Театр Бергоньє на Прорізній. Після того, як наш старий Міський театр згорів дотла кілька років тому, уся ця зграя перебралася сюди. Вони називали його «тимчасовим притулком мистецтва». Я ж називала його храмом імперії, збудованим на гроші наших цукрових королів, щоб вони могли забути, з якого гною виросли. Важкі оксамитові портьєри, позолота, що сліпила очі, кришталеві люстри, великі, як вози. Ярмарок марнославства.

Ми увійшли у фоє, і мене вдарило в ніс. Суміш дорогих парфумів, воску, пилу і фальші. Натовп гудів, як розтривожений вулик. Дами в горностаях, що вже пахли міллю. Офіцери, чиї золочені еполети тиснули на пузаті животи. Поважні чиновники з обличчями, що давно втратили будь-який вираз, окрім зверхності.

Мій гіперфокус увімкнувся сам по собі. Я бачила не людей. Я бачила мішені. Маршрути відходу. Сліпі зони, де охорона ліниво позіхала. Анна, що йшла поруч, дивилася догори, на ліпнину стелі. Я знала, що вона бачить не ангелів, а акустику. Не золото, а слабкі місця в конструкції. Ми дивилися на один і той самий світ. Але бачили абсолютно різне пекло.

Я чула уривки розмов. Пихаті офіцери російською ліниво обговорювали полювання. Дві дами французькою пошепки розбирали на кістки сукню княгині Барятинської. А потім я побачила, як один із «цукрових королів», наш, український, кинув зневажливий наказ гардеробнику українською.

— Швидше, лайдаку!

І все всередині мене стиснулося.

Прокляте циркове видовисько, — подумала я. — А ми тут — приборкувачки.

— Мадам Стефаніє!

До нас підлетіла якась захоплена панночка, очі якої сяяли, як два діаманти.

— Ваша сукня на княгині — це шедевр! Ви справжня чарівниця!

Я ледь помітно всміхнулася. Холодною, відстороненою посмішкою, заради якої вони ладні були втопити чоловіка в боргах.

— Я лише створюю достойну оправу для коштовностей, панночко.

Дурне дівчисько. Я бачила в її очах те саме захоплення казкою, яке колись було і в моїх. До того, як казка почала гнити зсередини. І від цього спогаду в роті стало гірко.

Я спостерігала, як панночка знітилася від мого тону. Але тут втрутилася Анна.

— Нам так приємно бачити, що наша робота приносить вам радість, — її голос був м'яким і щирим. — Мадам Стефанія вкладає душу в кожен ескіз.

Вона брехала, як дихала. І робила це так красиво. Мій лід і її тепло. Разом ми були ідеальною пасткою.

Панночка відлетіла, ніби її здуло вітром. Але святе місце порожнім не буває. Її місце одразу зайняв самозакоханий індик, вилизаний до блиску, з поглядом, що оцінював жінок, як коней на ярмарку. Один з поплічників Оболенського, я бачила їх разом. Він підійшов до нас, і за ним тягнувся шлейф дешевої самовпевненості.

— Мадам Стефанія, — почав він, розтягуючи слова, ніби робив мені велику послугу. — Кажуть, ви принесли до Києва паризький шик. Але чи не здається вам, що місце жінки — прикрашати дім, а не вести справи, як чоловік?

Анна ледь помітно напружилася. Я ж відчула, як усередині мене прокидається холодний, злий азарт. Це була моя гра. Моя територія.

Я глянула йому прямо в очі. Не посміхалася.

— Пане, я створюю красу, яка приносить мені гроші. А ви, наскільки я бачу, лише проживаєте кошти, які заробив ваш батько. Скажіть, хто з нас більше схожий на чоловіка?

Тиша. Гостра, як ніж. Він спалахнув, як мак, щось пробелькотів про мою зухвалість і, розвернувшись на підборах, зник у натовпі під тихий сміх тих, хто чув нашу розмову.

— Добре ти його, — прошепотіла Анна, коли ми залишилися самі. Але її погляд був спрямований не на мене, а на спини його товаришів, що віддалялися. — У того, що стояв за його спиною, — нова модель армійського револьвера. Прихована. Вони тут не лише плітки збирають.

Холєра. Ми були добрим дуетом. Я бачила те, що на поверхні. Вона — те, що сховано під нею.

Я відчула, як Анна відходить. Якийсь поважний професор з університету, побачивши її, розплився у посмішці й почав щось захоплено говорити про її статтю щодо нових механізмів. Вона кинула на мене вибачливий погляд. Я ледь помітно кивнула. «Іди. Я впораюсь». Анна занурилася у свою, технічну розмову.

Я залишилася сама. Ідеальна мішень.

І він не забарився. Старий, сивий, як голуб, поміщик, пан Гончаров. Один з тих, що давно проміняли прізвище на «-ов», а душу — на прихильність губернатора. Він підійшов до мене, випромінюючи ситість і самовдоволення.

— Стефанія Павловна, восхітітєльно! — почав він своєю огидною, м'якою російською. — Як приємно бачити, що в нашому… гм… краю з'являються острівці справжньої європейської культури. Ви — промінь світла в цій провінційній темряві.

Я відчула, як кров прилила до обличчя. Повітря стало густим.

Провінційній темряві? — закричав мій внутрішній голос. — Ти, старий пес! Ти, що проміняв мову своєї матері на право лизати царський чобіт! Ти говориш про «темряву», стоячи на кістках своїх предків, що боролися за цю землю! В сраку тобі твою культуру! Сволота малоросійська!

Мої пальці самі стиснулися в кулак у складках сукні. Нігті впилися в долоню. Цей гострий, справжній біль повернув мене до тями.

Я змусила себе холодно посміхнутися.

— Дякую за комплімент, пане. Але боюся, ви переоцінюєте мої скромні таланти.

Він хотів щось відповісти, але саме в цю мить я побачила їх. Через натовп. Вони стояли біля центральної колони. Карпов — нерухомий, як гранітна статуя, центр сили, навколо якого оберталися інші. І Оболенський — самовдоволений, розслаблений, як кіт, що щойно з'їв сметану. Мої справжні вороги.

Пролунав другий дзвінок, пронизливий і довгий. Натовп, як слухняне стадо, заворушився і поплив до оксамитових дверей зали. Ми рушили разом з ними, дві мовчазні тіні в цьому потоці шовку і марнославства.

Наша ложа була не в центрі, а збоку, на другому ярусі. Ідеальна позиція. Не для того, щоб тебе бачили, а для того, щоб бачити самій. Гніздо хижого птаха, звідки зручно оглядати всю арену.

Я сперлася на оксамитовий бортик і окинула поглядом цей ієрархічний мурашник. Кожен знав своє місце. Унизу, в партері, влаштував виставу Оболенський. Оточений свитою молодих офіцерів, він голосно сміявся, демонстративно розкланюючись зі знайомими дамами. Павич. Він прийшов не слухати оперу, а показати себе.

Трохи вище, в центральній ложі, сидів сам генерал-губернатор — пуп цього позолоченого світу. А поруч з ним, у сусідній, але трохи затіненій ложі, я побачила його. Карпова. Він не сміявся. Не розмовляв. Він просто сидів, нерухомий, як гранітна статуя, і його холодний погляд сканував залу. Він був тут не гостем. Він був наглядачем. Павуком у центрі павутини.

Кожен на своєму місці. Кожен знає свою роль у цій виставі.

— Наше завдання — зламати сценарій, — прошепотіла я так тихо, що лише Анна могла мене почути.

Вона ледь помітно кивнула, її пальці стиснули маленький театральний бінокль.

Світло згасло. На сцену вийшла Соломія. Вона не виглядала як одна з нас. Вона була втіленням мистецтва, королевою у розкішній сукні. Але я знала, що ховається за цією величчю. Я знала, яка сила дрімає в її грудях.

​І вона почала співати арію «Vissi d'arte».

​Це не був просто голос. Це був її дар. «Голос Надії». Я відчула його миттєво, як фізичний дотик. Вона співала італійською про чужу долю, але кожна нота була про нас. Про наш біль, про нашу самотність, про нашу лють, заховану під корсетами та ввічливими посмішками. Він проникав крізь оксамит, крізь товсту броню цинізму, яку я носила роками, знаходив у душі ті куточки, про які я давно забула, і змушував їх озиватися.

​Я бачила, як дами в ложах почали непомітно витирати сльози. Як пихаті офіцери раптом замовкли, і на їхніх обличчях з'явилося щось схоже на людське співчуття. Соломія робила це свідомо. Вона не просто співала. Вона змушувала їхні черстві душі відчувати.

​Я забула про Оболенського, про нашу кляту місію. Я відчувала лише одне — неймовірну, розриваючу гордість за неї. За нас.

​Мій погляд ковзнув до ложі Карпова. Він був єдиним у всій залі, кого не торкнулася магія. Він не слухав. Він спостерігав. На його обличчі не було нічого — ні захоплення, ні нудьги. Лише холодний, відсторонений аналіз. Він дивився на Соломію не як на артистку, а як на дивовижний екземпляр, небезпечний феномен, який треба вивчити. І, можливо, препарувати. Від цього погляду по моїй спині пробіг крижаний холод.

Арія закінчилася. На одну нескінченну мить у залі запала абсолютна, оксамитова тиша. А потім світ вибухнув.

Грім оплесків, крики «браво!», тупіт ніг. Цей дикий, тваринний рев розбив магію, розірвав тишу на шматки. Оплески повернули мене до тями. Я знову була «Мадам Стефанією». Воїном.

Я ледь помітно торкнулася маленького годинника, приколотого до ліфа. Стрілки невблаганно наближалися до кінця першої дії. Скоро прозвучить третій дзвін.

Перевела погляд на Анну. Вона теж дивилася на мене. В її очах було те саме захоплення голосом Соломії. І та сама холодна, як криця, рішучість.

Час майже настав.