Туман густішав із кожним кроком, затягуючи світ у молочну завісу, крізь яку навіть місяць виглядав розмитим світляним колом. Болото видавало звуки, схожі на шепіт, ніби саме місце намагалося відговорити їх від цього походу. 

Соломія йшла попереду, стискаючи амулет і палицю, обмотану травами, що відганяли сутності. Її голос був спокійний і рішучий, коли вона тихо співала старовинне замовляння, яке мало вберегти їх від блуду. 

— Тримайтеся ближче, — кинула вона через плече. 

Русалки йшли за нею, але з кожним кроком їхні рухи ставали повільнішими, неначе сам туман забирав у них сили. Старша русалка зупинилася й глухо промовила: 

— Це місце проти нас. Воно відчуває, що ми чужі. 

— Ти відчула це лише зараз? — глузливо кинув Ратибор, змащуючи руки болотяною глиною. — Тут навіть мені важко дихати. 

Раптом туман навколо них ожив, закручуючись у спіралі, що виблискували примарними обличчями. Шепоти стали голоснішими, і кожен у групі почув щось своє: 

- Русалка здригнулася, коли почула голос зниклої сестри. 

- Ратибор зупинився, оглядаючись, ніби бачив когось знайомого. 

- Соломія ж почула слова матері, які та казала їй у дитинстві: *«Не ступай за межу. Не шукай того, чого не повернеш».* 

Туман почав стягуватися довкола Соломії, створюючи ілюзію, ніби земля під нею провалюється. Вона швидко розв’язала мішечок із сушеним полином і кинула трави в повітря. 

— Назад! — її голос пробився крізь видіння. 

Амулет засяяв блідо-зеленим світлом, відкидаючи туман і змушуючи примари зникнути. Русалки здригнулися, але змогли знову рушити вперед. 

— Це лише початок, — пробурмотів Ратибор, обтираючи лоба. 

Коли вони дійшли до трясовини, повітря стало настільки важким, що навіть дихати було складно. Земля під ногами була м’якою, мов губка, і, здавалося, ось-ось поглине їх. Перед ними постала чорна вода, оточена дивними деревами, схожими на велетенські пальці, що тягнулися до неба. 

І тоді з води піднялася постать. Це був дух, виточений із чорного мулу та коріння. Його очі світилися, немов жарини, а голос був схожий на хрускіт старих дерев: 

— Хто наважився ступити сюди? 

Соломія зробила крок уперед, тримаючи амулет. 

— Я берегиня Вербової Брами. Ми шукаємо того, хто взяв русалку. 

— Ви шукаєте смерть, — відповів дух, схрещуючи довгі пальці, які нагадували гілки. — Тільки ті, хто зможе довести своє право на це місце, можуть пройти. 

Він розчинився в повітрі, але його голос залишився, перетворившись на шепіт: 

— Відповідай, Соломіє, на загадку. Якщо ти пам’ятаєш легенди свого роду, зможеш пройти. 

Він почав говорити повільно, наче слова випліталися з самого болота: 

— Я — те, чого не бачать, але чують. Я — те, що вітер розганяє, але знову з’являюся. Без мене не було б життя, але я можу знищити все живе. Що я? 

Тиша застигла. Русалки дивилися на Соломію, їхні обличчя були напружені. Ратибор хрипло зітхнув, але мовчав. 

Соломія заплющила очі, прислухаючись шепотів болота. Відповідь була простою, якщо згадати слова, які їй казала мати: 

— Ти — вода, — твердо сказала вона. — Ти даєш життя, але можеш і забрати його. 

Дух затих на мить, а потім повільно промовив: 

— Ти права, берегине. Але вода приховує ще одну загадку. Те, що ти шукаєш, може не лише знищити тебе, а й змінити все, що ти захищаєш. 

Він розчинився, і перед ними відкрилося глибоке чорне озеро. Повітря над ним дрижало від невидимої сили. 

— Ну що ж, — пробурмотів Ратибор, ступаючи вперед. — Ми або дуже сміливі, або дуже дурні. 

Соломія стиснула амулет і зробила перший крок у бік озера.