Сонячні промені ковзали по пучках трав, що висіли під стелею, кидаючи хиткі тіні на стіни. У повітрі змішувалися аромати полину, м’яти й чебрецю, злегка підсилені димом від вогню. Соломія, стоячи посеред своєї трав'яної майстерні, повільно розкладала сушені листки подорожника на глиняній таці. Її рухи були точними, майже ритуальними, але думки — схвильованими.

 Болота знову турбували її. Останнім часом дедалі більше духів почали скаржитися на те, що щось порушує спокій. Русалки говорили про зниклих сестер, домовики ставали більш дратівливими, а сама Брама почала видавати тихі, протяжні звуки, ніби намагалася попередити про щось.

 — Коли б це ще тебе не обходило, — пробурмотіла вона сама до себе, кидаючи жменьку м’яти до мішечка.

 Ззовні долинув тупіт важких черевиків. Хтось біг до її хати.

 — Соломіє! — кликала знайома Явдоха, стара сусідка. — Знову твої трави треба, бо мій Мирон кашляє, як старий млин.

 Соломія усміхнулася, і підійшла до  шафки.

 — Якщо ти думаєш, що чай із трав усе виправить, мушу тебе розчарувати, — мовила вона, відчиняючи дверцята. — Мирон, мабуть, знову п'є горілку, а потім спить на сіні.

 Явдоха, повна й втомлена жінка з червоними щоками, зітхнула.

 — Не говори мені, дитинко. Вже й сварки не допомагають. Ти мені трав дай, а про горілку я сама подбаю.

 Берегиня підморгнула їй і повернулася до столу.

Соломія завжди була предметом обговорень у селі — її зовнішність і вдача викликали у людей або захоплення, або настороженість. Дівчина середнього зросту, з худорлявою, але міцною статурою, рухалася з невимушеною грацією, ніби знала свою силу, але не виставляла її напоказ. Її довге темно-русе волосся зазвичай вкладалося в просту косу, але сьогодні, недбало зібране у вузол, виглядало так, ніби вирішило проігнорувати порядок.

Та найбільше вражали її очі — глибокі, зелені, як молоде листя навесні, з відтінком спокою, що межував із холодом. У тих очах відчувалася людина, яка бачила більше, ніж хотіла б, і навчилася ховати свої емоції за маскою стриманості.

Її одяг був простим і практичним: біла сорочка з вишитими рукавами, темно-синя запаска та старий вовняний фартух із зеленкуватими й бурими плямами від трав. Єдина прикраса, яку вона носила постійно, — круглий амулет із древнім різьбленням, що нагадував про її зв’язок із Вербовою Брамою.

Як і її зовнішність, характер Соломії був сповнений контрастів. Вона могла бути теплою й чуйною, коли люди приходили до неї по допомогу, але гострий язик і відвертий сарказм часто ставали її щитом у світі, сповненому непевності. Вона не боялася пожартувати навіть у найтривожніші моменти, та її гумор завжди був продуманим і мав глибше значення — це був спосіб триматися, коли все навколо хиталося.

— Ось, Явдохо, тримай. Завари й дай Мирону випити на голодний шлунок. Якщо не допоможе, скажи йому, що я прийду й сама його вилікую. А це, — вона лукаво всміхнулася, — не завжди приємно.

Сусідка розсміялася, забираючи трави, але в її очах було трохи страху. Всі знали, що Соломія може впоратися не лише з недугами, а й з іншими, набагато небезпечнішими речами. Коли Явдоха пішла, Соломія знову поглянула на свій стіл. Її амулет ледь помітно вібрував на шиї, і це не обіцяло нічого доброго.

"Брама знову дихає," — подумала вона. "І це дихання несе щось темне."

Дівчина підійшла до вікна, де під легким вітерцем погойдувалися пучки полину. Сонце заходило, кидаючи довгі тіні на землю. У повітрі почала витати тривога, але Соломія знала: якщо зупинятися зараз, усе піде шкереберть. Того вечора вона зібрала рюкзак: кілька натуральних каменів, пучок полину і звіробою, а також ніж з осики, вирізьблений ще її матір’ю. Занадто багато людей нехтувало правилами цих земель.

 І якщо хтось або щось пробудило те, що ховається за Брамою, вона мала бути готовою зустріти це першою.