Літо огортало світ Мелінди теплим серпанком самотності. Батьки, поглинуті роботою, залишали дівчину наодинці з її думками та мріями. Але для Мелінди ця самотність була не тягарем, а дорогоцінним даром.
Кожен ранок починався з пробудження. Перші промені сонця, немов чарівні пензлики, розфарбовували сад у яскраві кольори життя. Мелінда, затамувавши подих, спостерігала за цим дивом з вікна своєї кімнати. Легкий сніданок і ранкова зарядка заряджали її енергією, яка потім перетворювалася на сторінки прочитаних книг та турботу про квіти. Обідня пора перетворювала сад на її особисте королівство. Тут кожна рослина мала свою історію, кожен камінчик - таємницю. Іноді Мелінда влаштовувала казкові пікніки під кронами дерев або губилася у світах улюблених книг, сидячи в затінку старої яблуні, яка, здавалося, шепотіла їй давні легенди. Вечори приносили з собою особливу магію. Готуючи вечерю, Мелінда вкладала в кожну страву частинку своєї душі, чекаючи на повернення батьків. А потім, коли сонце повільно опускалося за горизонт, вона виходила на терасу. Тут, насолоджуючись прохолодним морозивом або соковитими фруктами, дівчина розмірковувала про день, що минув, і мріяла про майбутнє.
Літо добігало кінця, і Мелінда відчувала, як природа готується до змін. Одного дня, коли сонце вже не палило так нещадно, вона вирішила підготувати сад до приходу осені. З граблями в руках вона ніжно торкалася кожної рослини, немов прощаючись з літом.
Раптом тихий звук порушив гармонію саду. За пишним кущем розгорталася драма життя і смерті: величезний ворон атакував беззахисне кошеня. Серце Мелінди завмерло від жаху, але лише на мить. Не вагаючись, вона кинулася на допомогу, її крик прорізав повітря, відганяючи чорного нападника. Тремтячими руками Мелінда підняла маленьке створіння, відчуваючи, як шалено б'ється його крихітне серце. Вона прошепотіла:
— Тихіше, маленький. Тепер ти в безпеці.
Обгорнувши кошеня м'яким рушником, Мелінда попрямувала до тітки Терези, сподіваючись на її допомогу. Біля дверей вона постукала і стала чекати. Незабаром Тереза відчинила двері й здивовано глянула на племінницю з рушником у руках.
— Меліндо, що це в тебе? — запитала вона, зачиняючи двері.
— Тітко Терезо, я знайшла це кошеня біля струмка. На нього напав ворон, і воно виглядає дуже наляканим. Можливо, ви зможете допомогти? — пояснила Мелінда, розкриваючи рушник.
Тереза зітхнула і ніжно погладила малюка по голівці.
— Ах, бідолашний! Добре, ходімо всередину. Я його огляну і подумаю, як допомогти, — сказала вона.
У кімнаті Мелінда поклала кошеня на стіл, а Тереза почала огляд. Вона уважно обстежила його, ретельно перевіряючи кожну лапку та хвостик.
— Він дуже слабкий і наляканий, але, здається, здоровий. Йому потрібен час, щоб відновитися, — підсумувала вона.
Мелінда зітхнула з полегшенням.
— Дякую, тітко Терезо. Я подбаю, щоб йому було комфортно в нашому домі, — сказала вона, обіймаючи тітку.
— Зачекай, я протру йому оченята розчином і дам молока. Вдома погодуєш з піпетки, — порадила Тереза.
Вона обережно очистила вушка та очі кошеняти ваткою, змоченою в розчині.
— Тепер він готовий до дороги, — сказала Тереза, даючи Мелінді пляшечку з молоком і піпетку. — Годуй його кожні три години та тримай у теплі. Йому потрібен спокій, щоб одужати.
Мелінда подякувала тітці й вирушила додому. Їй було боляче бачити, як страждає крихітка, і вона пообіцяла собі зробити все, щоб він був щасливий.
Повернувшись додому, Мелінда обережно поклала кошеня на своє ліжко. Воно тихенько пискнуло, дивлячись на неї маленькими, довірливими оченятами.
Сівши поруч, вона взяла пляшечку з молоком і піпетку. Обережно набравши молока, вона піднесла піпетку до ротика кошеняти. Кожна крапля була важлива, і Мелінда гостро відчувала свою відповідальність.
Кошеня пило молоко з голодним апетитом, його маленькі лапки робили рухи, немов воно висловлювало свою вдячність. Мелінда спостерігала за ним з турботою і ласкою. Це було нове відчуття, вона відчувала радість і щастя від того, що могла допомогти цьому маленькому і беззахисному створінню.
Після того, як кошеня наситилося, Мелінда погладила його м'яку шорстку і поцілувала маленьку голівку.
— Ти в безпеці тепер, мій малий друже, — сказала вона, відчуваючи, як серце наповнюється теплом і любов'ю. — Я завжди буду поруч із тобою.
Мелінда вирішила, що кошеня заслуговує на ім'я. Вона обняла маленьке пухнасте створіння, відчуваючи, як воно м'яко муркоче.
-Ти будеш моїм Саймоном, - сказала вона, гладячи його м'яку шорстку. - Це ім'я означає "слухняний", і я сподіваюся, що ти будеш слухняним і веселим другом для мене.
Саймон муркотів у відповідь, ніби розумів кожне слово Мелінди. Вона відчувала, як кошеня розслабляється під її ласкавими руками, і радість наповнювала її серце. Тепер вони були справжніми друзями, готовими ділити радощі й турботи. Мелінда усміхнулася, дивлячись, як Саймон грайливо намагається вловити її пальці. Його крихітні лапки швидко рухалися, а очі блищали від захвату. Вона відчувала тепло його тіла і муркотіння, що резонувало в її руках, створюючи відчуття затишку та спокою.
Мелінда ніжно погладила Саймона по голові та мрійливо промовила:
— Знаєш, малий, я завжди мріяла про такого друга, як ти. Когось, з ким можна ділитися секретами та пригодами.
Вона обережно поклала кошеня на подушку поруч і потягнулася за книжкою на столі. Раптом тихий шурхіт привернув її увагу. Мелінда повільно підвелася, і з темного кутка кімнати несподівано вийшов Арон.
— Привіт, Меліндо! — вигукнув він, піднімаючи руки. — Я вирішив зробити тобі сюрприз!
Дівчина здивовано глянула на нього.
— Ароне, що ти тут робиш так пізно? — запитала вона, намагаючись приховати роздратування за усмішкою.
Не встигла вона договорити, як Саймон стрибнув на край ліжка, наїжачившись і загрозливо шиплячи на Арона.
— Ого, хто тут у нас захисник? — засміявся Арон, дивлячись на розлюченого котика. — Саймоне, я не збираюся тебе кривдити. Чесне слово.
Саймон, не довіряючи незнайомцю, шипів ще голосніше, а його хвіст став схожим на йоржика. Мелінда намагалася заспокоїти свого пухнастого друга:
— Саймоне, все гаразд, це ж Арон, — вона лагідно погладила кота, але той не відступав.
— Слухай, Меліндо, — продовжив Арон, обережно нахилившись, щоб уникнути сердитого погляду кота. — Я приніс тобі дещо цікаве.
Він дістав із кишені невелику коробочку і простягнув Мелінді. Вона зацікавлено підняла брови.
— Що це? — запитала дівчина, розглядаючи предмет.
— Це мій новий винахід, — гордо пояснив Арон. — Закладка, яка світиться в темряві. Я зробив її з особливих матеріалів, які вбирають світло вдень і віддають його вночі. Тепер ти зможеш легко знаходити потрібну сторінку, навіть коли навколо темно.
Мелінда усміхнулася, розуміючи, що Арон, як завжди, вигадав щось оригінальне.
— Це справді чудова ідея, дякую, Ароне. Але, будь ласка, наступного разу приходь удень, щоб не лякати Саймона, — сказала вона, поглядаючи на свого кота, який все ще насторожено стежив за гостем.
Мелінда сиділа на підлозі своєї кімнати, ніжно гладячи пухнастого Саймона. Вона з подивом дивилася на маленького котика, який, здавалось, знав набагато більше, ніж звичайні домашні тварини. В її голові крутилася одна думка, яку вона не могла проігнорувати.
— Ароне, звідки ти знаєш про Саймона? Тебе ж не було тут, коли він з'явився, — запитала вона, піднявши очі на хлопця, що стояв поруч.
Арон усміхнувся, його очі зблиснули розумінням, наче він знав щось, що було приховане від решти світу. Він присів поряд із нею, так близько, що вона могла відчути його тепло.
— Меліндо, фамільяри обирають собі відьму самостійно, — почав він, і в його голосі відчувалась упевненість. — Саймон відчув твій потенціал, коли твої сили почали прокидатися. Він прийшов до тебе не просто так. Фамільяр — це більше, ніж просто тварина. Це магічний партнер, з яким ти з'єднана на рівні душі. Він буде рости разом з тобою, і його сила буде зміцнюватись, коли твої здібності розкриватимуться.
Мелінда нахилилася до Саймона, вдивляючись у його розумні очі. Вона завжди відчувала в ньому щось особливе, але тепер усе ставало на свої місця.
— Але як ти дізнався про нього? — не могла втриматись від запитання вона.
Арон знову усміхнувся, цього разу загадково.
— Я відчув його через наш зв'язок, Меліндо. Навіть коли я далеко, я можу відчувати зміни у твоїй аурі. І коли Саймон прийшов у твоє життя, я відразу це зрозумів.
— Ти правий, Ароне. Відчуваю, що з кожним днем наш зв'язок із Саймоном стає сильнішим. І я готова вчитися та зростати разом із ним, — сказала вона, обіймаючи свого фамільяра з любов'ю.
Арон, побачивши її зацікавленість, вирішив поділитися ще більше.
— Фамільяр — це не просто помічник. Це створіння, яке обирає відьму, щоб підтримати її у магічних починаннях. Вони можуть бути різних форм — коти, собаки, птахи, навіть дракони або інші фантастичні істоти. Кожен фамільяр має свої унікальні здібності, які доповнюють твої магічні сили.
Мелінда слухала з неприхованою цікавістю, її пальці ніжно гладили м'яку шерсть Саймона, який тихенько муркотів. Вона відчувала, що це було більше, ніж просто муркотіння — це була взаємна комунікація.
— Фамільяри та відьми мають особливий зв'язок, — продовжив Арон. — Вони можуть спілкуватися інтуїтивно, передавати думки та емоції. Фамільяри допомагають у ритуалах, захищають від негативних енергій і можуть навіть передбачати майбутнє. Вони — це твої захисники й вчителі.
Мелінда кивнула, глибоко замислившись. Її котик, здавалось, завжди знав, коли вона потребувала підтримки або коли в її житті відбувались зміни.
— Але ж Саймон виглядає таким маленьким і беззахисним, — сказала вона з легкою усмішкою, погладжуючи його по голові. — Як же він може бути настільки важливим?
Арон кивнув, його очі зблиснули розумінням.
— Він може бути малим зараз, але з часом він стане твоїм незамінним помічником. Те, що Саймон обрав тебе, свідчить про твої великі можливості. І ви з ним разом досягнете багато чого.
— Як я можу краще зрозуміти його здібності? — запитала вона з надією в голосі.
— Ти повинна довіряти своїй інтуїції, — відповів Арон. — Проводи більше часу з ним, спостерігай, спілкуйся. Він підкаже тобі, що робити. І пам'ятай, що ви обидва вчитеся один в одного.
Після цієї розмови Мелінда відчула глибокий внутрішній спокій і вдячність. Вона подякувала Арону за його мудрість і вирішила, що цього вечора особливо подбає про свого фамільяра, щоб ще більше зміцнити їхній зв'язок. Легкий вітерець, немов невидимий дотик, ніжно торкнувся її обличчя. Мелінда відчула, як її огортає спокійна впевненість, що все буде гаразд. Арон зник так само швидко, як і з'явився, залишивши після себе лише легкий аромат трав, що танув у повітрі. Втома поволі огортала Мелінду. Вона лягла на ліжко, а Саймон, муркочучи, вмостився поруч, його тепле хутро приємно торкалося її руки. Мелінда заплющила очі, і сон швидко прийшов до неї.
Ця ніч стала початком нового етапу в житті Мелінди. Наступні два роки пролетіли, наче один довгий, насичений подіями день. Кожен місяць приносив нові знання, випробування та відкриття. Арон став її постійним наставником, терпляче навчаючи магічного мистецтва. Саймон ріс разом з нею, перетворюючись з маленького кошеняти на статного кота, чия мудрість в очах глибшала з кожним днем. Мелінда змінювалася не лише внутрішньо, але й зовні. Її риси обличчя стали більш виразними, дитяча округлість щік поступилася місцем витонченим лініям. Волосся, яке вона тепер часто заплітала у складні коси, стало довшим і набуло глибшого відтінку. У її очах з'явився новий блиск – суміш впевненості та загадковості.