Я стояла перед дверима аптеки. Ніч уже давно опустилася на Поділ, сховавши його бруд і втому під своїм темним крилом. Вулиця була порожньою, лише далекий гавкіт собаки порушував тишу. Свобода. Але вона мала присмак іржі.

Я підняла руку і постукала. Не голосно. Три швидких удари, пауза, ще два. Наш код. Сигнал, що свій.

Минула хвилина, що здалася вічністю. Потім я почула тихий скрегіт засува. Двері безшумно відчинилися.

На порозі стояла Галина. Її обличчя у тьмяному світлі гасової лампи було, як завжди, непроникним, як у кам'яної статуї. Вона не ставила питань. Вона просто відступила, пропускаючи мене всередину.

Коли я пройшла, вона так само беззвучно зачинила за мною двері, знову відрізаючи мене від зовнішнього світу. Жодного слова. Вона була нашою вартовою. І стіни не розмовляють.

Я пройшла через темну, сонну аптеку. Повітря тут пахло сушеними травами та спокоєм. Але я не відчувала його. Я відчувала себе брудною. Не просто втомленою. А брудною. Так, ніби сморід того поліцейського відділку, запах страху і приниження, в'їлися мені під шкіру. Я несла його з собою, як заразу, у наше святилище.

Піднялася знайомими сходами нагору, до нашого готелю. Коридор був тихим, ледь освітленим. Усі вже спали. Лише з-під дверей нашої кімнати пробивалася тонка, ледь помітна смужка світла. Вона не спала. Вона чекала. І від цієї думки моє серце стиснулося. Суміш полегшення і сорому. Полегшення, бо вона там. І сорому, бо я несла їй свій бруд.

Я обережно відчинила двері.

Анна сиділа у кріслі біля ліжка, освітлена лише однією свічкою. Вона не читала. Вона просто чекала. Побачивши мене, вона не кинулася з розпитуваннями. Вона просто підвелася і підійшла. Її очі, блакитні й глибокі, оглянули мене — мій пом'ятий одяг, бруд на черевиках, втому, що в'їлася в кожну лінію мого обличчя.

— Ходімо, — тихо сказала вона і, взявши мене за руку, повела до нашої маленької ванної кімнати.

Вона все приготувала заздалегідь. Гаряча вода у великій мідній ванні вже парувала, наповнюючи кімнату ароматом трав, які принесла Ксенія.

Я стояла посеред кімнати, як кам'яна. Я не могла змусити себе рухатися.

— Допоможи мені, — прошепотіла я.

Анна підійшла і почала повільно, обережно розстібати ґудзики на моїй сукні. Кожен її дотик був, як торкання до відкритої рани. Я здригалася, борючись з інстинктивним бажанням відсахнутися, з пам'яттю тіла про чужі, грубі руки. Але це були руки Анни. Теплі. Ніжні. Безпечні.

Вона стягнула з мене сукню, потім корсет, сорочку. Я стояла перед нею гола, вразлива, з усіма своїми шрамами, старими і новими. Вона провела долонею по моїй спині, по карті люті мого чоловіка. І не відвела погляду.

Притримуючи мою руку, допомогла мені залізти у воду. Гаряча, майже пекуча, вона миттєво почала розслабляти мої напружені, як струни, м'язи. Я заплющила очі, відкинувши голову на бортик ванни.

Анна взяла губку. Я відчула, як вона почала обережно мити мої плечі, руки. Вона змивала не просто бруд. Вона змивала дотик городового. Вона змивала крижаний погляд Самойлова. Вона змивала сморід поліцейського відділку.

Потім її руки перейшли на мою спину. Вона торкалася кожного шраму. Не жаліючи. А приймаючи. І під її дотиком вони переставали пекти. Вони ставали просто частиною мене. Частиною історії, яку я пережила.

Я відчула, як її губи торкнулися моєї шиї ззаду. Ледь помітно.

— Ти повернулася, — прошепотіла вона.

Я лише кивнула, не маючи сили говорити.

Вона стала на коліна біля ванни. Її погляд був темним, сповненим того, що я бачила лише в такі моменти. Не ніжності. А голоду.

— Ти прекрасна, — видихнула вона, і її погляд ковзнув униз, по моїх мокрих грудях, по животу, зникаючи під водою.

Моє тіло, що хвилину тому було лише кліткою болю, раптом прокинулося. Я відчула, як усередині зароджується жар, що не мав нічого спільного з гарячою водою. Її пальці ковзнули під воду, знайшли моє стегно, повільно рухаючись вище. Я різко вдихнула, вигнувшись їй назустріч.

Вона всміхнулася. Тією самою посмішкою, яку я бачила, коли вона розв'язувати інженерну задачу.

— Зараз, — прошепотіла вона. — Але спочатку — зцілення.

Її слова, її погляд, її дотик під водою — усе це було повільною, солодкою тортурою. Вона хотіла зцілювати. А я хотіла горіти.

— Ні, — прошепотіла я, і мій голос був хрипким, чужим.

Я перехопила її руку під водою, стиснула її пальці. Зупинила її рух. Я підвелася з ванни, не зводячи з неї погляду. Вода стікала по моєму тілу, збираючись у краплі на кінчиках грудей, на стегнах. Я не відчувала холоду. Я відчувала лише вогонь, що розливався під шкірою.

Переступивши бортик, вийшла з ванни, взяла грубий лляний рушник і почала повільно, майже зухвало витиратися. Кожен мій рух був викликом. Я бачила, як темніють її очі, як вона, все ще стоячи на колінах біля ванни, спостерігає за мною.

Коли я закінчила, я кинула рушник на підлогу. І простягнула їй руку.

— Ходімо.

Вона підвелася і, не кажучи ні слова, пішла за мною до кімнати.

Ми опинилися в ліжку, у тиші, освітленій лише однією свічкою, що кидала на стіни довгі, тремтячі тіні. Я притягнула її до себе, і цього разу в моїх рухах не було ні болю, ні спогадів. Лише голод.

І світ зник.

Залишилися лише ми. Поцілунок став глибшим, жадібнішим. Це вже був не спокій. Це був шторм. Мої пальці заплуталися в її золотистих пасмах, притягуючи її ближче, поки я не відчула, як її м'які груди притиснулися до моїх. Я стогнала їй у вуста, і цей звук був звуком звіра, що нарешті вирвався на волю.

Її руки ковзали по моїй спині, але її дотик не завдавав болю. Він заспокоював старі шрами. А мої руки досліджували її. Її гладку шкіру, вигин її талії, пружні стегна. Я хотіла знати її всю, кожен сантиметр. Я перевернулася, опинившись над нею, дивлячись у її розширені, темні від бажання очі.

— Стефо… — видихнула вона.

Я не відповіла. Я поцілувала її шию, ключиці, спускаючись нижче, до її грудей. Я взяла в рот її сосок, що затвердів від мого дотику, і почула, як вона різко вдихнула. Це був звук чистої, нерозбавленої насолоди. Звук моєї перемоги.

Я спустилася ще нижче. Мої пальці знайшли її тепло, її вологу, її найпотаємніше місце. Вона вигнулася мені назустріч, її стогін перейшов у тихий, благальний крик. Я не зупинялася. Я хотіла дати їй усе, забрати в неї все.

А потім вона взяла ініціативу на себе. Її руки, сильні, впевнені, перевернули нас. Тепер вона була наді мною. Її погляд палав. Вона знала, що мені потрібно. Це була не ніжність. Це було володіння. Але не те, холодне і владне, яке я знала раніше. Це було володіння, сповнене любові. Її пальці, спочатку один, потім два, повільно увійшли в мене, і моє тіло, раптом згадало іншу мову. Я закричала. Не від болю. Від життя. Я почала рухатися їй назустріч, стегна самі знаходили ритм, який задавали її долоні. Це був танок. Дикий, відчайдушний, наш. І не було більше нічого — ні минулого болю, ні майбутньої війни. Лише ця мить. Лише ми.

І коли ми досягли вершини, це був вибух, що не руйнував, а зцілював, збираючи мене докупи з мільйона уламків.

Я лежала, притиснувшись до неї, і слухала, як б'ється її серце. Рівно, спокійно. Як годинник нового, справжнього життя.

Це було моє повстання. Не те, що я вела на вулицях. А це. Тихе, в темряві нашої кімнати.

Це була моя справжня зброя. Моя незламність. Моя воля.

Моя Анна.

Я лежала, притиснувшись до неї, і слухала, як б'ється її серце. Рівно, спокійно. Як годинник нового, справжнього життя. На мить мені здалося, що так може бути завжди.

Але війна ніколи не спить.

Анна першою порушила тишу. Її пальці малювали на моєму плечі якісь візерунки.

— Я бачила її сьогодні, — тихо сказала вона. — Лідію.

Я напружилася.

— Вона віддавала накази. Тренувала дівчат. І знаєш, що я побачила в її очах, Стефо? Не відповідальність. А владу. Їй сподобалося бути головною.

Я різко сіла на ліжку, прикриваючись ковдрою.

— Що ти кажеш? Лідія — воїн. Вона робила те, що я їй наказала.

— Вона робила це із задоволенням, — голос Анни був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. — Вона може стати проблемою. Вона може спробувати перетягнути дівчат на свій бік.

Лють, щойно приспана, знову підняла голову.

— Неможливо! — прошипіла я. — Я створила це місце! Я витягла кожну з них з їхнього власного пекла! Вони — мої!

— Вони — не твої, Стефо, — так само тихо відповіла Анна. — Вони — сестри. І деякі сестри можуть зрадити.

Її слова вдарили, як ляпас. Я хотіла сперечатися, кричати. Але я глянула на її серйозне, стривожене обличчя і зрозуміла, що вона говорить не про ревнощі. Вона говорить про стратегію. І вона права.

Я встала з ліжка. Тепле повітря кімнати здалося крижаним на моїй голій шкірі. Я накинула важкий шовковий халат. Його прохолодна тканина трохи привела мене до тями. Я почала ходити по кімнаті, як звір у клітці.

— Стефо? — голос Анни пролунав із ліжка, тихий і стривожений. — У чому, Стефо? Розкажеш мені, в чому вони тебе звинувачували?

Я зупинилася і подивилася на неї. На її обличчя, сповнене не цікавості, а безмежної турботи. І стіна, яку я щойно збудувала, знову дала тріщину.

— Вбили жінку на Боричевому току, — тихо сказала я.

— Жах... — видихнула вона. — Але до чого тут ти? Чому тебе?

— Бо її вбили не ножем і не кулею. Самойлов показав мені фотографію. — Я зціпила зуби, згадуючи той моторошний знімок. — Усе її плече було вкрите дивним, чорним візерунком. Ніби тонке, смертельне мереживо, що розповзлося по шкірі. Це не звичайна зброя. Її вбив хтось із наших.

Анна різко піднялася на ліжку, прикриваючись ковдрою. Її обличчя було блідим.

— Неможливо. Ніхто з наших на таке не здатний. Ти ж знаєш. Наше перше правило...

— Я знаю, — перебила я. — Я перебрала в голові кожну із світочей. Це означає, що в місті є хтось, кого ми не знаємо. Дикий. Неконтрольований. І це моя відповідальність, Анно. Моя. Я маю її знайти.

— Стефо, це справа поліції. Не твоя.

Я гірко всміхнулася.

— На щастя, мій вечір з князем Острозьким дав мені залізне алібі. Самойлов це підтвердив.

На обличчі Анни з'явилося полегшення. Вона видихнула.

— Слава Богу. Отже, все скінчилося?

Я подивилася на неї. На її наївну надію. І мені стало боляче від того, що я мала її зруйнувати.

— Ні. Це був лише початок. Коли він зрозумів, що алібі залізне, він зіграв іншу карту. Він показав мені папки, Анно. Справи. З іменами. З адресами. Дара. Ольга, наша художниця. Марта з квіткової крамниці. Він знає. Він прямо сказав, що здогадується, що я збираю їх, що я створила для них притулок.

Анна затулила рота долонею.

— І він пригрозив, що якщо я не допоможу йому знайти цього вбивцю і не стану його очима у справі Оболенського, він передасть ці папки в охранку. І тоді вони прийдуть по всіх. Без розбору. Будуть хапати кожну, не розбираючись, хто з нас святий, а хто — вбивця.

Вона довго мовчала, вивчаючи моє обличчя.

— Це пастка, Стефо, — нарешті сказала вона.

— Я знаю, — твердо відповіла я. — Але він не залишив мені вибору.

Вона повільно, рішуче кивнула і простягнула до мене руку. Я підійшла і сіла на край ліжка. Вона взяла мою долоню у свої.

У цьому світі, сповненому брехні, вона була єдиною, кому я могла довірити правду. Цей пакт із дияволом... тепер це була наша спільна таємниця.

Наша спільна війна.