Пролог.
Тиша...
Завжди найгірше після крику, коли повітря ще тремтить від його люті, а світ уже замовк. Залишилася тільки я і біль. І більше нічого.
Я лежала на холодній підлозі його вітальні, вдивляючись у химерні квіти перського килима. Кожен видих — обережний, неглибокий, щоб не тривожити ребра, які нили тупим, знайомим болем. У роті стояв присмак заліза.
Цей килим... Я згадала, як він привіз його з Одеси, сміючись, кинув мені під ноги. «Це буде наш світ, Стефо, — казав він. — Яскравий, багатий, ідеальний». Він не збрехав. Він створив для мене світ — ідеально замкнену, розкішну клітку, з якої не було виходу.
Він увійшов у моє життя, як весняна злива — галантний, усміхнений офіцер, що обіцяв не волю (ні, воля для панночок — річ зайва), а надійний захист і повагу. Я, донька бідного вчителя, повірила. Повірила в його сильні руки, в його дорогі парфуми, в його обіцянки. Наше весілля було схоже на казку.
А потім у казці з'явився алкоголь. І ремінь.
Шкіряний, з важкою мідною пряжкою. Клацання пряжки об паркет — це був звук, що сповіщав про початок бурі. Свист шкіри в повітрі. Глухий удар по спині, що вибивав з легень видих. Я навчилася не кричати. Я просто лежала, втискаючись обличчям у цей клятий перський килим, і рахувала удари. Моя спина — це мапа його люті.
А потім... потім приходило найгірше. Коли лють у його очах згасала, і на її місці з'являлося щось інше. Холодне, владне. Володіння. Він перевертав мене на спину, і моя скривавлена шкіра загорілася вогнем, притиснута до жорсткого ворсу килима. Я дивилася в стелю, намагаючись зникнути, розчинитися у тріщинах на ліпнині. Він брав мене. Його долоня стискала шию, втискаючи в підлогу. Це був інший біль. Не той пекучий, що розривав спину. Цей був тихим і холодним. Біль повного безсилля, коли в тебе забирають не лише тіло, а й сам подих. Він брав мою душу, вивертав її, показуючи, що навіть вона належить йому. Це було його фінальне приниження. Його доказ, що від мене не залишилося нічого.
Треба встати.
Думка була чужою, наказом ззовні. Я сперлася на руку, і біль прошив плече — гострий, як його погляд. Я підвелася, хитаючись, вхопилася за спинку крісла, щоб не впасти.
І випадково зустрілася з нею. У великому тріснутому дзеркалі над каміном.
Вона дивилася на мене. Жінка з розбитою губою і порожніми, як у ляльки, очима. Під оком розливався потворний, фіолетовий бутон. Це було обличчя, яке він виліпив для мене. Це була його перемога. Я дивилася на неї, на цю чужу, зламану істоту, і вперше за довгі місяці відчула не страх і не тугу. А ніщо. Абсолютну, крижану порожнечу.
Я більше не існувала. Він стер мене.
І раптом у голові стало дивно тихо. Біль нікуди не зник, але він перестав мати значення. Все перестало мати значення. Я відвела погляд від дзеркала. Більше не було сліз. Не було відчаю. Лишень холодний, погідний спокій.
Рішення прийшло само. Не як емоційний порив, а як єдиний логічний вихід. Єдиний акт волі, що в мене залишився. Єдиний спосіб повернути собі контроль над єдиним, що в мене ще було. Над власним тілом.
Я рушила до комори.
Тіло слухалося, хоч і з протестом. Кожен крок відлунював у ребрах. Я не зважала. Я йшла повз речі, що колись мали значення: його портрет, подарунки, срібні вази. Тепер вони були лише декораціями театру моєї марноти.
Мотузка була там, де я і думала. Груба, запилена, перекинута через стару скриню. Він колись хотів нею підв'язувати троянди в саду. Яка іронія. Я взяла її. Шорсткі волокна впилися в долоні.
Повернувшись до вітальні, я поставила стілець під центральною дубовою балкою на стелі. Важкий, різьблений, з високою спинкою. Один з тих, що стояли за обіднім столом, де ми колись сміялися. Я провела рукою по його спинці. Холодне, поліроване дерево. Стілець трохи хитнувся. Стара ніжка. Треба буде стати рівно.
Я вправно зав'язала петлю. Руки пам'ятали, як це робити — батько колись вчив мене в'язати морські вузли. Ще одна гірка іронія. Я перекинула мотузку через балку, перевірила міцність. Усе було готове.
Я стала на стілець.
Звідси, з висоти, кімната виглядала інакше. Меншою. Чужою. Перський килим унизу здавався трясовиною, що нарешті відпускала свою жертву. Я взялася руками за грубу, шорстку мотузку, тримаючись за неї, як за останні поручні у цьому житті. І дивилася на петлю, що гойдалася переді мною.
Що думає людина в таку мить?
Не про рай чи пекло. А про те, що нарешті все скінчиться. Більше не буде його кроків за дверима, від яких холоне кров. Не буде його п'яного дихання на моїй шиї. Не буде принизливої тиші після. Буде просто... ніщо. Погідний, остаточний спокій. Кажуть, самогубство — це гріх. Брехня. Гріх — це дозволяти топтати свою душу, аж поки від неї залишиться лише брудний слід на килимі.
Я подивилася на петлю. Вона не лякала. Вона обіцяла тишу.
Я зробила останній видих.
І саме в цю мить земля закричала разом зі мною.
Спочатку це був гул. Глибокий, нутряний, що йшов не з вулиці, а з-під самої підлоги. Дім здригнувся, як жива істота, що отримала удар. Цигарки на каміні впали, розбившись. Посипалася штукатурка. Я розплющила очі. Кришталева люстра над головою розгойдувалася, як маятник божевільного годинника.
А потім прийшов поштовх.
Сильний, несамовитий. Він вибив стілець у мене з-під ніг. Я не полетіла вгору. Я полетіла вниз. Мотузка, за яку я все ще трималася, смикнула, обпікаючи долоні. Я вдарилася об підлогу, і світ розлетівся на тисячу уламків. Останнє, що я бачила, — це стеля, яка тріскалася, як яєчна шкаралупа.
А потім — темрява. І тиша.
Справжня. А я ще не знала, що ця тиша — початок мого відродження.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
Пролог.
Київ вдень та вночі
Відповісти
2025-09-06 13:28:50
Подобається