Болота задихалися в тумані. Під віковими вербами, в обіймах м’якого вітру, стояла Соломія, вдивляючись у вигадливий візерунок гілок, які ніби створювали портал до іншого світу.

Вербова Брама була найзагадковішим місцем у цих краях. Дві старі верби переплелися своїм гіллям так щільно, що створили природний прохід — арку, що нагадувала портал до іншого світу.

На стовбурах верб виднілися вирізані древні символи. Деякі з них були глибоко врізані в кору, інші ж майже стерлися, та все одно здавалися сповненими сили. Ці знаки зберігали пам’ять про давні обряди й шепотіли про події, що сталися тут задовго до появи села. Соломії здавалося, що кожен символ дихає і розповідає історію, зрозумілу лише тим, хто має сміливість слухати.

За Брамою починалися болота, вкриті сріблястим туманом, який рухався так, ніби мав власну волю. Клуби туману поглинали все, що заходило до них, і приховували стежки, які знали лише обрані. Болота поступово переходили в густий ліс, чий темний обрій виглядав водночас загрозливим і привабливим.

Вербова Брама завжди притягувала до себе не лише людей, а й тих, хто жив за її межами. Її магія була старшою за саме село і Соломія, кожного разу торкаючись вирізаних символів чи вдихаючи запах сирого моху, знала: це місце не просто жило. Воно чекало.

«Колись давно», — почувся в її свідомості голос, тихий і древній, як шелест листя, — «тут були лише болота та хаос. Люди боялися цих місць, бо духи, що жили серед трясовин, були некеровані, мов стихія».

З розповіді старої Верби, яка пам’ятала часи, коли ще не було села, Соломія дізналася, що здавна два світи — світ людей і світ духів — були відділені хитким кордоном. Цей кордон утримував порядок, поки люди шанували природу, а духи — людську волю. Але жадібність і страх людей часто провокували порушення.

Люди завжди прагнули підкорити природу, навіть там, де їй не можна було протистояти. На болотах, що межували з селом, вони почали викорчовувати молоді дерева, засипаючи водойми піском, аби створити сухі стежки та прокласти дорогу до лісу. Вони не замислювалися про наслідки, хоча ці місця належали не лише їм. Духи боліт, чутливі до змін, відчували біль, коли з корінням виривалися дерева, а вода ставала мертвою. І цей біль перетворився на гнів. Тоді болота ожили. Земля під ногами ставала тремтливою, мов сама природа відмовлялася тримати тих, хто порушив її спокій. Людей затягувало в трясовину, клуби густого туману огортали їх, позбавляючи орієнтира. Кожен крок міг стати останнім — туман ніби шепотів, вабив, а потім зникав, лишаючи людей у пастці. Саме тоді з’явилася Орина.

Молода дівчина з села, вона мала дар, що передавався в її роді від матері до доньки. Орина могла чути голоси духів і розуміти їх. Вона відчувала їхній гнів і біль, і коли люди почали зникати на болотах, зрозуміла, що це лише початок. Під покровом темної ночі, без свідків і стороннього ока, вона вирушила до межі, де стояли дві верби — єдині дерева, які не наважився торкнутися людських сокир.

Верби виглядали, як два сторожі боліт, схилені одна до одної, мов таємно радилися. Орина знала: саме тут, на кордоні між світом людей і духів, можна було шукати порозуміння. Вона принесла із собою дари — свіже молоко,  мед і  фрукти. Там, під старими вербами, дівчина схилилася на коліна й почала просити прощення за людське безумство. Її голос лунав у тиші болота, що дихало темрявою. Вона співала старовинні пісні, знані її роду — пісні, які мали силу заспокоювати навіть найдикіших духів.

Орина провела там три дні й три ночі. Вона не пила і не їла, лише молилася й приносила дари, поки духи не почули її прохання. Верби, ніби відгукнувшись на її слова, нахилилися ще нижче, сплітаючи свої гілки у вузол. На їхніх стовбурах проступили символи, яких раніше не було — знаки, які почали світитися, коли перші промені сонця пробилися крізь туман.

Болота заспокоїлися. Духи прийняли її прохання, але виставили умову: люди не повинні більше порушувати спокій боліт і лісів. У відповідь духи не чіпатимуть село. Верби стали сторожами цієї крихкої угоди, перетворившись на портал між двома світами — людським і духів.

З того часу Вербова Брама залишалася не лише кордоном, але й нагадуванням про крихкий баланс між двома світами. І кожна берегиня роду Орини вкладала частинку своєї душі у цей портал, оберігаючи як людей, так і духів.

«Берегиня не просто зберігає рівновагу, дитино. Вона стає мостом між людьми та духами. Її слово — це слово світу живих і світу потойбіччя. Але будь-яке порушення цієї гармонії карається важко... навіть для берегині», — зітхнув голос старої Верби, натякаючи на долю матері Соломії.

Тоді почав пробуджуватися демон Волосожар. Протягом століть він набирав сили, та її все ще було недостатньо, аби прорватися у світ людей. Мирослава, мати Соломії, була могутньою берегинею, але її імпульсивність інколи ставала слабкістю. Вона прагнула поєднати материнство з обов’язком захисниці, та цей баланс виявився надто крихким.

Демон, що дрімав у болотах, відчув її вагання. Він тонко сплів нитки своєї темної волі, намагаючись пробити завісу між світами, використовуючи саме її вразливість. Його пробудження не залишилося непоміченим. Відбулося зіткнення, яке сколихнуло саме серце землі. Мирослава билася відчайдушно, але сили демона вже сягнули межі, за якою стояло лише руйнування. Та битва стала для неї останньою.

Її жертва стримала Волосожара, але не назавжди. Він знову заснув у болотах, приховуючи свою ненависть у темряві. Проте він чекав — чекав нового моменту, коли зможе знову спробувати вирватися у світ людей.

Соломії тоді було всього 12 років. Вона пам’ятала, як мати проводжала її додому, давши свій амулет із бурштином, що світився теплом. Пам’ятала слова: 

«Маєш бути сильною, доню. Коли мене не стане, ти будеш берегинею. Ти не маєш права відмовитися».

Рішення прийшло само собою. У 16 років Соломія стала наймолодшою берегинею в історії роду. Її тренерами та наставниками стали ті самі духи, які підкорялися її матері. Іноді їй хотілося просто жити, без тягаря обов’язку, але вона знала: обирати більше ніколи не доведеться. Стоячи біля Вербової Брами, Соломія відчувала, як крізь коріння верб проходить пульс магії. Кожна берегиня вкладала частинку своєї душі у це місце, і тепер Соломія була останньою з роду. Вона вдивлялася в химерні лінії на корі, які спліталися у загадкові символи, наче древній напис, що проголошував її роль: зберігати, оберігати, боротися.

«Мамо, — прошепотіла вона, торкнувшись амулета, — я досі боюся, що не впораюся. Але це моє».

Вербова Брама тихо скрипнула, ніби запевняючи її в тому, що вона не одна.