Соломія зупинилася на межі води, де берег обривався в темну трясовину. Від неї тягнуло сирістю й чимось ледь вловним — запахом тривоги, що застигла в повітрі. Сонце вже хилилося до обрію, його золоті промені пробивалися крізь дерева й змушували воду блищати, наче дзеркало, яке приховує таємниці. 

Ратибор стояв поруч, його важкі плечі рухалися від тихого дихання. Русалки займали свої місця по обидва боки Соломії, кожна з них мовчала, ніби навіть звук їхніх голосів міг збурити спокій трясовини. 

— Якщо це не пастка, то я домовик, — пробурмотів Ратибор, не дивлячись на Соломію. 

— О, це точно пастка, — відповіла вона з легким сарказмом. — Але ж тобі не звикати, чи не так? 

— Не тоді, коли хтось із моїх у небезпеці, — відповів він, його голос тепер звучав глибоко, майже загрозливо. 

Соломія кинула погляд на болотяника. Його очі, зазвичай холодні й байдужі, тепер світилися тривогою. 

— Не хвилюйся, Ратиборе, — додала вона, посміхаючись, хоч її серце билося швидше. — Якщо щось піде не так, я завжди можу сказати, що це була твоя ідея. 

Русалки тихо засміялися, але напруженість не зникла. 

Соломія зробила крок уперед, і земля під її ногами стала м’якою, ніби болото вже намагалося її втягнути. Її думки повернулися до історій про Волосожара. Він був не просто демонічною сутністю, а древньою силою, яка підживлювалася людськими страхами й слабкостями. Колись давно він був стриманий Вербовою Брамою, але якщо цю рівновагу зруйновано... 

— Він повертається, бо ми дали йому це зробити, — сказала Соломія, не відриваючи погляду від трясовини. 

— Що ти маєш на увазі? — тихо запитала старша русалка. 

— Люди. Ми занадто довго ігнорували болота, втручалися в те, чого не розуміємо. Волосожар використовує наші дії, щоб звільнитися, — її голос затремтів, але вона швидко опанувала себе. — Моя мати знала це. Вона пожертвувала собою, щоб утримати його тоді. І я не дозволю йому зруйнувати все тепер. 

— Ми з тобою, берегине, — промовила молода русалка, її голос був тихим, але впевненим. 

Ратибор кивнув, поглянувши на Соломію. 

— Якщо ти впораєшся з цим, дівчино, я визнаю, що ти навіть краще за свою матір. 

— Як мило з твого боку, — Соломія усміхнулася, хоча її очі залишалися серйозними. 

Вода перед ними почала злегка вирувати, і туман, що досі лежав, як застигла пелена, раптом почав рухатися. Здавалося, що щось велике і невидиме розбудило болото. 

— Він тут, — прошепотів Ратибор, його голос тепер був низьким, як ревіння вітру в очеретах. 

— І ми також, — відповіла Соломія, роблячи ще крок уперед. Її амулет світився теплим бурштиновим світлом, яке відображалося в очах русалок. 

Зненацька з-під води з’явилася фігура. Вона була ледве видимою, мов тінь, що тремтіла на поверхні. Русалки миттєво відступили, а Ратибор нахилився вперед, готовий до будь-якої небезпеки. 

— Уляно! — крикнула Соломія, її голос пробив туман, як стріла. 

Фігура затремтіла, і на мить вода відбила знайоме обличчя русалки. 

— Соломіє... — її голос був слабким, мов шепіт вітру. — Я не можу довго... Він близько... 

— Тримайся, я тебе витягну! — закричала Соломія, вже дістаючи з торби трави для захисного ритуалу. 

— Він сильний... Але ти можеш... знайди мене... у глибині. 

Уляна зникла так само раптово, як і з’явилася, а вода вибухнула колами, немов хтось кинув туди важкий камінь. 

— Що тепер? — голос Ратибора звучав уривчасто, але в його очах читалася готовність до бою. 

— Уляна дала нам підказку, — твердо сказала Соломія, стискаючи амулет. — Ми йдемо в глибини трясовини. 

— І що ми знайдемо там? — запитала старша русалка, її голос тремтів. 

Соломія озирнулася на них, її погляд був серйозним і твердим. 

— Ми знайдемо його, — сказала вона, ледь чутно. — І змусимо повернути Уляну. 

— Ви не розумієте, куди хочете сунутися! — старша русалка підійшла ближче, її прозорі, майже світні очі сповнилися страху. — Глибини трясовини — це його царство. Там навіть ми безсилі. 

— Тому йдемо ми, — Соломія стиснула амулет так, що він вібрував у її руці. — Якщо я зможу змусити його вийти зі схованки, є шанс витягти Уляну. 

Ратибор хрипло засміявся. 

— Це безглуздо. Ти хоч розумієш, кого хочеш викликати? Він не просто дух болота, а старий, дуже старий. Його не можна перемогти травами чи словами. 

Соломія обернулася до нього. 

— Я й не збираюся перемагати. Моє завдання — виграти час. 

Тиша застигла між ними. Туман знову потягнувся холодними нитками до їхніх ніг, ніби обіймаючи болото. 

— Як я люблю цей ваш героїзм, — глузливо промовив Ратибор, але в його очах читалася пошана. — Добре. Я піду з вами. Але якщо він зловить мене — не чекай, що буду допомагати. 

Старша русалка похитала головою, її прозорі пасма волосся хиталися, мов водорості. 

— Я не піду. Але якщо тобі потрібна сила води, я дам її. 

Вона простягнула руку до Соломії. Її пальці були холодними, як крижаний потік, але разом із дотиком у грудях Соломії спалахнуло тепло, немов у глибинах її душі запалили маленький маяк. 

— Дякую, — тихо сказала Соломія. 

— Ну, це все звучить прекрасно, — втрутився Ратибор, — але ти все ще не сказала, як саме збираєшся викликати його. 

Соломія кинула на нього твердий погляд. 

— У глибині є місце, де стародавні духи залишали свою силу. Відлуння їхніх голосів допоможе мені звернутися до нього. 

— І що? Ти просто покличеш його? — скептично запитав Ратибор. 

— Так, — відповіла Соломія. — Але я це зроблю не просто так. Він вийде заради сили, яку не зможе ігнорувати. 

Ратибор уважно подивився на неї, а потім коротко кивнув. 

— Тоді вперед. 

Вони йшли болотом, де вода була чорною, мов ніч, а земля — пухкою, як шматок старого моху. Соломія впевнено тримала в руках палицю, на якій світився вирізаний знак оберега. Її кроки були обережними, але впевненими. 

— У тебе є план? — запитав Ратибор, притишуючи голос. 

— У мене є надія, — відповіла Соломія.