Село зустріло її похмурою тишею. Люди поховалися в хатах, мабуть, через густий туман, який здавався незвичним навіть для місцевих. Діставшись до своєї хати, Соломія швидко зачинила двері й узялася готуватися до ритуалу. 

Її невелика світлиця поступово перетворювалася на місце сили. Соломія ретельно розставила глиняні свічники у формі спіралі на дерев’яному столі, застеленому полотняним рушником із вишитими символами. Вона взяла жменьку сушеної рути, яку колись сама назбирала, і поклала її в стару мідну чашу. 

— Рута, щоб очистити шлях. Полин, щоб захистити від темряви. Лепеха, щоб знайти істину, — шепотіла вона, обережно змішуючи трави, поки в кімнаті не заповнився їхній гіркий, пряний аромат. 

Соломія поставила чашу в центр столу, запалила трави й спостерігала, як тонкий дим почав звиватися вгору, створюючи химерні візерунки. Її пальці тремтіли, коли вона дістала амулет матері — гладенький бурштиновий камінь, у якому, здавалося, світилося полум’я. 

— Мамо, покажи, що робити, якщо я помиляюсь, — прошепотіла вона, тримаючи амулет над димом. 

Соломія стала перед столом, витягнувши руки до диму, і почала промовляти старовинну пісню-заклик. Її голос був тихим, але кожне слово звучало, наче удар дзвону в тихій ночі: 

   — Русалко ясна, сестро водяна, 

Уляно, відгукнись, дорогу покажи. 

Крізь туман і пітьму, крізь води й холод, 

Прийди до мене, пролий своє слово. 

Дим закружляв сильніше, наче вітер налетів у закриту кімнату. Світло свічок затремтіло, стіни світлиці здалося відступили, і простір став іншим — ширшим, немов Соломія стояла вже не вдома, а посеред нічного болота. Її серце забилося частіше, коли вона відчула, як щось невидиме відповідає на її заклик. 

Тихе булькання води порушило тишу. Спершу слабке, а потім голосніше. У дзеркалі чаші з димом з’явилося відображення води, а з неї — обличчя Уляни. Русалка мала подобу іншу: її волосся було скуйовджене, а очі — широко розплющені й повні страху. 

— Соломіє... — прошепотіла вона, голос слабкий, мов шурхіт очерету. 

— Уляно! — Соломія зробила крок ближче, майже торкаючись диму. — Що сталося? Де ти? 

— Туман... він забрав мене... — русалка хитнула головою, і її образ затремтів, наче відбиток на поверхні води. — Щось древнє пробуджується, берегине. Я чую його голос... він кличе нас усіх. 

— Хто «він»? — голос Соломії затремтів. 

— Волосожар, — прошепотіла Уляна, і її слова відлунням відбилися в просторі, що їх оточував. 

Соломія відчула, як мороз пробігає спиною. Її руки стиснули амулет. 

— Ти жива? Чи він забрав тебе остаточно? 

— Я не зовсім тут, але й не зовсім там, — Уляна спробувала посміхнутися, але її обличчя залишалося напруженим. — Ти маєш прийти до трясовини на заході. Там початок шляху... і кінець. 

— Я знайду тебе. Обіцяю, — Соломія нахилилася ближче, поклавши руку на стіл. 

— Поспішай, берегине, — образ русалки почав розпливатися. — Якщо він стане сильнішим, повернення не буде... 

Вогонь свічок згас сам собою, і кімната поринула в темряву. Соломія опустила руки, відчуваючи, як її ноги підкошуються. Її серце калатало, а шепіт останніх слів Уляни залишив у кімнаті відчуття нестерпної порожнечі. 

— Ну що ж, — видихнула Соломія, витираючи холодний піт із чола. — Ось і почалося. 

Вона підняла амулет, що тепер здавався гарячим, мов щойно вийнятий із вогню, і встала, готуючись до того, що чекало її біля трясовини.