Сонце ще тільки визирало з-за лісу, коли Соломія вийшла з дому, загорнувшись у теплу накидку. Ранковий холод пробирав до кісток, а густий туман, що лежав над болотами, здавався майже живим — він ворушився й пульсував, ніби дихав. 

— Ну, і що це за вигадки з самого ранку? — пробурмотіла Соломія, поправляючи кошик через плече. — Тільки скажіть, що це не знак, а черговий жарт Панаса. Хоча ні, жартів від нього зранку я теж не хочу. 

Болота зустріли її тріском сухого очерету, несподівано різким шумом пташиних крил і тишею, яка здавалася неприродною. Туман почав загусати, ховаючи звичні стежки. Соломія, вже нахилившись до землі, щоб намацати під пальцями знайомі трави, здивувалася — їх стало в рази менше. 

— Хм, болото пустує? Чи це мене сьогодні ігнорують? — озвалася вона до густого повітря. 

Раптом вода попереду здригнулася. Спершу тихо, як від легкого пориву вітру, а потім сильніше. Поверхня трясовини заколивалася, і з неї повільно піднявся темний силует. 

— Ой, Ратиборе, це ти? — швидко запитала Соломія, одразу впізнавши широкі плечі й важкі водорості, які спадали з голови болотяника. — Чи це просто чергова болотяна мода, яку я пропустила? 

Ратибор виринув повністю, змахнувши руками, обвішаними глиною. Його очі, темно-сині й нерухомі, втупилися в Соломію, але замість звичного буркотіння в них читалася тривога. 

— Туман несе щось недобре, Соломіє, — прогримів він низьким голосом. — Русалка Уляна зникла. 

Соломія застигла. Її пальці, що тримали кошик, мимоволі стиснули його так сильно, що той затріщав. Уляна... З усіх русалок Уляна була найбільшою балачкою. Вона любила спостерігати за людьми, іноді навіть витягувала з них неймовірні байки, які потім розповідала Соломії, сидячи на камені біля води. 

— Ти жартуєш? — гірко скривилася Соломія. — Якщо це твій спосіб додати гостроти моєму ранку, то ти майстер, Ратиборе. 

— Не жартую. Туман забрав її. Я бачив, як вона зникала, — голос болотяника здригнувся, і це було настільки незвично, що Соломії стало моторошно. — Я намагався її втримати, але цей туман... він сильніший за мене. 

Соломія вчепилася в кошик, намагаючись не показувати, як підступив страх. 

— Туман сильніший за тебе? — перепитала вона. — А я думала, що ти тут головний. 

— Це не звичайний туман, — його голос став різкішим. — Він іде з глибини. А з глибини приходить тільки те, що варто боятися. 

Соломія трохи помовчала, вдивляючись у клубки білого туману. Він і справді здавався дивним: не просто рухався, а створював враження, що за ним щось ховається. 

— Туман із глибини? — пирхнула вона. — Ну звісно! Що ще чекати від болота? Наступного разу він запросить нас на вечірку з привидами й болотяними п’явками. 

Ратибор не посміхнувся. Його очі залишалися зосередженими й суворими. 

— Ти маєш бути серйознішою, берегине. Це початок великої тривоги. 

— Серйознішою? Ратиборе, я якраз і прийшла, щоб назбирати трав для оберегів, а не насміхатись із тебе. Але якщо ти хочеш серйозності, то... добре, — її голос став теплішим. — Що ти бачив? 

Ратибор обернувся до трясовини. Вода, здавалось, повільно вирувала, хоча вітру не було. 

— Там чується старий шепіт, — промовив він, тихіше, майже пошепки. — Занадто старий, навіть для мене. 

Соломія втупилася у химерні обриси туману. Її дні й так були наповнені магією, травами, домовиками та постійною необхідністю вирішувати конфлікти між людьми й духами. Але зараз вона відчула щось зовсім інше — давню силу, про яку її мати колись говорила пошепки, як про прокляття. 

— Русалку треба знайти, — впевнено сказала вона, випрямившись. — Інакше це не просто лихо, а початок чогось значно гіршого. 

— Я піду з тобою, — пробурмотів Ратибор. 

— Тільки якщо ти не почнеш знову вчити мене бути «серйознішою». І, до речі, — вона кинула на нього швидкий погляд, — наступного разу, як виринаєш із води, хоча б попередь. Ти ледь не налякав мене до півсмерті. 

Болотяник хмикнув, але його обличчя залишалося суворим. Соломія вже рушила вперед, намагаючись не думати, що цей туман може бути не просто ознакою, а першою проблиском наближення Волосожара.

Соломія йшла стежкою крізь туман, притискаючи до себе кошик із травами. Її думки були важкими, наче й сама трясовина чіплялася за ноги, намагаючись утримати її. Обіцянка, дана Ратибору, гучно лунала в голові. 

— Уляно, де ж ти поділася? — тихо промовила вона, вдивляючись у розмиті обриси дерев. — Тільки не роби дурниць, русалко.