Болота завжди дихали спокоєм. Вдень над ними витанцьовували прозорі випари, а вночі розливався густий, солодкавий аромат вологи. Але сьогодні все змінилося. Імла, що стелилася під ногами, заговорила. Не людськими голосами — то були шепоти, тихі, мов шерех сухого листя. Вони долинали звідусіль і торкалися шкіри, ваблячи в глибину.

Соломія завмерла біля старої Вербової Брами, спираючись на вирізьблену з осики палицю. Пальці ковзнули по карбованих символах на стовбурі, і від дотику в голові забриніло — наче далекий відгомін дзвону.

— Озвися, якщо маєш що сказати, — прошепотіла вона у відповідь на цей поклик.

Шепоти стихли. А потім ззаду пролунав голос:

— Вони чують тебе, дівчино. Але не всі прагнуть розмови.

Соломія рвучко обернулася, міцніше стискаючи палицю. Перед нею постав болотяник Ратибор. Його довготелеса постать ледь вирізнялася в сутінках. Зазвичай бліде обличчя сьогодні здавалося моторошнішим — сіре, як придонний мул. Він схилив голову набік і примружився, вивчаючи її поглядом.

— Чого прийшов? — запитала Соломія, не відводячи очей.

Ратибор наблизився, його босі ноги зашаруділи по вогкій землі. Від нього віяло застояною водою і перепрілим листям.

— Це ти маєш пояснити. Щось з'явилося тут, Соломіє. Воно сколихнуло всі мої води. Русалки бояться наближатися до трясовин. А я... — він завагався і скривив губи в подобі усмішки. — Я втратив спокій.

Соломія глибоко вдихнула. Досі не бачила болотяника таким стривоженим.

— Чого ти хочеш від мене?

— Ти ж берегиня, — мовив він, схиляючись ближче. — Знайди того, хто порушив спокій цього місця. Інакше імла поглине твоє село ще до наступного місяця.

Вона хотіла заперечити, але не встигла. Поруч із болотяником простір ожив. Повітря завирувало, формуючи примарні обличчя. З їхніх розверстих ротів линули ті самі шепоти, але тепер вона розуміла їх.

"Він прийде..."

По шкірі пробігли мурашки. Соломія здійняла палицю, промовляючи давнє замовляння, що мало стримати будь-яку сутність. Але голоси лише посилювалися.

Ратибор відступив у пітьму. Його постать розтанула в сивих пасмах, і тільки слова долинули з порожнечі:

— Ти ступила на цей шлях, Соломіє. Тепер мусиш пройти його до кінця.

Вона залишилася сама серед моторошної тиші. Десь угорі змахнув крилами птах — різкий звук розітнув холодне повітря. Соломія торкнулася амулета на шиї — простого дерев'яного диска з викарбуваними прадавніми знаками. Пальці стиснули його, шукаючи опори.

"Як мені діяти?"

Відповідь прийшла несподівано швидко. Уламок обрядового ножа, знайдений біля Брами кілька тижнів тому, досі зберігався в її оселі. Вона відчувала його зв'язок із силою, що пробудилася в цих місцях — силою, яку зараз відчували й смертні, і духи.

"Знову трясовини. Знову прадавня магія. І цього разу, можливо, щось могутніше за демона..."

Щільніше закутавшись у хустку, Соломія попрямувала до села. Треба було готуватися, шукати відповіді. І встигнути до повернення темряви.

Тієї ночі не спала не лише вона. Сива імла вже підкрадалася до сільської брами.