На кожнім кроці лиш одне питання: "Ви вакциновані? Кажіть вже. А чи ні?" Життя це чи покірне існування? Усі праві чи всі ми не праві? Ми вакциновані. Відсутністю любові І надлишком ненависті і зла. Ми шаленієм, як вовки від смаку крові, Ми судимо за душі , за тіла. Ми в усмішці вітальній кривим губи, Ховаючи реальні почуття. Улесливість маскує нашу грубість. Провалля душ давно вже до лиця. Ми розучились іншим співчувати І дарувати щирості тепло. Будуєм мовчки на відшибі хати, Тому що кожному до інших все одно.

2021-11-14 19:58:22

4

2

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (2)

просто веселка

Маестро це ШЕДЕВР 🌟🌟🌟

Відповісти

2021-11-17 07:22:20

1

Людмила Скрипко

@просто веселка дякую❤️мені дуже приємна така висока оцінка моїй творчості і мені, як митцю🤗💐

Відповісти

2021-11-17 07:36:26

1

Схожі вірші

Всі

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

84

2

4806

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12325