Цей ранок мав особливе значення для Мелінди — він знаменував її перший день у Вищій школі. Літні канікули добігли кінця, і попереду відкривався шлях, сповнений нових викликів. Прокинувшись із першими променями сонця, Мелінда відчула трепетне хвилювання, змішане з передчуттям незвіданого. У свої п'ятнадцять років Мелінда стояла на порозі нового етапу життя. Підійшовши до дзеркала, вона зосереджено почала готуватися до важливого дня.

Шкільна форма, що чекала на Мелінду, випромінювала елегантність і вишуканість. Дівчина з трепетом почала вдягатися, відчуваючи, як кожен елемент одягу додає їй впевненості. Біла блузка з комірцем-стійкою та витонченою мережкою навколо шиї ніжно огорнула її тіло, підкреслюючи стрункий силует. Темно-сіра спідниця, що сягала трохи вище колін, м'яко розширювалася, забезпечуючи свободу рухів. Плетений пояс зі шкільною емблемою нагадував про традиції та спадщину навчального закладу. Сріблясто-сіра краватка з діагональними темно-синіми смужками гармонійно доповнила образ. Зав'язавши її акуратним вузлом, Мелінда поглянула на своє відображення і задоволено усміхнулася. Синій жакет із тонкою сріблястою облямівкою надавав її постаті одночасно строгості та витонченості. Вона застебнула круглі сріблясті ґудзики, прикрашені дрібними зірочками, відчуваючи, як формальний вигляд налаштовує її на навчальний лад. Темно-сині шкарпетки з мереживним краєм і чорні туфлі на невисокому підборі завершили ансамбль. Останнім штрихом став тонкий сріблястий браслет із підвіскою у вигляді маленької зірочки – символу її курсу, який Мелінда одягла на лівий рукав жакета.

Вона витягнула з шухляди гребінець і почала акуратно розчісувати своє густе, чорне волосся. Воно спадало на плечі гладкою шовковистою хвилею, сяючи на світлі. Кожне пасмо було доглянуте, м'яке і приємне на дотик. Розділивши волосся на дві рівні частини, вона взяла одну з них і обережно почала заплітати косу. Її пальці спритно перебирали пасма, акуратно переплітаючи їх між собою. Кожен рух був точним, мов умілий танець рук, і коса виходила щільною та рівною. Коли вона дійшла до кінця, обережно зав'язала косу тонкою синьою стрічкою, яка злегка блищала і відтіняла її темне волосся. Перейшовши до іншої частини, вона повторила цей процес з такою ж ретельністю. Чорне волосся слухняно вкладалося в косу, пасмо за пасмом, формуючи акуратний узор. Закінчивши другу косу, вона зав'язала її такою ж стрічкою, щоб обидві коси виглядали однаково.

Мелінда подивилася на своє відображення в дзеркалі. Чорні коси симетрично лежали на її плечах, підкреслюючи овал обличчя і виділяючи яскраві риси. Вони гармонійно доповнювали її строгий образ у шкільній формі, додаючи йому елегантності й певної грайливості. Задоволена результатом, вона трохи послабила стрічки, щоб коси виглядали природніше, але все ж таки акуратно. Вона ще раз провела рукою по косах, переконавшись, що вони міцно тримаються, і її волосся не заважатиме протягом дня. Наостанок Мелінда взяла свою шкільну сумку через плече з темно-синьої тканини, на якій було вишито ініціали школи, і знову поглянула на себе в дзеркалі. Вона була готова до нового навчального року, сповненого знань і пригод.

Спустившись до кухні, Мелінда відчула аромат свіжоспеченого хліба та какао, що наповнював повітря. Вона побачила, як мама, Іларія, стояла біля плити, готуючи сніданок. Сонячне світло, що проникало крізь вікно, створювало теплу, затишну атмосферу.

- Доброго ранку, люба. Як ти себе почуваєш? – запитала Іларія, повертаючись до доньки з ніжною усмішкою. Вона поставила на стіл тарілку з ароматним омлетом, прикрашеним свіжою зеленню, та чашку гарячого какао з маленькими зефірками, що повільно танули на поверхні.

Мелінда глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння в животі.

— Чесно кажучи, трохи хвилююся, але загалом почуваюся добре, — відповіла вона, сідаючи за стіл. Її пальці несвідомо погладжували гладеньку поверхню столу, видаючи приховану нервозність.

Іларія підійшла до доньки та ніжно поклала руку їй на плече. Мелінда відчула тепло материнської долоні, яке, здавалося, проникало глибоко в душу, заспокоюючи її хвилювання.

— Не переживай, серденько, все буде гаразд, — сказала мати лагідним тоном. — Перший день завжди трохи напружений, але я впевнена, що ти впораєшся. Ти розумна і сильна дівчинка, і я пишаюся тобою.

Ці слова огорнули Мелінду, немов тепла ковдра, і вона відчула, як її впевненість зростає. Вона почала їсти сніданок, насолоджуючись кожним шматочком. Омлет був ніжним і пухким, а какао – солодким і ароматним, зігріваючи її зсередини.

Після сніданку Мелінда підвелася зі стільця, відчуваючи приплив енергії та готовність до нового дня. Вона обняла маму, вдихаючи знайомий аромат ванілі та лаванди, який завжди асоціювався з домашнім затишком і любов'ю.

— Дякую, мамо, — тихо промовила вона, перш ніж відступити.

Мелінда підійшла до дверей і спокійно відчинила їх. На порозі її зустріло м'яке сонячне світло та свіже повітря, наповнене ароматами ранкової роси та квітів. Легкий вітерець ніжно торкнувся її обличчя, ніби підбадьорюючи. День був особливим – перший день після літніх канікул, і повернення до школи наповнювало серце Мелінди приємним очікуванням нового. Вона вирушила до школи розміреною ходою, насолоджуючись ранковою тишею.

Дорвіль був містечком, яке поєднувало в собі загадкову красу природи й тиху чарівність давніх традицій. Воно розкинулося серед пагорбів, оточених густими лісами, які, здавалося, охороняли це місце від зовнішнього світу. Кам'яні будинки з високими дахами, побудовані ще декілька століть тому, мовчки свідчили про його багатолітню історію. У віконницях будинків часто можна було побачити свіжі квіти, що додавало особливого шарму вузьким вулицям, які звивалися, наче стрічки, серед густої зелені. Центр Дорвіля був схожий на серце міста – там панувала жвавість і життя. Ранковий базар у вихідні дні, де місцеві жителі продавали свої вироби, свіже молоко та овочі, завжди привертав увагу не лише містян, а й рідкісних мандрівників. Навколо ринкової площі стояли старовинні кам'яні крамниці, кожна з яких виглядала наче маленький скарб. Тут продавали все: від прикрас до старих книг, сторінки яких були пожовклі від часу.

Школа, до якої прямувала Мелінда, знаходилася на пагорбі, трохи осторонь від центру. Її велична будівля з масивними дубовими дверима і високими вікнами виглядала так, наче приховувала безліч таємниць. Мелінда вирушила до школи, розмірено ступаючи брукованими вулицями, які починали оживати після літнього затишшя. Крокуючи через головну площу, вона звернула увагу на сонце, яке повільно підіймалося над дахами будинків, розливаючи м'яке золотаве світло на місто. Пройшовши повз стару книгарню, Мелінда відчула знайомий аромат – запах старих книг і свіжої кави, що лився з маленької кав'ярні неподалік. Це був той аромат, який завжди викликав у неї відчуття спокою і тепла.

Ліси, що оточували місто, були не лише природною межею Дорвіля, але й місцем, яке пробуджувало в Мелінді особливі почуття. Вони були оповиті легендами, і здавалося, що кожне дерево ховає у своїх гілках якусь давню таємницю. Місцеві часто говорили про те, що ліс живе своїм життям: іноді він може шепотіти вночі, а іноді – мовчки спостерігати за тим, що відбувається в місті. Мелінда обожнювала ці тихі моменти ранку. Вона любила початок навчального року, коли місто пробуджувалося після літньої дрімоти. Вулиці наповнювалися дитячим сміхом і кроками учнів, що поспішали на уроки, а повітря було напоєне особливим запахом свіжості після ранкової роси. Дорвіль був містом, яке здавалося живим, його історія перепліталася з повсякденним життям жителів. І хоча він був віддалений від великих міст і зовнішнього світу, в ньому було щось магічне, щось таке, що змушувало людей відчувати себе тут вдома, наче їх нікуди більше не тягнуло. Мелінда йшла через місто, минаючи знайомі вулички та будинки. Її погляд спокійно ковзав по яскравих квітах у садах, старовинних ліхтарях на перехрестях і пташках, що тихо щебетали в кронах дерев. Крокуючи, вона відчувала, як легкий вітерець грається зі складками її шкільної спідниці. Цей ранок здавався початком нової глави в її житті, і Мелінда була готова зустріти його з відкритим серцем та спокійною впевненістю. Коли вона нарешті дійшла до входу в шкільне подвір'я, її погляд привернула велика, елегантна вивіска над входом. Сріблясті літери на темно-синьому фоні чітко виділялися: "Дорвільська Вища Школа вітає вас". Напис був обрамлений витонченим орнаментом із листя та квітів, що надавало йому одночасно урочистого та природного вигляду.

Перед нею постала величезна будівля школи - двоповерховий кам'яний будинок з елегантними дерев'яними вікнами та дверима. Споруда випромінювала атмосферу старовинної величі, але водночас мала доглянутий і привабливий вигляд. Стіни, частково вкриті густим смарагдовим плющем, створювали враження, ніби школа органічно виросла з самої землі, гармонійно зливаючись з навколишньою природою. Сонячне проміння відбивалося від великих вікон, надаючи фасаду теплого, привітного вигляду. Широкі кам'яні сходи вели до масивних дубових дверей, прикрашених вишуканою різьбою. По обидва боки від сходів росли старі дуби, їхнє листя шелестіло на легкому вітрі, створюючи заспокійливу мелодію. Доглянуті клумби з яскравими квітами прикрашали територію перед школою, додаючи барв та життя. Мелінда глибоко вдихнула, насолоджуючись симфонією ароматів, що огортали її: свіжоскошена трава, пишні квіти та ледь вловний запах старих книг. Навколо неї вирувало життя – учні проходили повз, сміючись та жваво розмовляючи, або ж поспішали з книгами в руках, заглиблені у свої думки.

Її погляд мимоволі піднявся, де над входом гордо майорів прапор школи – насичено темно-синій, немов нічне небо, прикрашений срібним гербом посередині. Цей герб, був не просто символом – він був серцем Дорвільської Вищої Школи. Герб мав форму класичного щита, трохи видовженого донизу, наче вказуючи шлях до глибин пізнання. Його темно-синій фон символізував бездонну мудрість та невичерпність знань. У центрі сяяла розкрита книга срібного кольору – уособлення навчання та відкриттів. Над нею, наче провідна зірка, діагонально здіймався срібний факел, що символізував просвітництво та невгасиме прагнення до істини. Тонка срібна лінія, що обрамляла щит, нагадувала про цінність кожної крихти знань. Під щитом на елегантній стрічці виднівся напис латиною: "Scientia Lux Mundi" – "Знання – світло світу". З обох боків щит прикрашали дві гілочки лавра – символ досягнень та успіху, який чекав на кожного, хто насмілиться прийняти виклик знань.

Наближаючись до входу, Мелінда не могла не помітити просторий, ідеально доглянутий газон, що простягався перед школою. Яскраво-зелена трава була акуратно підстрижена, а по краях росли пишні кущі гортензій різних відтінків - від ніжно-рожевого до насиченого блакитного. Біля входу розташувалися кілька старовинних дерев'яних лавок з витонченим різьбленням, які запрошували учнів відпочити в тіні крислатих дубів під час перерв. Вікна школи прикрашали старовинні ліхтарі з кованого заліза, які, навіть не запалені, додавали фасаду особливого шарму і створювали атмосферу затишку та тепла. Підійшовши до масивних дубових дверей школи, Мелінда відчула, як її серце завмерло на мить. Глибоко вдихнувши, вона поклала руку на прохолодну бронзову ручку і рішуче відчинила двері, ступаючи у світ нових можливостей.

Навколо Мелінди вирувало шкільне життя - коридори наповнилися учнями в темно-синій формі, створюючи атмосферу жвавого руху та енергії. Простір наповнювався різноманіттям звуків: гомоном розмов, веселим сміхом та кроками квапливих. Новачки нервово роззиралися в пошуках своїх класів, тоді як старші учні радісно віталися після довгої літньої розлуки. Скрип дерев'яної підлоги під ногами змішувався з легким ароматом старих книжок, створюючи неповторну симфонію початку навчального року. Все це викликало у Мелінди відчуття радісного хвилювання перед новим, захопливим етапом її життя.

Школа виглядала напрочуд зсередини. Високі стелі, вкриті камінням, створювали відчуття величі й старовинності. Стіни були прикрашені портретами видатних людей, які колись навчалися або викладали в цій школі, що додавало їй піднесеності та історичної цінності. Мелінда посміхнулася, відчуваючи тепло та затишок цього місця. Переступивши поріг, дівчина завмерла, зачаровано оглядаючи просторий вестибюль.

Мелінда швидко рушила вперед через залу, її серце билося частіше від передчуття зустрічі з подругою, яку не бачила ціле літо. Раптом її ім'я пролунало дзвінким голосом з дальнього кутка приміщення. Піднявши голову, вона побачила подругу, яка стояла біля стіни, немов яскравий маяк серед моря інших учнів.

Фіона вирізнялася своєю неповторною зовнішністю: її вогняно-руде волосся каскадом спадало на плечі, вигравало різними відтінками під промінням сонця, що лилося крізь високі вікна. Смарагдово-зелені очі сяяли радістю зустрічі, а обличчя було всіяне грайливими ластовинками, які нагадували сузір'я на блідому небосхилі її шкіри. Вона була вдягнена в шкільну форму, але навіть у ній виглядала яскраво та неповторно.

Дівчата кинулися назустріч одна одній, і здавалося, ніби весь світ навколо них завмер. Вони зіткнулися в обіймах посеред бурливого натовпу, але для них існували лише вони двоє. Їхні обійми були сповнені тепла, радості та полегшення від довгоочікуваної зустрічі.

— Фіоно! — вигукнула Мелінда, міцно стискаючи подругу. — Я так сумувала за тобою! Ти навіть не уявляєш!

— О, Меліндо! — відповіла Фіона, її голос тремтів від емоцій. — Я теж страшенно скучила! Це літо без тебе тягнулося вічністю!

Вони відсторонилися, тримаючись за руки, і оглянули одна одну з ніг до голови, ніби намагаючись упевнитися, що нічого не змінилося.

— Ти маєш мені стільки всього розповісти! — захоплено промовила Мелінда, помічаючи нове ластовиння на носі подруги.

— І ти теж! — засміялася Фіона, її зелені очі іскрилися цікавістю. — Ти виглядаєш просто чудово! Засмага тобі личить.

Дівчата продовжували обмінюватися компліментами та враженнями, не помічаючи метушні навколо. Для них це був не просто перший день у школі, а момент возз'єднання, повернення до їхнього спільного світу після довгої розлуки. Вони відчували радість та полегшення від того, що знову разом і готові разом зустріти всі виклики нового навчального року.

Мелінда та Фіона увійшли до класу, де вже сиділи їхні однокласники, радісно розмовляючи між собою. Клас був просторим і світлим, з великими вікнами, що виходили на шкільний двір. Стіни були прикрашені виставками з роботами учнів та кольоровими постерами з навчальними матеріалами.

Мелінда та Фіона пройшли до своїх парт, розташованих біля вікон, крізь які лилося м'яке вересневе сонячне світло. Вони весело привіталися з однокласниками, які вже зайняли свої місця, відчуваючи, як клас поступово наповнюється гомоном і енергією нового навчального року.

— Привіт, дівчата! — радісно вигукнула Катрін, їхня однокласниця з кучерявим каштановим волоссям, обертаючись на своєму стільці перед ними. Її очі сяяли від захвату зустрічі.

— Катрін! — в унісон відповіли подруги, їхні обличчя осяяли щирі посмішки.

Дзвінок пролунав несподівано, перериваючи Катрін. Міс Блум стояла біля дошки, її струнка постать випромінювала впевненість і спокій. Вона мала каштанове волосся, зібране у вишуканий пучок, і проникливі карі очі за окулярами в тонкій оправі.

— Доброго ранку, клас, — привіталася вона м'яким, але чітким голосом. — Я міс Блум, ваша нова вчителька літератури.

Клас відповів настрійним хором привітань. Мелінда і Фіона обмінялися зацікавленими поглядами.

— Цього року, — продовжила міс Блум, — ми зануримося у світ міфів та легенд. Почнемо з легенд Новельдора.

По класу пронісся схвильований шепіт. Катрін радісно усміхнулася подругам.

— Хто може розповісти нам якусь легенду Новельдора? — запитала вчителька.

Катрін нерішуче підняла руку.

— Так, міс...?

— Катрін, — відповіла дівчина. — Я щойно повернулася з Новельдора і чула легенду про Годинникову Вежу.

— Чудово, Катрін! Будь ласка, поділіться з нами.

Катрін розповіла про Годинникову Вежу, яка показувала не лише час, але й рух небесних тіл. За легендою, її створив великий чарівник, щоб допомогти людям краще розуміти всесвіт.

Міс Блум уважно слухала, час від часу киваючи. — Дуже добре, Катрін. Ця легенда чудово ілюструє, як міфи відображають прагнення людей до знань і розуміння світу.

Урок пролетів непомітно. Міс Блум розповідала про різні легенди Новельдора, а учні захоплено слухали, ставили запитання і ділилися своїми думками.

Коли пролунав дзвінок, Мелінда повернулася до Фіони: — Це було цікаво.

— Погоджуюсь, — відповіла Фіона. — Здається, цей рік буде справді особливим.

Дівчата вийшли з класу, обговорюючи почуті легенди й гадаючи, які ще таємниці Новельдора їм належить відкрити та дівчата вирушили на шкільний двір, де вже вирувало життя.

— Неймовірно, як багато всього змінилося за літо! — вигукнула Фіона, вказуючи на нову спортивний майданчик, де група хлопців уже розпочала імпровізований футбольний матч.

Мелінда кивнула, оглядаючи двір. Вона помітила групу новачків, які нервово тулилися біля входу, і відчула раптовий порив підійти та підбадьорити їх.

— Знаєш, — замислено промовила вона, — хоч і приємно бачити всіх разом після канікул, але я не можу не думати про те, скільки нових можливостей та викликів чекає на нас цього року.

Фіона простежила за поглядом подруги й м'яко стиснула її руку.

— Ти права. Але ми зустрінемо їх разом, як завжди.

Дівчата обмінялися посмішками, відчуваючи, як хвилювання першого дня поступово переростає у передчуття захопливих пригод, які чекають на них попереду.

Під час перерви Мелінда та Фіона вийшли у шкільний двір, де зустріли своїх друзів з паралельного класу — Джошуа та Кейт.

Кейт, струнка дівчина з русявим волоссям, що спадало м'якими хвилями до пояса, привітно помахала їм рукою. Її сірі очі, глибокі й мінливі, як осіннє небо, світилися радістю від зустрічі.

Поруч із нею стояв Джошуа — худорлявий хлопець із зачесаним світлим волоссям, яке виблискувало на сонці, наче стигле колосся. Його яскраві блакитні очі, кольору літнього неба, весело блищали за скельцями окулярів у тонкій металевій оправі, коли він усміхнувся друзям. Ці окуляри, здавалося, додавали його обличчю особливої виразності, підкреслюючи гострий розум та допитливість, що ховалися за ними.

Мелінда відчула, як її серце наповнюється теплом від зустрічі з давніми друзями. Вона помітила, як змінилися за літо: Кейт стала ще граційнішою, а Джошуа, здавалося, підріс на кілька сантиметрів.

— Привіт, дівчата! — гукнула Кейт, підбігаючи до Мелінди та Фіони. — Як пройшов ваш перший урок?

— Неймовірно цікаво! — відповіла Мелінда. — А у вас?

Джошуа підійшов до групи, тримаючи в руках оригамі журавлика.

— У нас була математика, — сказав він, скривившись. — Таке враження, ніби цей журавлик розуміє більше, ніж я. Але нічого, принаймні він не скаржиться на квадратні корені! — підморгнув дівчатам. — Література у вас, мабуть, менш травматична?

— Гей, а підімо на майданчик для пікніка? — запропонувала Фіона. — День такий чудовий, шкода проводити його в приміщенні.

Всі радісно погодилися. Кейт дістала з рюкзака пакет з яблуками та запропонувала поділитися.

— Трясця! — вигукнув Джошуа,— Я ж прихопив свою улюблену іграшку для собак! — він витяг з кишені маленький гумовий м'ячик.- Нічого не скажу, але ця штука може розважити будь-який пікнік.

Компанія, сміючись над його ентузіазмом, рушила до затишного куточка шкільного подвір'я. Майданчик для пікніків манив їх, вересневе сонце пестило їхні обличчя, а легкий вітерець доносив аромат осінніх квітів і... шкільної їдальні. Розташувавшись під крислатим дубом, друзі почали обмінюватися враженнями від першого дня у школі. Повітря наповнилося сміхом і жартами, створюючи атмосферу безтурботності, яка буває лише в перші дні навчального року, поки вчителі ще не почали роздавати домашні завдання.

— То як ви провели літо? — запитала Мелінда, вмощуючись на траві й намагаючись не думати про мурах, які, можливо, вже прокладали шлях до її шкарпеток.

— О, просто чудово! — відповів Джошуа з усмішкою. — Було так нудно без вас, що я навіть почав розмовляти зі своїм собакою. До речі, він виявився чудовим слухачем.

Фіона спіймала м'ячик, який кинув їй Джошуа, і закотила очі:

— Ти ж знаєш, що ми тобі не повіримо, правда? Ти ж той самий Джошуа, який може розважити себе, спостерігаючи за ростом трави.

Друзі продовжували обмінюватися історіями, сміятися і будувати грандіозні плани на майбутнє, які, швидше за все, забудуться вже до кінця тижня. Мелінда слухала їх, відчуваючи, як у її серці зростає дивне відчуття. Вона хотіла розповісти про свої пригоди, про нові здібності, про таємничі зустрічі з Ароном. Але щось стримувало її, немов невидима рука затуляла рот.

"Як би я пояснила їм, що можу керувати стихіями?" — думала вона. — "Привіт, друзі, я тепер відьма. Хочете, влаштую невеликий торнадо?"

Мелінда усвідомлювала, що ця таємниця — її особистий шлях, який вона мусить подолати самотужки. Вона вирішила зберегти звичний образ для своїх друзів, хоча б зовні. Однак у глибині душі дівчина відчувала, як змінюється, і лише починала осягати межі своїх нових можливостей. Попри внутрішні зміни, повсякденне життя Мелінди протікало у звичному темпі. Вона відвідувала уроки, проводила час з друзями, обідала в шкільній їдальні та гуляла подвір'ям під час перерв. Шкільні будні були сповнені радості, жартів та нових знань, але тепер кожна мить набувала для неї особливого значення, адже Мелінда дивилася на світ іншими очима — очима людини, яка торкнулася таємниць всесвіту. У їхньому класі було багато цікавих учнів, кожен зі своєю унікальною історією та характером. Але для Мелінди її давні друзі були особливими, немов яскраві зорі на нічному небі її життя.

Фіона була втіленням невгамовної енергії та оптимізму. Її кучеряве руде волосся, здавалося, жило власним життям, витанцьовуючи в такт її рухам. Зелені очі, завжди світилися веселощами, а обличчя було щедро всипане ластовинням, які вона жартома називала "поцілунками сонця". Фіона мала дивовижну здатність знаходити щось позитивне навіть у найпохмуріших ситуаціях. Її сміх, дзвінкий та заразливий, міг розвеселити будь-кого. Вона завжди мала напоготові добре слово чи дотепний жарт, щоб підняти настрій друзям.

Джошуа був мозковим центром їхньої компанії. Високий і худорлявий, з акуратно зачесаним світлим волоссям та окулярами в тонкій оправі, він виглядав як типовий "ботанік". Але його голубі очі завжди горіли цікавістю та ентузіазмом. Джошуа мав дивовижну здатність перетворювати будь-яку розмову на захопливу дискусію, вміло жонглюючи фактами та теоріями. Його розум ніколи не відпочивав, постійно генеруючи нові ідеї та проєкти, деякі з яких були настільки амбітними, що змушували навіть вчителів дивуватися.

Кейт була творчою душею їхньої групи. Невисока, з м'якими рисами обличчя та довгим світлим волоссям, яке вона часто збирала у недбалий пучок, вона випромінювала спокій та гармонію. Її блакитні очі, здавалося, завжди дивилися крізь видимий світ, шукаючи красу в найнесподіваніших місцях. Руки Кейт були завжди в плямах від фарби чи олівців, а в її сумці можна було знайти найрізноманітніші мистецькі приладдя. Вона могла години проводити за своїм альбомом, створюючи дивовижні малюнки або вигадливі орнаменти. Її талант не обмежувався лише малюванням - вона також чудово володіла різними техніками рукоділля, від в'язання до створення складних оригамі.

Разом ці троє створювали ідеальний баланс у житті Мелінди, доповнюючи одне одного та її саму. Вони були не просто друзями, а нерозривною командою, яку Мелінда сама обрала. Ця четвірка стала для неї опорою та джерелом сили, немов міцне коріння дерева, що тримає його під час найсильніших бур. І хоча зараз Мелінда несла тягар своєї таємниці, вона знала, що може покластися на їхню підтримку, навіть якщо вони не знають усієї правди. Їхня дружба була тим безпечним притулком, де вона могла бути собою, незалежно від обставин чи викликів, які ставило перед нею життя. Разом вони допомагали одне одному в навчанні, ділилися враженнями від уроків і раділи успіхам одне одного. Вони також проводили час після школи, гуляючи разом або роблячи домашні завдання. Шкільні дні Мелінди були сповнені радісних моментів і цікавих відкриттів. Вона з нетерпінням чекала кожного нового дня, щоб знову бути зі своїми друзями й пізнавати щось нове. Навчання займало майже весь її вільний час, але дівчина не нарікала, адже кожен урок наближав її до літніх канікул. Пори року змінювалися, немов у прискореній кінострічці. Осінні барви поступилися місцем зимовій білизні, а та, своєю чергою, розтанула під теплими променями весняного сонця. І ось уже весело дзюрчать струмки, сповіщаючи про наближення кінця навчального року.