Соломія стояла посеред своєї невеликої трав’яної майстерні, уважно розкладаючи сушене листя подорожника на глиняній таці. Сонячне світло пробивалося крізь вікно, розсипаючи яскраві плями по стінах і торкаючись численних пучків трав, що висіли під стелею. У приміщенні пахло полином, м’ятою і чебрецем, змішаними з ледь помітним ароматом диму. 

Рухи її рук були спокійними й точними, але думки — зовсім ні. Останнім часом болота дедалі частіше нагадували про себе. Духи, що жили в цих місцях, скаржилися на порушення спокою. Русалки говорили про зниклих сестер, домовики ставали дратівливими, а сама Брама видавала протяжні, ледь чутні звуки, ніби намагалася попередити про щось. 

— Як завжди, — пробурмотіла Соломія сама до себе, кидаючи жменьку м’яти до полотняного мішечка. — Тільки візьмися за справу, як усе навколо починає тріщати по швах. 

Ззовні долинув тупіт важких черевиків. Хтось біг до її хати. 

— Соломіє! — гукнув знайомий голос Явдохи, сусідки, що мешкала за два двори. — Знову твої трави потрібні, бо мій Мирон кашляє, як старий млин! 

Соломія усміхнулася — трохи криво, з ноткою втоми — і підійшла до дверей. 

— Якщо ти думаєш, що чарівний чай усе виправить, то мушу тебе засмутити, — сказала вона, відчиняючи. — Твій Мирон, мабуть, знову п’є горілку під дощем, а потім спить на сіні. 

На порозі стояла Явдоха — повна жінка з рум’яними щоками й добрим, хоч і втомленим поглядом. Вона зітхнула так важко, ніби слова Соломії зачепили її до глибини душі. 

— Не говори мені, дитинко. Уже й сварки не допомагають. Дай мені краще трав, а про горілку я сама подбаю. 

Соломія підморгнула їй і повернулася до столу. 

Її зовнішність завжди викликала в селі обговорення. Жінка середнього зросту, худорлява, але сильна. Її темно-каштанове волосся зазвичай запліталося у звичайну косу, але сьогодні було зібране в неохайний вузол. Зелені очі нагадували весняне листя — яскраві, але з глибиною, в якій можна було побачити холодний спокій і силу людини, що бачила більше, ніж повинна була. 

Одяг Соломії був простим, але практичним: біла сорочка з вишитими рукавами, темно-синя запаска й старий вовняний фартух із бурими плямами від трав. На шиї висів амулет із древніми різьбленнями — пам’ять про її матір і зв’язок із Вербовою Брамою. 

— Ось, Явдохо, тримай, — сказала Соломія, подаючи мішечок із травами. — Завари та дай Мирону випити на голодний шлунок. Якщо не допоможе, скажи йому, що я прийду сама. А це, — вона лукаво всміхнулася, — не завжди приємно. 

Сусідка засміялася, але в її очах блиснув легкий страх. Усі знали, що Соломія може впоратися не лише з недугами, а й із чимось набагато небезпечнішим. 

Коли Явдоха пішла, Соломія знову повернулася до столу. Її амулет ледь помітно вібрував на шиї, і це не віщувало нічого доброго. 

"Брама знову дихає, "подумала вона. "І це дихання несе щось темне."  

Вона підійшла до вікна, де під легким вітерцем погойдувалися пучки полину. Сонце заходило, кидаючи довгі тіні на землю. Повітря насичувалося напругою, ніби перед бурею. Соломія знала: якщо зараз зупинитися, усе може піти шкереберть. 

Того вечора вона зібрала рюкзак: кілька амулетів, пучок полину й ніж з осики, вирізьблений ще її матір’ю. Забагато людей нехтувало правилами цих земель. Якщо хтось або щось пробудило те, що ховається за Брамою, вона мала бути готовою зустріти це першою.