Соломія поверталась до дому  стежкою крізь туман, притискаючи до себе кошик із травами. Її думки були важкими, наче й сама трясовина чіплялася за ноги, намагаючись утримати її. Обіцянка, дана Ратибору, гучно лунала в голові. 

— Уляно, де ж ти поділася? — тихо промовила вона, вдивляючись у розмиті обриси дерев. — Тільки не роби дурниць, русалко. 

Село зустріло її похмурою тишею. Люди поховалися в хатах, мабуть, через густий туман, який здавався незвичним навіть для місцевих. Діставшись до своєї хати, Соломія швидко зачинила двері й узялася готуватися до ритуалу. 

Її невелика світлиця поступово перетворювалася на місце сили. Глиняні свічники утворювали коло на столі, застеленому рушником із вишивкою. Соломія обережно взяла жменьку рути, її сухі листочки шаруділи, коли вона клала їх у мідну чашу, яка темніла від віку.

— Рута, щоб очистити шлях. Полин, щоб захистити від темряви. Лепеха, щоб знайти істину, — шепотіла вона, обережно змішуючи трави, поки в кімнаті не заповнився їхній гіркий, пряний аромат. 

Соломія поставила чашу в центр столу, запалила трави й спостерігала, як тонкий дим почав звиватися вгору, створюючи химерні візерунки. Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася амулета матері — дерев'яний диск із вирізаними знаками, які мерехтіли.

— Мамо, покажи, що робити, якщо я помиляюсь, — прошепотіла вона.

Соломія стала перед столом, витягнувши руки до диму, і почала промовляти старовинну пісню-заклик. Її голос був тихим, але кожне слово звучало, наче удар дзвону в тихій ночі: 

   — Русалко ясна, сестро водяна, 

Уляно, відгукнись, дорогу покажи. 

Крізь туман і пітьму, крізь води й холод, 

Прийди до мене, пролий своє слово. 

Дим закружляв сильніше, наче вітер налетів у закриту кімнату. Світло свічок затремтіло, стіни світлиці здалося відступили, і простір став іншим — ширшим, немов Соломія стояла вже не вдома, а посеред нічного болота. Її серце забилося частіше, коли вона відчула, як щось невидиме відповідає на її заклик. 

Тихе булькання води порушило тишу. Спершу слабке, а потім голосніше. У дзеркалі чаші з димом з’явилося відображення води, а з неї — обличчя Уляни. Русалка мала вигляд інакший: її волосся було скуйовджене, а очі — широко розплющені й повні страху. 

— Соломіє... — прошепотіла вона, голос слабкий, мов шурхіт очерету. 

— Уляно! — Соломія зробила крок ближче, майже торкаючись диму. — Що сталося? Де ти? 

— Туман... він забрав мене... — русалка хитнула головою, і її образ затремтів, наче відбиток на поверхні води. — Щось древнє пробуджується, берегине. Я чую його голос... він кличе нас усіх. 

— Хто «він»? — голос Соломії затремтів. 

— Волосожар, — прошепотіла Уляна, і її слова відлунням відбилися в просторі, що їх оточував. 

Соломія відчула, як мороз пробігає спиною. Її руки стиснули амулет. 

— Ти жива? Чи він забрав тебе остаточно? 

— Я не зовсім тут, але й не зовсім там, — Уляна спробувала посміхнутися, але її обличчя залишалося напруженим. — Ти маєш прийти до трясовини на заході. Там початок шляху... і кінець. 

— Я знайду тебе. Обіцяю, — Соломія нахилилася ближче, поклавши руку на стіл. 

— Поспішай, берегине, — образ русалки почав розпливатися. — Якщо він стане сильнішим, повернення не буде... 

Вогонь свічок згас сам собою, і кімната поринула в темряву. Соломія опустила руки, відчуваючи, як її ноги підкошуються. Її серце калатало, а шепіт останніх слів Уляни залишив у кімнаті відчуття нестерпної порожнечі. 

— Ну що ж, — видихнула Соломія, витираючи холодний піт із чола. — Ось і почалося. 

Вона затушила вогонь свічок і встала, готуючись до того, що чекало її біля трясовини.