Соломія швидко складала речі в невелику полотняну торбу, намагаючись зосередитися на найважливішому. Вона діяла механічно, але всередині не полишало відчуття тривоги. Думки плуталися, то повертаючи її в минуле, то змушуючи гадати, що чекає попереду. Кожен рух здавався надто швидким і водночас неймовірно повільним.

Але коли рука потягнулася до полиці з приправами, щоб узяти дрібку висушеної м’яти та гвоздики, вона застигла. 

— Чудово. Саме приправ мені зараз і бракувало, — пробурмотіла вона, вдивляючись у порожню банку.

Соломія добре знала, що м'ята не просто приправа. Вона відганяє нічні видіння і полегшує напругу. Без неї вона не мала права вирушати до трясовини. А якщо її немає вдома, то доведеться іти в село. 

— Ох, ну гаразд, — тихо зітхнула Соломія, закидаючи торбу через плече. — Заодно послухаю, що люди скажуть. 

Село лежало в долині, оточене болотами, в яких виднілися верби, що й дали йому назву — Вербове. Будинки стояли близько один до одного, ніби підсвідомо тягнулися до тепла, яке кожен із них випромінював. Стара церква, зведена ще на початку минулого століття, гордовито височіла в центрі села, неподалік від неї виднівся невеликий шинок і головний магазин.

Магазин, до якого прямувала Соломія, був єдиним джерелом усіх потрібних дрібниць. Люди збиралися тут із ранку, особливо коли стояла така погода, як сьогодні.

Соломія увійшла до маленького приміщення, де запах борошна й солоної риби перебивав усі інші аромати. Вона одразу відчула, як десяток поглядів звернулися до неї.

— Соломія! — озвалася Марія, стара жінка, що сиділа на лавці біля дверей. — Щось ти сьогодні рано. Чи, може, цей туман тебе з дому вигнав? 

— Та ні, просто приправи закінчилися, а без них ніяк, — посміхнулася Соломія. 

Марія хмикнула, але в її очах промайнуло виснаження, незвичне навіть для такої похмурої погоди.

— Кажуть, болота знову не спокійні, — промовив Петро, місцевий дядько, завжди перший на чутки. — Туман якийсь дивний, важкий. І сни... Ох, Соломіє, таке вчора снилося, що й словами не передати. 

— І що ж тобі снилося, Петре? — запитала Соломія, беручи з полиці маленький пакетик із сушеними травами. 

— Жінка. Вона з’явилася з болота. Волосся мокре, на очах сльози, а в руці... — Петро змовк і перехрестився. 

— Що? Що в руці? — поцікавилася вона, хоча вже здогадувалася. 

— Гілка верби, Соломіє. Така, як на тій Брамі. 

Слова Петра розбудили в магазині хвилю тихого шепоту. Соломія помітила, як люди схиляються одне до одного, шепочуться, кидаючи на неї швидкі, нервові погляди. 

— Туман. Сни. Брама, — пробурмотіла Марія. — Я завжди казала, що це місце несе більше лиха, ніж користі. А ти, Соломіє, тримайся від нього якомога далі. Бо хто знає, що на тебе чекає? 

Соломія не відповіла. Вона знала, що зараз краще не сперечатися. Її й так часто вважали причиною всіх нещасть. Але, виходячи з магазину, вона відчула, як тиша людей та їхній страх наче переслідують її.  Коли вона повернулася додому, туман був густішим, і навколо хати чути було лише тріскіт сухого гілля під її ногами. Соломія швидко приготувала з м’яти порошок, додала його до маленького вузлика з травами й поклала у свою торбу. 

Вона саме перевіряла пляшку з водою, коли за спиною почувся тихий, але відчутний стукіт. Соломія знала цей звук — це був Панас, домовик, який завжди ходив з маленькою палицею, хоча навряд чи мав у ній потребу. 

— Ти знову кудись поспішаєш, дівчино? — пролунав його глухуватий голос, повільний і трохи буркотливий. 

Соломія обернулася. Панас виглядав як і завжди: невисокий, із довгими вусами, що спускалися аж до грудей, у старій полотняній сорочці, яка здавалася йому трохи завеликою. Його шкіра була сіруватою, ніби покритою легким шаром пилу, а великі очі світилися теплом і мудрістю. 

— Із собою все взяла? — буркнув Панас, заглядаючи в торбу. — Чи знову щось забудеш? 

 — Подивись, — Соломія усміхнулася. — Ти ж у нас експерт. 

Домовик, буркочучи щось під ніс, повільно підійшов і почав ритися в торбі. 

— Вода є, — сказав він, ніби доповідав, — трави є, ніж теж. А от про шматок хліба ти й не подумала? Як це можна вирушати без хліба? 

— Ну от, тепер і ти нагадуєш мою матір, — пожартувала Соломія. — Хліб додам, тільки не бурчи. 

— Я бурчу, бо мені доведеться тебе захищати, якщо щось станеться, — Панас глянув на неї суворо. — Ти сама ще молоде, а вже всю відповідальність на свої плечі береш. 

Соломія не відповіла. Вона знала, що Панас турбується, як і завжди. Він залишився в її домі після смерті матері, мовчки перейнявши на себе обов’язок захищати дівчину. 

В цей момент на підвіконні з’явилася ще одна постать — чорний кіт із блискучими жовтими очима. Він ліниво потягнувся, потім спритно стрибнув на стіл і сів, гордо задерши хвоста. 

— Ви тут знову зводите дебати про відповідальність? — промовив він мелодійним голосом. 

— О, тільки тебе мені бракувало, — підняла брову Соломія. — Лекцію з науки моралі прийдеш читати? 

— Лекцію? Та ні, — він вивчав торбу, нахиливши голову. — Просто нагадаю, що без настою для відновлення сил твоя подорож може закінчитися швидше, ніж ти сподіваєшся. 

Соломія зітхнула й підійшла до шкатулки, що стояла на поличці. Відкривши її, вона витягла маленьку пляшечку з настоєм і підняла погляд на кота. 

— Тепер задоволений? — запитала вона, закочуючи очі. 

Кіт задумливо потер лапою підборіддя. 

Кота звали Філат, і його історія була такою ж незвичайною, як і його натура. Соломія знайшла його маленьким кошеням біля калюжі в дощовий день. Він був мокрим і ледь дихав. Вона принесла його додому, виходила, а з часом виявилося, що цей чорний кіт володіє не лише мовою, але й неабияким розумом. Філат мав знання, яких іноді не вистачало навіть самому Панасу. 

— Отже, Панас і Філат, два мудреці, знову читають мені нотації, — зітхнула Соломія, ховаючи пляшку до торби. — Гаразд, ви щасливі? Я готова. 

— Готова, кажеш? — Панас сперся на свою палицю. — А чи готова ти зустріти те, що чекає в тумані? 

Соломія торкнулася амулета рукою й на мить замислилася. 

— Готова чи ні, але йти треба. 

— А я з тобою, — гордо промовив Філат, стрибаючи на підлогу. — Мало що там чекає. Я можу не лише говорити, але й дряпатися. 

— І ти ж ще й інтелектуал, — усміхнулася Соломія. 

Панас лише похитав головою, але в його очах читалася турбота. 

— Ти не одна, дівчино, — сказав він тихо. — Не забувай про це. 

Соломія кивнула, взяла торбу й направилася до дверей, знаючи, що попереду чекає зустріч із туманом і відповідями, яких вона боялася, але яких потребувала. 

— Філате, ти залишаєшся вдома, — чітко сказала Соломія, відчуваючи, як кіт уже готується заперечувати. 

— Лишатися вдома? І кого тут оберігати, якщо ти йдеш назустріч небезпеці? Панаса? — Філат невдоволено мружив свої жовті очі. — Він же старший за самі болота. 

— А тебе я мав би оберігати? — Панас сперся на свою палицю й подивився на кота зверху вниз. — Сам же сказав, що ти інтелектуал. Знайди, як себе розважити. 

— Дякую за довіру, але... — почав було Філат. 

— Досить, — перебила їх Соломія, усміхнувшись. — Ви двоє — чудова команда. Панас, ти дивишся за домом, а Філат допоможе, якщо знадобиться. 

— А хто дивитиметься за мною? — пробурчав домовик. 

— Ти й сам із цим справишся, — Соломія торкнулася його плеча, вдячно усміхаючись. — Тримайтеся тут. Я скоро повернуся. 

Не чекаючи нової хвилі суперечок, вона відчинила двері й вийшла, залишивши кота й домовика сперечатися на підвищених тонах.