Соломія швидко складала речі в невелику полотняну торбу. Вона поклала туди амулет, ніж із викарбуваним на руків'ї старовинним символом, пляшечку з очищеною водою, кілька зібраних трав і шматок грубої тканини для перев’язок. Але коли рука потягнулася до полиці з приправами, щоб узяти дрібку висушеної м’яти та духмяного кореня, вона застигла. 

— Чудово. От чого-чого, а приправ мені ще не вистачало, — прошепотіла вона, вдивляючись у порожню банку. 

Соломія добре знала, що м’ята — не просто приправа. Вона відганяла нічні видіння і полегшувала напругу. Без неї вона не мала права вирушати до трясовини. А якщо її немає вдома, то доведеться іти в село. 

— Ох, ну гаразд, — тихо зітхнула Соломія, закидаючи торбу через плече. — Заодно послухаю, що люди скажуть. 

Село лежало в долині, оточене темними лісами та болотами, які й дали йому назву — Вербове. Будинки стояли близько одне до одного, ніби підсвідомо тягнулися до тепла, яке кожен із них випромінював. Стара церква, зведена ще на початку XVIII століття, гордовито височіла в центрі села, а довкола неї розміщувалися торгові крамниці, невеликий шинок і головний магазин. 

Магазин, до якого прямувала Соломія, був єдиним джерелом усіх потрібних дрібниць. Люди збиралися тут із ранку, особливо коли стояла така погода, як сьогодні, — сірий туман, що огортав усе навколо, змушував їх ховатися ближче одне до одного. 

Соломія увійшла до маленького приміщення, де запах борошна й солоної риби перебивав будь-які аромати. Вона одразу відчула, як десяток поглядів звернулися до неї. 

— Соломія! — озвалася Степанида, стара жінка, що сиділа на лавці біля дверей. — Щось ти рано сьогодні. Чи то, може, цей туман тебе з дому вигнав? 

— Та ні, просто без м’яти не можна, — посміхнулася Соломія. 

Степанида хмикнула, і від її очей вислизнула втома, яка здавалася незвичною навіть для такої похмурої погоди. 

— Кажуть, болота знову не спокійні, — промовив Петро, місцевий дядько, завжди перший на чутки. — Туман якийсь дивний, важкий. І сни... Ох, Соломіє, таке вчора снилося, що й словами не передати. 

— І що ж тобі снилося, Петре? — підкинула Соломія, беручи з полиці маленький пакетик із сушеними травами. 

— Жінка. Вона з’явилася з болота. Волосся мокре, на очах сльози, а в руці... — Петро змовк і перехрестився. 

— Що? Що в руці? — поцікавилася вона, хоча вже здогадувалася. 

— Гілка верби, Соломіє. Така, як на тій Брамі. 

Слова Петра розбудили в селі хвилю тихого шепоту. Соломія помітила, як люди схиляються одне до одного, шепочуться, кидаючи на неї швидкі, нервові погляди. 

— Туман. Сни. Брама, — промовила крізь зуби Степанида. — Я завжди казала, що це місце несе більше лиха, ніж користі. А ви, Соломіє, тримайтеся від нього якомога далі. Бо хто знає, що на вас чекає? 

Соломія не відповіла. Вона знала, що зараз краще не сперечатися. Її й так часто вважали причиною всіх нещасть. Але, виходячи з магазину, вона відчула, як тиша людей та їхній страх наче переслідують її. 

Коли вона повернулася додому, туман був густішим, і навколо хати чути було лише тріскіт сухого гілля під її ногами. Соломія швидко приготувала з м’яти порошок, додала його до маленького вузлика з травами й поклала його у свою торбу.  Вона розклала сушені трави, бурштиновий амулет матері та ніж. Її рухи були точними, хоча в голові роєм літали думки про Уляну й слова, сказані в селі. 

Вона саме перевіряла пляшку з водою, коли за спиною почувся тихий, але відчутний стукіт дерев’яної палиці. Соломія знала цей звук — це був Панас, домовик, який завжди ходив з маленькою палицею, хоча навряд чи мав у ній потребу. 

— Ти знову кудись поспішаєш, дівчино? — пролунав його глухуватий голос, повільний і трохи буркотливий. 

Соломія обернулася. Панас виглядав як і завжди: невисокий, із довгими вусами, що спускалися аж до грудей, у старій полотняній сорочці, яка здавалася йому трохи завеликою. Його шкіра була сіруватою, ніби покритою легким шаром пилу, а великі очі світилися теплом і мудрістю. 

— Із собою все взяла? — запитав він, уважно роздивляючись торбу. — Чи знову забудеш щось важливе, а потім я маю переживати? 

— Панасе, ти вже як мій другий мозок, — усміхнулася Соломія, трохи втомлено. — Дивись сам, чи я щось забула. 

Домовик, буркочучи щось під ніс, повільно підійшов і почав ритися в торбі. 

— Вода є, — сказав він, ніби доповідав, — трави є, ніж теж. А от про шматок хліба ти й не подумала? Як це можна вирушати без хліба? 

— Ну от, тепер і ти нагадуєш мою матір, — пожартувала Соломія. — Хліб додам, тільки не бурчи. 

— Я бурчу, бо мені доведеться тебе захищати, якщо щось станеться, — Панас глянув на неї суворо. — Ти сама ще молоде, а вже всю відповідальність на свої плечі береш. 

Соломія не відповіла. Вона знала, що Панас турбується, як і завжди. Він залишився в її домі після смерті матері, мовчки перейнявши на себе обов’язок захищати дівчину. 

В цей момент на підвіконні з’явилася ще одна постать — чорний кіт із блискучими жовтими очима. Він ліниво потягнувся, потім спритно стрибнув на стіл і сів, гордо задерши хвоста. 

— Ви тут знову зводите дебати про відповідальність? — промовив він мелодійним голосом. 

— О, тільки тебе мені бракувало, — підняла брову Соломія. — Лекцію з науки моралі прийшов читати? 

— Лекцію? Та ні, — він вивчав торбу, нахиливши голову. — Просто зазначу, що якщо ти забула про траву для відновлення сил, то твоя подорож може закінчитися значно швидше, ніж ти плануєш. 

— І де ж я, на твою думку, могла її взяти? — запитала Соломія, закочуючи очі. 

Кіт задумливо потер лапою підборіддя. 

— Можна було попросити мене. Але, звісно, хто я такий, щоб мені довіряти? — його голос був проникливий, а слова лунали так, ніби він щойно виграв суперечку в університетському диспуті. 

Кота звали Філат, і його історія була такою ж незвичайною, як і його натура. Соломія знайшла його маленьким кошеням біля калюжі в дощовий день. Він був мокрим і ледь дихав. Вона принесла його додому, виходила, а з часом виявилося, що цей чорний кіт володіє не лише мовою, але й неабияким розумом. Філат мав знання, яких іноді не вистачало навіть самій Соломії. 

— Отже, Панас і Філат, два мудреці, знову читають мені нотації, — зітхнула Соломія, ховаючи ще одну траву до торби. — Гаразд, ви щасливі? Я готова. 

— Готова, кажеш? — Панас сперся на свою палицю. — А чи готова ти зустріти те, що чекає в тумані? 

Соломія поглянула на амулет у своїй руці й на мить замислилася. 

— Готова чи ні, але йти треба. 

— А я з тобою, — гордо промовив Філат, стрибаючи на підлогу. — Мало що там чекає. Я можу не лише говорити, але й дряпатися. 

— І ти ж ще й інтелектуал, — усміхнулася Соломія. 

Панас лише похитав головою, але в його очах читалася турбота. 

— Ти не одна, дівчино, — сказав він тихо. — Не забудь про це. 

Соломія кивнула, взяла торбу й направилася до дверей, знаючи, що попереду чекає зустріч із туманом і відповідями, яких вона боялася, але яких потребувала. 

— Філате, ти залишаєшся вдома, — чітко сказала Соломія, відчуваючи, як кіт уже готується заперечувати. 

— Лишатися вдома? І кого тут оберігати, якщо ти йдеш назустріч небезпеці? Панаса? — Філат невдоволено мружив свої жовті очі. — Він же старший за самі болота. 

— А тебе я мав би оберігати? — Панас сперся на свою палицю й подивився на кота зверху вниз. — Сам же сказав, що ти інтелектуал. Знайди, як себе розважити. 

— Дякую за довіру, але... — почав було Філат. 

— Досить, — перебила їх Соломія, усміхнувшись. — Ви двоє — чудова команда. Панас, ти дивишся за домом, а Філат допоможе, якщо знадобиться. 

— А хто дивитиметься за мною? — пробурчав домовик. 

— Ти й сам із цим справишся, — Соломія торкнулася його плеча, вдячно усміхаючись. — Тримайтеся тут. Я скоро повернуся. 

Не чекаючи нової хвилі суперечок, вона відчинила двері й вийшла, залишивши кота й домовика сперечатися на підвищених тонах.