Чорна вода трясовини була нерухомою, мов застигле дзеркало. Туман клубочився над її поверхнею, створюючи ілюзію нескінченності, і навіть тиша мала вагу, що тиснула на груди. Соломія, стоячи на вузькому острівці, вдивлялася у воду. 

Раптом поверхня збурилася, й повільно з’явилася постать. Русалка Уляна випливла з глибини, але її обличчя більше не випромінювало тієї ніжної краси, яка колись зачаровувала кожного, хто її бачив. Очі були тьмяні, мов засліплені хворобою, а волосся, що раніше світилися сріблястими нитками, тепер сплуталося й скидалося на водорості. 

— Уляно! — крикнула Соломія, простягаючи руку, але русалка відступила. 

— Не підходь... — прошепотіла вона. Її голос був ламким, мов тріснуте скло. — Він уже частина мене... Його шепіт... він усе тут... 

Соломія зібрала всю свою рішучість і ступила ближче до краю води. 

— Я тут, щоб врятувати тебе. 

Уляна здригнулася, а її обличчя викривила гримаса болю. Вода навколо неї завирувала, і з неї почали підійматися тіні — викривлені, невизначені фігури, що на мить нагадували обличчя. 

— Він пробуджується, — сказала русалка, її голос перетворився на зловісний шепіт. — Його шепіт наповнює воду й туман. Соломіє, ти не розумієш, наскільки він близько. 

— Ти мусиш боротися, — твердо сказала Соломія. Її пальці торкнулися амулета матері. 

Раптом тіні, що піднялися з води, рвонули в бік Соломії. Вони скидалися на довгі руки, вкриті слизом, що тягнулися до її ніг. Русалка закричала, ніби намагаючись попередити, але не могла стримати цих сутностей. 

— Спробуй узяти мене? — крикнула Соломія й жбурнула до води жменю трав, змішаних із сіллю. 

Сичання заповнило повітря. Вода закипіла, відкидаючи тіні назад. Русалка здригнулася, її очі спалахнули блідим світлом, наче щось усередині неї змагалося за контроль. 

— Він використовує мене, — прошепотіла Уляна. — Я стала мостом між світами. Якщо він пройде крізь мене, рівновага зникне назавжди. 

Соломія знала, що часу майже не залишилося. Вона зняла з шиї амулет і міцно стиснула його в руці, промовляючи слова, які їй колись сказала мати: 

«Амулет зв’яже їхній шепіт, але ти мусиш дати йому силу. Зроби вибір, чим пожертвувати». 

Амулет засяяв зеленуватим світлом, змушуючи навіть туман відступити на кілька кроків. Соломія витягнула руку вперед і спрямувала силу амулета до Уляни. 

— Залишся зі мною, — прошепотіла вона. 

Світло торкнулося русалки, і тіло Уляни здригнулося, ніби її роздирали зсередини. Тіні навколо неї закрутилися у вихор, а вода вибухнула величезними колами, що кидали бризки на Соломію. 

— Він не відпустить мене! — закричала Уляна, її обличчя було перекошене болем. 

— Ти сильніша за нього! — відповіла Соломія, вливаючи більше сили в амулет. — Борися! 

Тіні завили, їхній звук був схожий на тисячі голосів, що кричали в унісон. Вода завирувала сильніше, і Уляна раптом завмерла. Її очі спалахнули чистим світлом, а потім вона впала у воду. 

Тиша застигла навколо. Туман поволі розсіювався, а вода стала такою ж нерухомою, як і раніше. Соломія стояла, важко дихаючи, коли поверхня знову збурилася, і русалка випливла на поверхню. 

Її обличчя було чистим, очі знову сяяли, але вона здавалася вкрай виснаженою. 

— Ти врятувала мене... але це лише початок. 

Соломія нахилилася, щоб допомогти їй піднятися. 

— Ти мусиш розповісти мені все. 

— Він не піде, — сказала Уляна, її голос був слабким. — Його шепіт усе ще в глибинах... Але тепер ти знаєш, де його шукати. 

Соломія підвелася й кинула останній погляд на воду, знаючи, що їхня битва тільки починається. 

Вона допомогла Уляні вибратися ближче до берега, де русалка могла відновити сили. Її дихання залишалося важким, а шкіра ще тримала на собі блідо-сірий відтінок, мов згадку про владу Волосожара. 

— Його присутність… ще тут, — Уляна прошепотіла, хапаючи повітря. — Вода пам’ятає. 

Ратибор з’явився поруч, його постать ледь виднілася крізь розріджений туман. Він уважно подивився на русалку, скривившися. 

— Вона трималася на волосині. Твоя магія допомогла, але Волосожар не відступив. Це лише затримка. 

Соломія озирнулася на трясовину. Туман тепер завмер, ніби причаївся в очікуванні. Їй здавалося, що щось невидиме спостерігає за кожним їхнім рухом. 

— Він хотів, щоб ми прийшли сюди, — нарешті сказала вона, погляд зосередився на чорній поверхні води. — Уляно, ти сказала, що стала мостом. Що він планує? 

Русалка на мить закрила очі, ніби вслухалася в тишу. Потім, глянувши прямо на Соломію, сказала: 

— Він шукає слабке місце. Рівновага між світом духів і людей тримається на багатьох нитках. Брама — це головна, але я... я стала іншою. Він використовує мене, щоб знайти шлях. Якщо ми не зупинимо, це буде початком кінця. 

— І як його зупинити? — хрипко запитав Ратибор, нахилившись ближче. — Бо те, що я відчуваю, — це не просто демон. Він старіший за нас усіх. 

Соломія нахилилася до русалки. 

— Є щось, що може нас привести до нього? 

Уляна кивнула слабко. 

— У глибинах трясовини є місце, яке він використовує для входу. Його сила там найбільша, але це і є його слабкість. Якщо ти знайдеш його серце... 

— Серце? — перепитала Соломія, звужуючи очі. 

— У кожного духа є центр сили, — втрутився Ратибор. — Але дістатися до серця Волосожара... це неможливо. 

— Не неможливо, — різко сказала Уляна. — Але ціна буде велика. Його серце захищене старими чарами. Щоб дістатися до нього, потрібно пройти через його ілюзії, через страх і жертву. 

Соломія стиснула амулет, що світився теплим зеленим світлом. Вона відчула важкість слів русалки, але вже прийняла рішення. 

— Тоді ми підемо в глибини. 

Ратибор хмикнув і випрямився. 

— Ти точно зійшла з розуму. Але що ж, берегине, без тебе тут усе одно не обійтися.  Русалка повільно потягнулася до Соломії, її руки тремтіли. 

— Бережи себе. Він знатиме, що ти прийшла. І він не дозволить тобі просто взяти його серце.  Соломія подивилася на Уляну, а потім перевела погляд на Ратибора. 

— Якщо це шанс відновити рівновагу, то я його використаю. 

— Ти справді віриш, що рівновага може бути відновлена? — запитав Ратибор, його голос був важким і серйозним. — Є речі, які неможливо повернути. 

Соломія глянула в темряву болота, звідки доносився ледве чутний звук шепоту. 

— Якщо я не спробую, то ніколи не дізнаюся, але зараз ми всі повертаємося додому, щоб відпочити та набратися сил.