Наступного ранку Мелінда прокинулася від шуму дощу, що барабанив по шибках. Вона перевернулася на інший бік, намагаючись знову заснути, але думки про вчорашній день не давали спокою. Зрештою, зрозумівши, що сон не повернеться, дівчина підвелася з ліжка.

Підійшовши до вікна, Мелінда побачила похмурий осінній пейзаж. Дерева скидали останнє листя, яке вкривало землю золотавим килимом, перетвореним дощем на мокру кашу. Зітхнувши, вона потягнулася і спустилася на кухню.

Мама вже готувала сніданок. Аромат свіжих тостів і гарячого шоколаду створював затишну атмосферу навіть у цей похмурий день.

— Доброго ранку, мамо, — привіталася Мелінда, сідаючи за стіл.

— Доброго ранку, люба, — усміхнулася мама. — Як спалося?

— Непогано, — збрехала Мелінда, не бажаючи розповідати про свої тривоги.

Після сніданку дівчина піднялася до своєї кімнати збиратися до школи. Вона одягла улюблене темно-синє пальто, яке ідеально пасувало до дощової осені, підібрала шапку та шарф у тон і глянула у дзеркало.

— Ну що ж, вперед, — прошепотіла вона, намагаючись додати собі впевненості.

На вулиці дощ трохи вщух, але Мелінда все одно розкрила парасольку. Крокуючи до школи під шум крапель, вона роздумувала про прийдешній день і про те, як нові почуття вплинуть на її звичне життя.

Біля входу до школи Мелінда зустріла Фіону.

— Привіт! — радісно гукнула подруга. — Як ти сьогодні?

— Вітаю, — усміхнулася Мелінда. — Хоч і дощить, але настрій непоганий.

– Це добре, – відповіла Фіона, підморгуючи. – Може, сьогодні знову побачимо нашого старшокласника?

Мелінда відчула, як її обличчя почервоніло.

– Побачимо, – ухилилась вона від прямої відповіді.

Подруги зайшли до школи, роздяглися і попрямували до класу. Коридори вирували життям - учні поспішали на уроки. Мелінда, однак, не могла позбутися думок про Кайла. Можливо, сьогодні їй пощастить з ним поговорити.

На великій перерві Мелінда домовилася зустрітися з Фіоною, Кейт і Джошуа на шкільному подвір'ї. Коли пролунав дзвінок, вона швидко зібрала речі та вийшла надвір. Дощ уже припинився, але повітря залишалося свіжим, напоєним ароматом вологого листя. Озирнувшись у пошуках друзів, Мелінда зрозуміла, що вони затримуються. Вона сховалася під розлогим деревом, яке захищало від поодиноких крапель, що зрідка падали з гілок. Осіннє подвір'я зачаровувало: золотаве та багряне листя створювало казкову атмосферу. Вдихнувши свіже повітря і милуючись краєвидом, дівчина відчула, як напруга потроху відступає.

Неподалік однокласники бавилися біля лавок, а група старшокласників про щось жваво дискутувала. Легкий вітерець пестив обличчя Мелінди, повертаючи її до роздумів. Попри прохолоду, осінній день здавався затишним, і вона вирішила насолодитися цим моментом. Обіймаючи себе руками для тепла, Мелінда згадувала вчорашню розмову з Фіоною про Кайла.

Раптом за спиною пролунав знайомий голос:

— Меліндо! — це була Фіона, яка підбігла, трохи задихаючись. — Вибач за запізнення, ми з Кейт затрималися на розмові з учителем.

Мелінда усміхнулась і обійняла подругу.

— Нічого страшного, я щойно прийшла. А де Кейт і Джошуа?

Фіона озирнулася навколо.

– Кейт ще в коридорі, вона теж скоро буде. А Джошуа... ну, він, мабуть, ще збирає свої речі. Він завжди затримується.

Мелінда посміхнулася, згадуючи звичку Джошуа завжди залишати все на останню хвилину.

– Зрозуміло, – відповіла вона. – Тоді чекаємо на них тут.

Фіона кивнула, і вони почали розмовляти, обговорюючи останні новини. Мелінда відчула, як її настрій підіймається, коли вона спілкувалася з подругою. Всупереч хвилюванню через Кайла, їй було приємно бути в компанії своїх друзів, які завжди підтримували й розуміли її.

Через кілька хвилин з'явилася Кейт, весело махаючи їм рукою.

– Привіт, дівчата! – вигукнула вона. – Вибачте за затримку, у нас була справжня дискусія з вчителькою.

– Кейт тепер з нами, – відповіла Мелінда, усміхаючись. – Тепер чекаємо на Джошуа.

Кейт кивнула і приєдналася до них, спілкуючись і ділячись враженнями від уроків.

Нарешті, Джошуа вийшов з дверей школи, посміхаючись і махаючи рукою.

– Вітаю, друзі! Перепрошую за мою непунктуальність, – промовив він, наближаючись до гурту з винуватою усмішкою. – Які новини в нашому славетному товаристві?

– Привіт, Джошуа! – сказала Фіона, посміхаючись. – Зараз розповімо про Кайла, але спершу маємо обговорити те, що сталося на уроці історії.

Джошуа, заінтригований, подався вперед, його очі заблищали цікавістю.

– Ну ж бо, розказуйте! Невже ви знову схрестили словесні мечі з нашою вельмишановною наставницею?

Мелінда засміялася, похитуючи головою.

– Так, і цього разу суперечка була дуже жорсткою. Все почалося з того, що пані Воронович почала говорити про важливість певної битви, і я не змогла втриматися, щоб не поставити під сумнів її думку.

Фіона кивнула, згадуючи момент.

– Мелінда почала ставити запитання, і це тільки підігрівало дискусію. Вона стверджувала, що битва не була настільки вирішальною, як про це говорять у підручниках.

Мелінда продовжила:

– І пані Воронович розлютилася! Вона почала доводити свою думку, але я не здавалася і продовжувала наполягати на своєму.

Фіона додала:

– Мелінда просто хотіла, щоб вчителька розглянула інший погляд. Ми ж маємо бути критично вдумливий, так?

Джошуа розплився в лукавій усмішці та ледь помітно хитнув головою, наче мудрий філософ.

– Ох, ці ваші словесні баталії! Вони мені вже як рідні. Чую запах інтелектуальної порохівниці за милю.

Фіона продовжила:

– Нарешті, пані Воронович визнала, що у Мелінди є свій погляд, але наполягла, що підручники все ж таки мають рацію. Ми всі сміялися, коли урок закінчився. Це було весело, але трохи напружено.

Мелінда додала:

– Я просто хотіла показати, що історія не завжди чорно-біла. Є багато нюансів, які варто враховувати.

Джошуа вибухнув заразливим сміхом, його очі іскрилися веселощами.

– Ого-го! Ви, мабуть, перетворили цей урок на справжнісінький інтелектуальний феєрверк! А що, як нам започаткувати нову академічну традицію? Влаштовувати словесні дуелі з нашою вельмишановною хоронителькою історичних скарбів на кожному занятті? Уявляєте, яка це була б епічна сага!

Фіона підморгнула.

– О, ні, я не впевнена, що пані Воронович це не витримає.

Мелінда відчула тепло від думки, що належить до цієї чудової компанії.

– До речі, Джошуа, ми хотіли поговорити про Кайла. Фіона дізналася його ім'я, – промовила вона.

Джошуа зацікавлено підняв брови.

– Овва! Кайл, кажеш? Цікаво-цікаво... І як тобі цей новоприбулий загадковий незнайомець, Меліндо? Розкажи-но, які враження він залишив у твоєму серці? Чи, може, вразив твою уяву своєю харизмою?

Дівчина відчула, як її щоки знову спалахнули рум'янцем.

– Він... загадковий. Я ще не визначилася зі своїми почуттями. Але в ньому є щось, що притягує мою увагу.

Фіона грайливо підморгнула.

– Може, це перше кохання?

Мелінда засміялася, але в її голосі вчувався легкий трепет.

– Хто знає? Можливо...

Веселий гомін друзів раптом став віддаленим для Мелінди, коли її погляд зупинився на самотній постаті, що сиділа на крайній лавці шкільного подвір'я. Серед яскравого осіннього пейзажу ця фігура виглядала як сіра пляма, відірвана від навколишнього світу. Дівчина, схилившись, немов під тягарем невидимого вантажу, здавалася зовсім чужою у вирі шкільного життя. Її довге темне волосся, колись, можливо, шовковисте і доглянуте, тепер безладно спадало на обличчя, ховаючи його від сторонніх очей. кожне пасмо кричало про байдужість до себе, про втрату надії та сил. Пальто незнайомки, яке в інші часи могло б бути елегантним і теплим, тепер виглядало як символ її внутрішнього стану – потерте, з плямами невідомого походження на рукавах і подолі. Воно огортало її тендітну фігуру, ніби намагаючись захистити від холодного світу навколо. Мелінда відчула, як її серце стиснулося від співчуття. Вона не могла відвести погляд від цієї картини самотності та відчаю. Думки роїлися в голові: "Що могло статися з цією дівчиною? Чому вона така самотня? Як їй допомогти?" Придивившись уважніше, Мелінда помітила бліде обличчя незнайомки, на якому лежала печать глибокої втоми. Темні кола під очима свідчили про безсонні ночі, а може, і про пролиті сльози. Губи, бліді та потріскані, легенько тремтіли – чи то від холоду, чи від стримуваних емоцій. Руки дівчини, схрещені на колінах, видавали її внутрішній неспокій. Пальці то стискалися в кулаки, то розтискалися, ніби шукаючи опори чи розради. Взуття, колись, можливо, модне і зручне, тепер виглядало зношеним, з потертими підошвами й розтягнутими шнурівками – ще один доказ загальної занедбаності.

Мелінда відчула, як щось глибоко всередині неї відгукнулося на цей німий крик про допомогу. Вона раптом зрозуміла, що не може просто пройти повз, залишивши цю дівчину наодинці з її бідою. Внутрішній голос наполегливо шепотів: "Підійди, поговори з нею. Можливо, саме твоє слово, твоя увага стануть тим променем світла, якого вона так потребує". Серце Мелінди наповнилося рішучістю та співчуттям. Вона знала, що має зробити щось, навіть якщо це буде просто добре слово чи дружня посмішка. У цьому холодному світі кожен заслуговує на трохи тепла та уваги. Мелінда відвернулась від розповіді Джошуа, але коли вона знову звернула увагу на лавку, дівчини вже не було. Вона подивилася навколо, сподіваючись побачити, куди вона могла піти, але дівчини ніде не було видно. Вона зникла так само тихо, як і з'явилася, і це залишило Мелінду з питанням, що сталося з цією загадковою незнайомкою. Чому вона була така сумна й самотня? І чому вона так швидко зникла? Мелінда вирішила, що, коли вона знову побачить її, вона зробить усе можливе, щоб дізнатися більше про цю дівчину та, можливо, допомогти їй. Пролунав дзвінок, сповіщаючи про кінець перерви, і учні почали поспішати до школи. Мелінда з друзями піднялася сходами до своїх класів, але думки про загадкову дівчину на лавці не полишали її. Вона вирішила після уроків розпитати Фіону та Кейт, чи помічали вони її раніше.

Після факультативу з математики Мелінда вийшла на шкільне подвір'я, щоб трохи прогулятися. Фіона вже пішла додому, але Мелінда не засмутилася — вона цінувала моменти самотності, коли можна було поміркувати або просто насолодитися спокоєм. Подвір'я спорожніло, лише кілька вчителів де-не-де ще залишалися. Дерева ледь колихалися на легкому вітерці, а сонце, що заходило, фарбувало небо в помаранчеві та рожеві відтінки. Мелінда завжди вважала такі моменти магічними, сповненими таємниці й умиротворення.

Вона вже майже покинула територію школи, коли помітила ту саму дівчину в потертому пальті. Вона сиділа на лавці, схиливши голову, і виглядала надзвичайно сумною. Мелінда зупинилася, споглядаючи її з турботою. Вона була вражена цим сумним виглядом і не могла уявити, що могло статися, щоб хтось почувався настільки самотнім і занедбаним.

Не вагаючись, Мелінда підійшла до дівчини.

— З вами все гаразд? — запитала вона, сподіваючись допомогти.

Дівчина підвела погляд, але замість відповіді лише дивилася на Мелінду пронизливим поглядом. Її очі були сповнені суміші здивування і... чогось незрозумілого. Мелінда відчула легкий дискомфорт від цього мовчазного погляду, але намагалася не показувати цього.

— Я Мелінда, — представилася вона, намагаючись розрядити атмосферу. — Можливо, я можу чимось допомогти?

Дівчина продовжувала мовчки дивитися на неї, не відводячи погляду. Її обличчя залишалося незворушним, але в очах з'явився якийсь дивний блиск.

У цей момент до Мелінди підійшла вчителька математики, пані Кларк.

— Мелінда, ти чудово працювала сьогодні на факультативі, — похвалила вона. — Тобі подобається математика, чи не так?

— Так, мені дуже подобається, — відповіла Мелінда, на мить відвернувшись від дівчини.

— Вже вечоріє, тобі час додому, — турботливо сказала пані Кларк.

— Вибачте, пані Кларк, — сказала Мелінда, повертаючись до лавки. — Я просто...

Але коли вона озирнулася, лавка була порожньою. Дівчина зникла. Мелінда здивовано оглянула подвір'я, але ніде не було й сліду тієї загадкової особи.

— Дивно, — пробурмотіла Мелінда, спантеличено повертаючись до пані Кларк. — Вибачте, так, я вже йду додому.

Вона пішла, але відчуття незрозумілого неспокою не полишало її. Ким була ця дівчина? І чому вона так дивно зникла? Ці питання крутилися в голові Мелінди, поки вона йшла додому, а осінній вечір огортав місто таємничими сутінками.

Мелінда лягала в ліжко, відчуваючи приємне спокійне стомлення. Її думки були про дівчину, яку вона побачила на шкільному подвір'ї. Вона ніколи раніше не бачила її в школі, хоча та виглядала як ровесниця. Чому вона так швидко зникла? І чому Мелінда відчувала дивний зв'язок із цією дівчиною, ніби вони вже колись зустрічалися? Замислившись над цими думками, вона повільно засинала, сподіваючись, що зустріне цю дівчину знову.

Ніч минула швидко, і новий день приніс із собою нові завдання та виклики. Протягом уроків Мелінда намагалася зосередитися на навчанні, але думки про загадкову дівчину час від часу повертались. Вона уважно вдивлялася в обличчя однокласників, сподіваючись побачити її серед них, але марно.

Шкільний день добігав свого завершення, і після закінчення уроків Мелінда вирушила до шкільної бібліотеки. Вона відчула теплий подих старих книг, коли відчинила двері. Полиці були заставлені томами історій, а запах старого паперу переповнював простір. Мелінда вибрала столик біля вікна, розкрила свій блокнот і почала досліджувати історичні джерела, готуючи матеріал для свого реферату. Однак, навіть занурившись у роботу, вона не могла повністю позбутися відчуття, що загадка вчорашньої зустрічі ще не розкрита.

Мелінда підійшла до стелажа з книгами, перегортаючи сторінки й шукаючи матеріали для свого реферату. Вона прагнула знайти щось цікаве й незвичайне, щоб зробити свою роботу видовищною. Спробувавши кілька книг, вона вирішила перевірити стіл з газетами та журналами, що лежав поруч.

Мелінда розгорнула пожовклу від часу газету, спершу вона байдуже ковзала поглядом по заголовках, шукаючи згадки про свою школу. Раптом її очі прикипіли до великого фото на одній зі сторінок. Кров захолола в жилах, коли вона впізнала обличчя дівчини, яку бачила вчора на шкільному подвір'ї. З завмиранням серця Мелінда жадібно вчитувалася в кожне слово статті. Ця історія, що стала моторошною легендою їхньої школи, розгорталася перед нею. Лілі, так звали ту загадкову дівчину, безслідно щезла півстоліття тому. Її бездиханне тіло виявили на шкільній території після виснажливих тижнів пошуків. Стаття безжально розкривала жахливі подробиці: дівчину жорстоко вбили, а вбивця так і залишився невідомим. Пульс Мелінди шалено прискорився, коли вона заглибилась у деталі справи. Зібравши всі газетні вирізки про трагічну долю Лілі, вона розклала їх перед собою, наче детектив, що розплутує складну головоломку. Кожну статтю вона вивчала з неймовірною ретельністю, скрупульозно нотуючи найдрібніші деталі. Свідчення однокласників змальовували Лілі в її останній день: зосереджену і рішучу, без тіні тривоги. Мелінда намагалася зіставити цей образ із привидом, якого вона бачила напередодні. Загадковий лист, знайдений поруч із тілом, натякав на приховану інформацію, місцеперебування якої залишалося нерозгаданим. Старовинний ключ, виявлений слідчими, додавав ще один шар таємничості до цієї заплутаної справи.

Чутки про причетність Лілі до окультних зборів змусили Мелінду здригнутися. Невже звичайна школярка могла бути втягнута в щось настільки зловісне? І як це пов'язано з появою її привида? Мелінда відчула, як її затягує вир цієї історії. Вона усвідомила, що зіткнулася з чимось набагато більшим, ніж просто шкільна байка. Це була справжня загадка, яка чекала на своє розкриття, і вона була сповнена рішучості розгадати її, наперекір можливі небезпеки. Раптом тінь впала на розкладені папери. Мелінда повільно підвела очі та завмерла, вражена. Перед нею стояла примарна постать у старому пальто, її обриси розмиті в тьмяному світлі бібліотеки.

- Лілі? - прошепотіла Мелінда, відчуваючи, як її серце завмирає.

Привид мовчки дивився на неї порожніми, безжиттєвими очима. Мурашки пробігли по шкірі Мелінди, коли вона усвідомила неймовірність того, що бачить.

Повільно підводячись, не відриваючи погляду від моторошної фігури, Мелінда відступила на крок.

- Ти... ти не можеш бути справжньою, - її голос тремтів від жаху. - Ти ж... померла...

Привид Лілі продовжував незворушно дивитися на неї, не виказуючи жодних емоцій. Мелінда відчула, як реальність навколо неї починає розпадатися, затягуючи її у вир таємниці, яка виявилася набагато глибшою і небезпечнішою, ніж вона могла уявити. Холодний піт вкрив спину Мелінди, коли вона остаточно усвідомила, що бачить привида. Тремтячими руками вона швидко згорнула газету і сховала її в сумку разом з блокнотом. Єдиним бажанням було якнайшвидше покинути це місце. Відірвавши погляд від місця, де щойно бачила Лілі, Мелінда раптом зрозуміла, що бібліотека тепер наповнена для неї невимовним страхом і таємницею. Вона схопила сумку і поспіхом кинулася до виходу, відчуваючи, як серце гупає в грудях. Вона йшла вулицею додому, але думки були про подію, що трапилася. Вона намагалася розібратися у своїх власних почуттях і думках. "Чи можливо, що я просто уявила цю дівчину?" - подумала вона, але в глибині душі знала, що це не так. Її власні відчуття були занадто реальними, а її реакція була занадто сильною.