"Не тільки ж Брамі дихати, іноді й берегиня може полоскотати їй ребра", — подумала Соломія, посміхнувшись власному жарту. 

Болота задихалися в тумані. Під віковими вербами, обійнята м’яким вітром, стояла Соломія. Її погляд блукав химерним візерунком гілок, які спліталися у щось, схоже на портал до іншого світу. Вербова Брама, нахилена до землі, з густим шаром моху на корі, здавалася старшою за саме село. І, можливо, навіть за час. 

"Колись давно…" — пролунав у її свідомості тихий, древній голос, схожий на шелест листя. 

— "Тут були лише болота й хаос. Люди боялися цих місць, бо духи, що жили серед трясовин, були некерованими, мов стихія."  

Соломія слухала, як стара Верба, хоронителька спогадів про минуле, розповідала історію. Вона згадувала часи, коли два світи — людський і магічний — були розділені крихким кордоном. Люди шанували природу, духи поважали людську волю, і баланс тримався. Але страх і жадібність почали розмивати межі. 

Одного разу група мандрівників осмілилася вирубати дерева на болотах, щоб спорудити переправу. Вони зламали вербу, під корінням якої дрімала древня сила. Її пробудження могло стати катастрофою. І саме тоді з’явилася перша берегиня — Орина. 

Орина, молода дівчина з сусіднього села, мала дар чути голоси духів. Коли трясовини наповнилися плачем і стогоном, вона наважилася піти до Вербової Брами. Три дні й три ночі вона співала стародавніх пісень, приносячи дарунки духам. Її жертву прийняли, і Брама стала порталом, що утримував рівновагу між світами. З того часу рід Орині став хоронитель Брами. 

"Берегиня не лише зберігає рівновагу, дитинко, "— зітхнув  голос старої Верби. — "Вона стає мостом між людьми й духами. Її слово — це слово світу живих і потойбіччя. Але порушення рівноваги карається важко навіть для берегині."  

Ці слова змусили Соломію згадати свою матір, Мирославу. Та була сильною берегинею, але імпульсивною. Вона намагалася поєднати обов’язок із материнством, але Волосожар, який тоді дрімав у болотах, спробував використати її слабкість. Сутичка з ним коштувала Мирославі життя. 

Соломії тоді було лише 12 років. Вона пам’ятала, як мати дала їй амулет із теплим бурштином і сказала: 

— "Будь сильною, доню. Коли мене не стане, ти станеш берегинею. У тебе немає вибору."  

Рішення прийшло саме собою. У 16 років Соломія стала наймолодшою берегинею в історії роду. Її наставниками стали духи, які колись підкорялися її матері. 

Стоячи біля Вербової Брами, Соломія відчувала, як крізь коріння верб проходить пульс магії. Вона була останньою з роду. 

— Мамо, — прошепотіла вона, торкнувшись амулета, — я досі боюся, що не впораюся. Але це моє. 

Вербова Брама скрипнула, ніби запевняючи її, що вона не одна.