Сонце вже піднялося над горизонтом, розбиваючи густий ранішній туман на тонкі пасма, які танули під його теплими променями. Соломія йшла стежкою, ведучи поглядом за золотавими променями, які пробивалися крізь дерева. Їй потрібна була саме ця пора — час, коли світло трохи розсіює темряву, але ще не дозволяє їй зникнути повністю. 

— Волосожар, — подумала вона, стискаючи лямку своєї торби. Це ім’я лунало в її свідомості з того моменту, як вона його почула від русалки. 

Мати розповідала їй про Волосожара, коли Соломії було років 10. Тоді це звучало, як казка, що лякала й зачаровувала водночас. Волосожар був духом, сильнішим за всіх інших. Його сила — це туман, що огортає, змушує заблукати й тягне у безодню. Але не лише туман був його зброєю. Його слова, шепіт, що зміг переконати навіть найсильніших духів перейти на його сторону, зробили його ще небезпечнішим. 

— Він не просто демон, — говорила мати, сидячи біля Вербової Брами. — Волосожар — це уособлення людських страхів і жадібності. Його неможливо знищити, лише стримати. 

Соломія пригадала той день, коли мати загинула. Вона була ще дитиною, але пам’ятала, як туман опустився на село, густий, мов молоко. Люди не бачили одне одного на відстані кількох кроків. І мати, зі своїм амулетом, пішла до боліт, щоб стримати Волосожара. 

Вона не повернулася.  Мати стискала амулет у руці, коли її знайшли біля Вербової Брами наступного дня. З того моменту дівчина знала, що колись їй доведеться зіткнутися з тією самою силою. 

Тепер, ідучи знайомою стежкою, вона відчувала, як це усвідомлення стає реальністю. Волосожар знову пробуджується, а з ним — усі страхи, які Соломія вчилася ховати глибоко в собі. 

Вона підняла очі до неба, яке було ясним і майже байдужим до її переживань. 

— Цього разу я повернуся, — прошепотіла вона, більше для себе. — Повернуся з Уляною і не дозволю йому зруйнувати те, що мати захищала ціною життя. 

Кроки ставали швидшими, впевненішими, коли болота почали з’являтися за деревами. Густий запах вогкості, очерету й трохи солодкуватий аромат гнилого дерева наповнили повітря.

Центральне болото лежало перед Соломією, тихе й нерухоме, ніби заснуло. Проте вона знала, що це лише видимість. Коли вона наблизилася, її погляд вихопив знайому постать, яка сиділа на величезному камені серед трясовини. Ратибор, болотяник, підпер голову руками, а його важкі водорості ледь ворушилися на плечах. 

Русалки розташувалися неподалік, дві з них трималися разом, сидячи на краю води. Їхнє волосся блищало, немов вкрите росою, а зеленкуваті очі були наповнені тривогою. 

— Ну ось і наша берегиня, — промовив Ратибор, підвівши голову, коли Соломія підійшла ближче. — І що ж ти плануєш зробити, аби врятувати мою русалку? 

— Твою русалку? — підняла брову Соломія, зупинившись біля краю трясовини. — Ти так кажеш, наче Уляна була твоїм особистим проєктом. 

— А як ти думаєш, хто їй навчився плавати серед водоростей, не заплутуючи волосся? — хмикнув Ратибор. 

— Ой, пробачте, учителю плавання, — Соломія зобразила поклін. — Я тільки берегиня, що намагається врятувати твою гордість. 

Русалки тихо засміялися, але швидко замовкли, коли їхні погляди знову впали на темну воду болота. 

— Уляна не могла просто так зникнути, — мовила одна з русалок, молодша, з коротким хвилястим волоссям. Її голос звучав майже приречено. — Вона була смілива, але завжди поверталася. 

— Сміливість і дурість іноді ходять разом, — сказав Ратибор. — А цей туман... він був інший. Ти сама його бачила, берегине. 

— Туман, так. — Соломія зітхнула, зняла торбу й поклала її на землю. — Я викликала Уляну ритуалом. Її голос дійшов до мене, хоча й ледве. Вона жива, але не зовсім у нашому світі. 

— Що це означає? — старша русалка нахилилася ближче. Її довге волосся спадало у воду, створюючи ілюзію, що вона вже є частиною болота. 

— Це означає, що Волосожар тримає її, — серйозно відповіла Соломія. — Але є шанс витягнути її. Уляна сказала, що ключ — у трясовині на заході. Там все починається. 

— Трясовина на заході? — Ратибор задумливо погладив підборіддя. — Це місце я не люблю. 

— Що, навіть тебе лякає? — хитнула головою Соломія. — Тоді я точно повинна туди піти. 

— Тебе не лякає нічого, крім Явдохи, яка хоче видати тебе заміж, — буркнув болотяник. 

— А що, це серйозно страшно, — пожартувала Соломія, витримавши паузу. 

Русалки знову засміялися, але їхній сміх швидко змінився на мовчання, яке обволокло болото важким повітрям. 

— Чому Уляна? — тихо запитала молодша русалка, дивлячись на Соломію. — Чому саме вона? 

Соломія на мить замовкла, вдивляючись у темну воду. 

— Волосожар обирає тих, хто сильний, але водночас має слабкість, якою можна скористатися, — нарешті відповіла вона. — Уляна завжди була допитливою, можливо, занадто. Вона хотіла зрозуміти, що стоїть за туманом, і це її підвело. 

— Це не її провина, — хрипло промовив Ратибор. 

— Ні, не її, — погодилася Соломія. — Але тепер це наша відповідальність. 

— Ти вірна своїй ролі, берегине, — сказав Ратибор, підводячись із каменя. — Але якщо ти думаєш, що зможеш зробити це сама, ти дуриш себе. 

— Я знаю. — Соломія підняла погляд на болотяника. — Тому я тут. Ви зі мною? 

Русалки переглянулися, а Ратибор підвівся на весь свій зріст, важко зітхнув і сказав: 

— Хтось же має вберегти тебе від чергової дурної витівки. 

Соломія посміхнулася. 

— Гаразд, учителю плавання, тоді вперед. Трясовина на заході чекає нас усіх. 

Соломія зупинилася на межі води, де берег обривався в темну трясовину. Від неї тягнуло сирістю й чимось ледь вловимим — запахом тривоги, що застигла в повітрі. Сонце вже хилилося до обрію, його золоті промені пробивалися крізь дерева й змушували воду блищати, наче дзеркало, яке приховує таємниці. 

Ратибор стояв поруч, його важкі плечі рухалися від тихого дихання. Русалки займали свої місця по обидва боки Соломії, кожна з них мовчала, ніби навіть звук їхніх голосів міг збурити спокій трясовини. 

— Якщо це не пастка, то я домовик, — пробурмотів Ратибор, не дивлячись на Соломію. 

— О, це точно пастка, — відповіла вона з легким сарказмом. — Але ж тобі не звикати, чи не так? 

— Не тоді, коли хтось із моїх у небезпеці, — відповів він, його голос тепер звучав глибоко, майже загрозливо. 

Соломія кинула погляд на болотяника. Його очі, зазвичай холодні й байдужі, тепер світилися тривогою. 

— Не хвилюйся, Ратиборе, — додала вона, посміхаючись, хоч її серце билося швидше. — Якщо щось піде не так, я завжди можу сказати, що це була твоя ідея. 

Русалки тихо засміялися, але напруженість не зникла. 

Соломія зробила крок уперед, і земля під її ногами стала м’якою, ніби болото вже намагалося її втягнути. Її думки повернулися до історій про Волосожара. Він був не просто демонічною сутністю, а древньою силою, яка підживлювалася людськими страхами й слабкостями. Колись давно він був стриманий Вербовою Брамою, але якщо цю рівновагу зруйновано... 

— Він повертається, бо ми дали йому це зробити, — сказала Соломія, не відриваючи погляду від трясовини. 

— Що ти маєш на увазі? — тихо запитала старша русалка. 

— Люди. Ми занадто довго ігнорували болота, втручалися в те, чого не розуміємо. Волосожар використовує наші дії, щоб звільнитися, — її голос затремтів, але вона швидко опанувала себе. — Моя мати знала це. Вона пожертвувала собою, щоб утримати його тоді. І я не дозволю йому зруйнувати все тепер. 

— Ми з тобою, берегине, — промовила молода русалка, її голос був тихим, але впевненим. 

Ратибор кивнув, поглянувши на Соломію. 

— Якщо ти впораєшся з цим, дівчино, я визнаю, що ти навіть краще за свою матір. 

— Як мило з твого боку, — Соломія усміхнулася, хоча її очі залишалися серйозними. 

Вода перед ними почала злегка вирувати, і туман, що досі лежав, як застигла пелена, раптом почав рухатися. Здавалося, що щось велике і невидиме розбудило болото. 

— Він тут, — прошепотів Ратибор, його голос тепер був низьким, як ревіння вітру в очеретах. 

— І ми також, — відповіла Соломія, роблячи ще крок уперед. Її амулет світився теплим бурштиновим світлом, яке відображалося в очах русалок.