Тринадцять років минуло з того часу...

Дощ тихо стукав по склу вікна, а Мелінда вдивлялася в темряву ночі. На столі горіла свічка, створюючи м'яке, тепле світло, що наповнювало кімнату затишною атмосферою. Від свічки поширювався приємний аромат, що змішувався із запахом старих книг, які стояли на полицях поруч.

Сьогодні у Мелінди день народження, і цей день вона провела з мамою і тіткою Терезою. Сонце лагідно гріло їхні обличчя, коли вони вирушили до парку, де зелені алеї вабили своєю прохолодою. Вони прогулялися поміж квітучих клумб, де барвисті метелики танцювали у повітрі, а запах свіжих півоній витав навколо. Мелінда відчувала, як її серце наповнюється теплом і радістю, ділячи цей час із найближчими. Вони зупинилися біля старовинного фонтану, де вода весело бризкала, і Мелінда побачила своє відображення. Вона посміхнулася собі, відчуваючи радість цього дня. Потім вони купили морозиво зі смаком полуниці, яке розтануло на їхніх язиках, нагадуючи про літні дні, сповнені сонця і сміху.

Кульмінацією прогулянки стала поїздка на поні, який, хоч і був трохи впертим, але дозволив Мелінді відчути себе справжньою мандрівницею.  Вона трималася за його гриву, а вітер розвівав її волосся, і в цей момент вона відчула себе героїнею зі своїх улюблених книг.  Цей день був для неї особливим, адже він дозволив їй відчути себе улюбленою і цінною, забути про самотність, яка часто тяжіла на її маленьких плечах. Вона знала, що ці спогади зігріватимуть її в холодні вечори, коли вона знову залишиться наодинці зі своїми книгами та мріями. Тато з мамою цілими днями працюють на фабриці, а ввечері, втомлені, всі разом вечеряють і йдуть спати. Мелінда звикла залишатися сама, але сьогоднішній день нагадав їй, як важливо цінувати моменти, проведені з рідними.

Тітка Тереза приносить їй книги, і вона захоплено читає. Читання – це її улюблена забава, адже у книгах вона переживає свої пригоди, мандруючи казковими світами. Там вона ніколи не залишається сама, завжди з нею її друзі та цікаві пригоди. Увечері мама сварить її, коли Мелінда бере книгу в руки, кажучи, що пора спати. Тоді Мелінда сідає на підвіконня і спостерігає за світом за вікном.

Цього вечора все здавалося особливо похмурим через дощ, що затьмарював навколишній світ. Лише ліхтарі на подвір'ї ледь блимали крізь пелену води. Мелінда зітхнула, відчуваючи, як смуток огортає її серце.

Крізь монотонний шум дощу вона вловила знайомий скрип свого улюбленого крісла — вірного супутника багатьох затишних вечорів, коли вона, загорнувшись у м'який плед з ароматом лаванди, поринала у світи фантазій. Її погляд мимоволі ковзнув до затишного кутка кімнати, де тіні танцювали в такт мерехтливому полум'ю свічки. Там вона побачила постать чоловіка, який з незворушною грацією володаря часу спокійно вмостився у кріслі. Його погляд, сповнений таємниць і знань, був непорушно спрямований на неї.

Мелінда, попри свої тринадцять років, дивилася на нього з незвичною для її віку зосередженістю. Її погляд був спокійним і впевненим, що створювало враження дивовижної зрілості. Чоловікові на вигляд було близько двадцяти п'яти. Його біле кучеряве волосся м'якими хвилями спадало на широкі плечі. Шкіра мала світлий тон з ледь помітним золотавим відтінком, ніби вічно освітлена сонячними променями. Повні губи торкала легка посмішка, що надавала йому вигляду недбалої впевненості.

Він був одягнений у вишуканий сірий костюм, який ідеально підкреслював його атлетичну статуру. Тканина костюма мінилася під світлом, а сірі туфлі зі шкіри мали ледь помітний блиск, що свідчив про їхню високу якість. З-під піджака виглядала біла сорочка, манжети якої прикрашали складні вишивки, схожі на давні руни. На руці красувався масивний перстень з чорним каменем, який, здавалося, поглинав світло навколо, створюючи ілюзію безодні.

Коли Мелінда підвела погляд до його обличчя, її очі зустрілися з його блакитними, бездонними очима. Вони нагадували два шматочки чистого неба, затиснуті між віями, наче вікна в інший світ. Ці очі були сповнені таємниці та незбагненної мудрості, але водночас випромінювали тепло і затишок. Здавалося, вони бачили більше, ніж могла уявити будь-яка людина, і водночас були сповнені ніжності та захисту.

— Ну, привіт, Меліндо, — чоловік посміхнувся, невимушено схрестивши ноги. Його посмішка мала в собі іскру таємниці, що ніби запрошувала до розмови.

Мелінда спокійно повернулася до вікна, де м'яке світло місяця виливалося на старовинні вітражі. Вона відповіла тихим, але впевненим голосом:

— Привіт...

Пауза розтягнулася, перш ніж вона додала, не відриваючи погляду від темряви за вікном:

— Незнайомцю.

Її слова лунали в кімнаті, ніби нічого незвичайного не сталося.

— Та я ж не такий вже й незнайомець, — з усмішкою промовив чоловік, його голос звучав м'яко, проте в ньому відчувалася нотка впевненості.

Мелінда повільно повернулася, оглядаючи його. Вона зісковзнула з підвіконня, її руки все ще трималися за дерев'яний край, а її спущені ноги ледь помітно колихалися в ритмі невидимої мелодії.

— Ну, і хто ж ти? — запитала Мелінда, дивлячись йому прямо в очі, її погляд був сповнений інтриги та неприхованої цікавості.

Чоловік подивився на дівчинку серйозно, його погляд пронизував темряву кімнати, немов він міг бачити саму суть речей.

— Щоб ти краще зрозуміла, хто я такий... — замовчавши, він продовжив, і хитрість в очах змінилася на відблиск давніх таємниць: — і хто ти така, я розповім тобі історію, яка тягнеться з віків.

Він зручно вмостився в кріслі та спокійним, але впевненим голосом розпочав свою розповідь:

— У давні часи, коли світ був ще молодим і магія пронизувала кожну пору землі, існував клан відьом, що володів неземною силою. Їхні знання були вищими за будь-які інші, а їхні закляття змінювали хід історії. Цей клан, відомий як Древні Відьми, був об'єднаний не тільки кров'ю, але й вірою у свою місію: вони були обрані захищати світ від темних сил, що прагнули поглинути його в безодню хаосу. Усе змінилося в один жахливий день, коли небо над полями, де час і простір перепліталися, затьмарилося від згустків чорної магії. Велика битва між Древніми Відьмами та їхніми ворогами, Забутими, розгорнулася з такою силою, що сама земля тріщала під натиском їхньої магії. Відьми віддавали свою силу, викликаючи потужні закляття, що розривали небеса, а Забуті відповідали темною магією, що виходила за межі розуміння, викликаючи істот з безодні.

Серед Древніх Відьом була Ліана, могутня чарівниця, яка володіла магією Сили Слова. Вона була обдарована не тільки магією, але й мудрістю, яка дозволяла їй бачити крізь віки. Але в її серці таїлася таємниця — вона була зрадницею. Її душа була роздерта між вірністю клану і бажанням віддати свою силу Забутим в обмін на обіцянку вічного життя. Битва тривала дні й ночі, але врешті-решт Забуті перемогли. Древні Відьми були розбиті, а Ліана зникла від очей своїх сестер, залишивши лише сліди своєї зради. Відтоді вони переховувалися віками, втрачаючи свою Силу, а Забуті постійно полювали на них, як вовки, які йшли по сліду за своєю здобиччю. Але існувало пророцтво, що в потрібний час переродиться королева Древніх Відьом, яка відновить клан і відкриє новий світ, де світло переможе темряву. Коли народжувалася у відьми дитина, вона отримувала Хоронитель – духа, що оберігав її від Забутих.

Тринадцять років тому Персена, одна із відьом, носила під серцем свою дівчинку. Та її відстежили Забуті. Вона була поранена арбалетом Темноти, а це смертельна отрута для відьми. Стікаючи кров'ю, Персена забрела в підвал старого будинку і там народила свою дівчинку. Та з першим криком дитини жінка померла, а її дух розчинився у вічному колі переродження. Хоронитель, який з'явився, забрав дівчинку до Вищих. Та ті наказали її повернути, бо її доля була іншою. Так дівчинка опинилася серед міста на будівництві.

— Ця дівчинка — це ти, — чоловік раптово замовк, його голос стих, як грім, що відступає після бурі. Він серйозно подивився на Мелінду.

— Я відніс тебе до будмайданчика, бо знав, що там людно і тебе швидко знайдуть. Так ти й з'явилася в цій сім'ї. Я — Арон, твій Хоронитель, який з тобою з самого народження. Ти мене не бачила, але відчувала, особливо коли тобі було сумно.

Мелінда сиділа незворушно, її погляд застиг на вікні, по якому повільно стікали краплі дощу, створюючи вигадливі візерунки на склі. Вона згадувала ті миті, коли ніби невидима сила огортала її, як тепла ковдра в холодну ніч, і ставало так спокійно, ніби ніщо у світі не могло порушити цей спокій. Вона відчувала присутність Арона, його невидиму руку, що підтримувала її в найтяжчі моменти, але зараз його слова здавалися далекими та нереальними, відбиваючись від неї, як краплі дощу від скла. Вона спробувала зосередитися на його голосі, намагаючись зрозуміти, що це означає для її життя, але її свідомість тонула в спогадах, заплутуючись у нитках минулого.

Арон трохи почекав, дозволяючи Мелінді осмислити почуте. Він бачив, як емоції пробігають по її обличчю, мов тіні під місяцем.

— Я знаю, що це важко прийняти, — продовжив він м'яким, але впевненим голосом. — Але ти повинна знати правду. Твоє справжнє призначення наближається, і ми повинні бути готові.

Мелінда повільно відвернула погляд від вікна, її очі були наповнені сумішшю запитань і невіри.

— Призначення? — запитала вона, її голос тремтів. — Що ти маєш на увазі? Чому ти ніколи не показувався раніше? Чому я мала жити в невіданні?

Арон зітхнув, його плечі трохи опустилися, ніби тягар минулих років став важчим.

— Це було необхідно, — відповів він. — Ти повинна була вирости без знання свого справжнього походження, щоб розвинути свою силу природним шляхом. Твоя сила — це не лише дар, а й відповідальність. Ти народжена для великої мети, і твоя сила повинна бути чистою, незабрудненим знанням про твоє справжнє походження.

Мелінда відчула, як її серце почало битися швидше. Вона не могла зрозуміти всього, що відбувається, але відчувала, що це важливо.

— Що за сила? — прошепотіла вона. — І що це за призначення?

Арон підійшов ближче, його постать здавалася ще величнішою в напівтемряві кімнати.

— Ти володієш даром, який може змінити світ, — сказав він, його очі блищали з непохитною вірою. — Ти обрана для боротьби зі стародавнім злом, яке загрожує нашому світу. Твоя сила — це ключ до перемоги, але ти повинна навчитися нею керувати.

Мелінда глибоко вдихнула, намагаючись осмислити все почуте. Її руки легенько тремтіли, коли вона провела ними по волоссю. Дощ посилився, і тепер краплі барабанили по склу з новою силою.

— А моя... моя прийомна сім'я? — запитала вона тихо. — Вони знають про все це?

Арон похитав головою.

— Ні, вони не знають. І заради їхньої безпеки краще, щоб вони й далі залишалися в невіданні.

Мелінда повернулася до Арона, її обличчя виражало рішучість.

— Добре, — сказала вона твердо. — Що я маю робити? З чого почати?

Арон підвівся і підійшов до неї.

— Перш за все, ми маємо розкрити твою силу. Ти вже відчувала її, але тепер настав час навчитися контролювати її.

Він простягнув руку і легенько торкнувся її плеча.

— Не бійся, Меліндо. Ти сильніша, ніж думаєш. І пам'ятай — ти не сама в цьому.

Мелінда відкрила очі, і сонячне проміння лагідно лоскотало її обличчя, наче легкий дотик небесних крил. Вона солодко потягнулася в ліжку, відчуваючи тепло ковдри навколо свого тіла. Ранки ніколи не були її улюбленим часом доби, адже сни, які відвідували її вночі, були такими яскравими та фантастичними. У снах вона була собою — справжньою, сильною, вільною від будь-яких обмежень.

Раптом у її свідомості спливли уривки розмови з незнайомцем, який здавався таким реальним. Вона різко розплющила очі, її серце забилося швидше. Сіла на ліжко, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Кімната була заповнена теплим сонячним світлом, яке додавало затишку і відчуття безпеки. Мелінда повільно оглянула кімнату, ловлячи кожну деталь: старовинна дерев'яна шафа з витонченими різьбленими орнаментами, невеликий стіл з книгами, що лежали в хаотичному порядку, і крісло, на якому недбало був кинутий плед. Вона зосередилася на кріслі, ніби воно могло дати їй відповіді на всі питання. Пам'ять про нічну розмову з незнайомцем здавалася надто реальною, щоб бути просто сном. Мелінда потрусила головою, намагаючись позбутися цих думок.

— Присниться ж таке, — мовила вона, її голос звучав трохи знервовано, розриваючи тишу кімнати.

Вона встала, відчуваючи, як прохолода підлоги проникає крізь тонкі капці, і підійшла до вікна. Вигляд за вікном змінився після дощу: сад виблискував свіжістю, краплі води мерехтіли на листі дерев і травах, відбиваючи сонячне світло, що пробивалося крізь розсіяні хмари. Повітря здавалося чистим і прозорим, наповненим свіжим ароматом вологої землі та квітів. Птахи, немов радіючи оновленому світу, виводили свої мелодії з особливим ентузіазмом. Вдалині, на горизонті, старе місто омите дощем виглядало оновленим, його контури чітко вимальовувалися на тлі блакитного неба, що поступово прояснювалося.

Кожен літній ранок Мелінди починався однаково. Батьки йшли на роботу ще до світанку. Фабрика відкривалася о четвертій ранку, і робітники змушені були вирушати, коли сонце ще не зійшло. Мелінда, у своїй довгій білій сорочці, що спадала аж до п'ят, і в м'яких капцях, тихо прокрадалася до кухні, щоб не порушити ранкову тишу. На кухні панувала спокійна атмосфера, сповнена теплом і затишком. Стіл, вкритий мереживною скатертиною, та вікно, крізь яке пробивалися перші промені сонця, створювали відчуття домашнього спокою. Мелінда любила ці моменти, коли вона могла зануритися у свої думки та приготувати сніданок. Дівчина підійшла до вікна і на мить завмерла, милуючись видом саду, що прокидався. Роса на траві виблискувала у перших променях сонця, а легкий туман, що стелився над землею, надавав картині казкового вигляду. Мелінда глибоко вдихнула свіже ранкове повітря, відчуваючи, як її наповнює енергія нового дня.

Повернувшись до столу, вона почала готувати сніданок. Рухи її були впевненими та звичними – вона робила це щоранку вже багато років. Запах свіжозавареної кави та свіжих пиріжків поступово заповнював кухню, створюючи затишну атмосферу домашнього ранку. Мелінда насолоджувалася цією тишею і спокоєм, у ці дорогоцінні хвилини самотності, вона могла помріяти та подумати про своє майбутнє, яке здавалося таким загадковим і повним можливостей.

Вона відкривала шафу, де зберігалися продукти, і діставала все необхідне для омлету: яйця, свіжу зелень, сир. Коли вона розбивала яйця у миску, звуки розбиття шкаралупи розчинялися в тиші кімнати. Вона збивала яйця, додаючи дрібку солі та перцю, поки суміш не ставала однорідною і пухкою. Розігрівши сковорідку на плиті, Мелінда вливала туди яєчну суміш, насолоджуючись звуком шипіння й ароматом, що заповнював кухню. Вона обережно посипала омлет тертим сиром і дрібно нарізаною зеленню, спостерігаючи, як сир повільно плавиться, а омлет набуває золотистого кольору. Поки омлет готувався, Мелінда кип'ятила молоко для какао. Вона дістала улюблену чашку, прикрашену маленькими синіми квітками, і додала туди какао-порошок і цукор. Заливаючи гаряче молоко, вона помішувала напій, поки не з'являвся густий аромат шоколаду. Наостанок вона дістала булочки, що залишилися з учорашнього дня, і намастила їх густим, солодким варенням з малини, яке сама приготувала разом з мамою минулого літа. Вона любила, як варення розтікалося по поверхні булочки, створюючи яскраві плями рубінового кольору. Сівши за стіл, Мелінда вдихнула аромати сніданку, що розносилися кухнею. Вона відчувала себе вдома, оточена знайомими запахами та звуками. Ці моменти були для неї особливими — часом, коли вона могла бути сама собою, відчувати свою силу і спокій, готуючись до нового дня.

— Доброго ранку, — чоловічий голос розірвав затишний спокій, що панував на кухні. Мелінда завмерла, тримаючи вилку з омлетом біля своїх губ. Її очі були водночас здивовані та злякані. Вона оторопіло повернулася всім тілом у бік голосу. Посеред кімнати стояв той самий чоловік зі сну. Арон, тримаючи руки в кишенях і широко посміхаючись, дивився на Мелінду з хитрим виразом обличчя.

— Сніданком поділишся? — запитав він, впевнено підійшов до столу, відсунув стілець і сів, ніби був тут кожного ранку. Взявши тарілку, він накидав собі добрячий шматок омлету, потім узяв шматок хліба і почав смакувати, наче це був найзвичайніший день. Мелінда продовжувала сидіти завмерши з вилкою біля свого рота, не в змозі повірити в те, що відбувається. Її мозок намагався зрозуміти, як цей незнайомець зі снів з'явився тут, у її реальності, та ще й так невимушено взявся за її омлет.

— Ну, ти й готуєш, — сказав Арон, роблячи великий ковток какао. — Ммм, це просто чудово. Хто б міг подумати, що твій кулінарний талант так добре розвинений.

— Ти... ти справді тут? — нарешті вимовила Мелінда, її голос трохи тремтів. Вона поставила вилку на тарілку, намагаючись зібрати свої думки докупи.

— Так, я тут, — Арон посміхнувся ще ширше, його очі блищали лукавим світлом. — І, здається, я прийшов у найкращий момент — на сніданок.

Мелінда обвела поглядом кімнату, намагаючись зрозуміти, чи це все ще частина її сну. Вона помітила, як сонячне світло танцювало на підлозі, як парував її напій, як Арон з ентузіазмом їв її омлет.

— Ну що ж, влаштовуйся зручніше, — сказала вона, нарешті посміхнувшись. — Тільки не забудь залишити щось і для мене.

Арон з удаваною серйозністю віддав їй тарілку з частиною омлету.

— Я ніколи не відмовлюся від компанії за сніданком, — мовив він. — Особливо, коли сніданок такий смачний.

Мелінда засміялася, і напруження повільно розчинилося в теплій атмосфері кухні.

Вона зітхнула і, нарешті, вирішила прийняти абсурдність ситуації. Мелінда взяла свою тарілку і сіла навпроти Арона, який із задоволенням поїдав її омлет.

— Отже, — почала вона, знову взявши вилку. — Ти, очевидно, не з цієї кухні. Як ти сюди потрапив?

Арон посміхнувся і відкинувся на спинку стільця.

— Ну, ти ж сама мене запросила, — сказав він з підступною посмішкою. — Принаймні у своїх снах.

Мелінда закотила очі.

— Так, я пам'ятаю. Але ти ж розумієш, що для звичайних людей це не дуже нормально — бачити незнайомців зі снів у своїй кухні.

— А хто сказав, що я звичайний? — відповів Арон, підморгнувши їй. — До речі, цей омлет просто неймовірний. Ти додаєш якийсь секретний інгредієнт?

— Секретний інгредієнт? Якщо не вважати сир і зелень таємними інгредієнтами, то ні, — Мелінда усміхнулася. — А що стосується незвичайності, я починаю думати, що ти не просто незнайомець зі снів. Може, ти... я не знаю, чаклун?

Арон удав, що обдумує її припущення.

— Чаклун? Хм, це звучить добре. Але я б скоріше назвав себе твоїм вірним сніданковим дегустатором.

— Ну, тоді я рада, що в тебе відмінний смак, — сказала Мелінда, піднімаючи чашку з какао. — Тільки наступного разу попереджай, перш ніж з'являтися. А то якби в мене був інший гість, ти б зіпсував мою репутацію.

— Я обіцяю, буду з'являтися лише на офіційні запрошення, — сказав Арон із серйозним обличчям, але очі його все ще сміялися. — Або, можливо, на особливо смачні омлети.

Мелінда засміялася і відчула, як хвиля полегшення накриває її. Попри на все, цей незвичайний ранок став несподівано приємним.

— Добре, тоді скажи мені, Ароне, — запитала вона, поклавши вилку на тарілку. — Що ми будемо робити далі? Крім сніданку, звичайно.

Арон відсунув порожню тарілку і схрестив руки на грудях.

— Ну, для початку я розповім тобі про те, що тебе чекає. Але для цього нам знадобиться більше омлетів і, можливо, ще одна порція какао.

— О, я бачу, ти залишишся тут надовго, — відповіла Мелінда, піднімаючись з місця. — Тоді я піду готувати ще одну порцію. Сподіваюся, ти не проти допомогти на кухні, мій вірний сніданковий дегустаторе.

Арон підняв руки, ніби здаючись.

— Я до твоїх послуг, шеф-кухарю. Але попереджаю, мій кулінарний талант обмежується поїданням.

Мелінда й Арон стояли біля кухонної плити, готуючи ще один омлет. Мелінда збивала яйця у мисці, а Арон уважно спостерігав за її рухами, ніби вивчаючи кожен крок.

— Так, — сказала Мелінда, додавши дрібку солі й перцю у суміш. — Тепер я зазвичай просто залила б це на сковорідку.

— Але цього разу ми зробимо дещо особливе, — сказав Арон, загадково посміхаючись. Він дістав з кишені невеликий мішечок із сухими травами. — Це — таємний інгредієнт.

Мелінда нахилилася ближче, намагаючись розгледіти вміст мішечка.

— І що це таке? Чарівні трави?

— Можливо, — відповів Арон, підморгуючи. — Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш.

Він взяв кілька трав і обережно посипав їх у яєчну суміш. Як тільки вони потрапили до сковорідки, запах у кімнаті змінився, ставши насиченим і запашним. Мелінда відчула, як аромат розливається по кухні, змінюючи атмосферу на щось майже магічне.

— Ого, — сказала вона, вдихаючи цей новий аромат. — Це справді щось особливе.

— Це не просто трави, — пояснив Арон, обережно помішуючи суміш. — Вони здатні змінювати смак страви так, що ти ніколи не забудеш.

Він вилив суміш на розігріту сковорідку, і яйця почали шипіти, випускаючи ще більше аромату. Мелінда дивилася, як омлет набуває золотистого кольору, а трави, що він додав, надають йому особливого шарму.

— Дивись, коли ти додаєш трави саме так, — сказав Арон, показуючи на сковорідку. — Вони не просто покращують смак, вони стають частиною страви. Ніби магія в реальному житті.

Мелінда усміхнулася, відчуваючи, як напруга спадає, а ранок стає ще приємнішим.

— Отже, ти хочеш сказати, що звичайний сніданок може стати магічним?

— Абсолютно, — відповів Арон, перевертаючи омлет на сковорідці. — Все залежить від того, як ти підходиш до приготування. І трохи магії ніколи не завадить.

Він дістав тарілку і виклав готовий омлет, прикрашений ароматними травами, що випромінювали теплий і затишний аромат. Мелінда взяла вилку і піднесла шматок омлету до рота.

— Це просто неймовірно, — сказала вона після першого укусу. — Ніколи б не подумала, що трави можуть так змінити смак.

Арон посміхнувся і взяв ще один шматок.

— Що ж, тоді я вважаю, що ти пройшла перший урок магічної кулінарії. Хто знає, може, наступного разу ми спробуємо щось ще більш дивовижне.

Мелінда засміялася.

— З тобою я готова спробувати що завгодно. Хто знає, що нас чекає завтра на сніданок?

— Або навіть сьогодні на обід, — додав Арон, підморгуючи.

І вони продовжували свій незвичайний сніданок, відчуваючи, що магія вже стала частиною їхнього повсякденного життя. Арон з'їв свій останній шматок омлету і подивився на годинник на стіні.

— На жаль, мені треба йти. Але обіцяю, що ми скоро побачимося знову.

Мелінда здивовано подивилася на нього.

— Ти йдеш? Куди? Що ти маєш робити?

Арон посміхнувся.

— Мої справи — це інша історія. Але не хвилюйся, я завжди буду поблизу. Ти навіть не помітиш, як я повернуся.

Мелінда зітхнула і кивнула.

— Гаразд, але не змушуй мене довго чекати.

— Не буду, — сказав Арон, підморгуючи їй. Він піднявся зі стільця, зник у дверях кухні, і Мелінда залишилася сама в теплій, сонячній кухні.

Після того, як Арон пішов, Мелінда вирішила провести свій день на свіжому повітрі. Вона взяла свою улюблену книгу і вийшла до саду. Сонце світило яскраво, а легкий вітерець шепотів у листі дерев, створюючи ідеальні умови для читання. Вона знайшла затишне місце під старою яблунею, розкинула плед і влаштувалася зручно, розгортаючи книгу. З кожною сторінкою вона занурювалася у світ пригод і фантазії, її думки відлітали далеко від звичайних турбот. Але думки про ранок з Ароном продовжували з'являтися в її свідомості, наче магічний ореол, що оточував її життя.