До обіду ми встигли врятувати одне життя. Після обіду довелося повертатися до заробляння грошей.

Моє ательє.

Для всього Києва — це було царство шовку і мрій, наймодніше місце, де дружини купців і генералів залишали цілі статки за право носити ім'я «Мадам Стефанія». Для мене ж це була фортеця. Моя перша справжня твердиня, збудована не з каменю, а з власної волі. Кожна оксамитова портьєра, кожне дзеркало в позолоченій рамі, кожен манекен — усе це було куплено за години моєї праці, за мій холодний розрахунок і за геній Анни. Це була моя броня. І моя зброя.

Вітальня для клієнток — це була лише сцена. Справжнє життя кипіло за важкою ширмою, в майстерні. Там повітря пахло гарячою праскою, там шелестів шовк і різко клацали ножиці. Там ми були собою.

Я стояла перед манекеном, драпіруючи на ньому важкий, темно-синій оксамит. Руки працювали самі. Мій дар, мій гіперфокус, тут служив не для бою. Я бачила не траєкторії куль, а ідеальні лінії тканини. Я відчувала кожен стібок, кожну нитку. Анна мовчки стояла поруч, переносячи мої хаотичні рухи на папір, перетворюючи мій інстинкт на точне креслення.

Дзвоник над дверима видав різкий, дратівливий звук.

У салон увірвалася пані Соболєва, дружина цукрозаводчика. Не увійшла, а саме увірвалася, як ураган, обвішана діамантами, мов новорічна ялинка.

— Мадам Стефаніє, люба! — защебетала вона. — Я хочу сукню. Для балу в губернатора. Щоб усі попадали! Щоб сама княгиня Барятинська задихнулася від заздрощів!

Я подумки зітхнула. Дурна курка. Її смак був таким же кричущим, як і її багатство. Вона вказала на ескіз із золотим шиттям.

— Хочу ось це. Але щоб було більше золота!

— Це золото зробить вашу шкіру сірою, пані, — холодно відповіла я. — Вам підійде колір слонової кістки.

Вона надула губи.

— Але я хочу золото!

Я відчула, як у скронях починає пульсувати. Хай їй грець! Хотілося сказати їй, щоб ішла до бісової матері зі своїм золотом. Але втрутилася Анна.

— Пані Соболєва, — її голос був м'яким, як оксамит. — Мадам Стефанія має на увазі, що саме вишуканий колір слонової кістки найкраще підкреслить блиск ваших діамантів. Золото буде змагатися з ними. А так — ви будете сяяти, як справжня імператриця.

Обличчя Соболєвої розпливлося у задоволеній посмішці. Вона дивилася на Анну, наче на рятівницю. Іноді мені здавалося, що Анна — єдина причина, чому я досі не спалила це прокляте ательє разом з його клієнтками.

Коли Соболєва нарешті пішла, залишивши по собі шлейф дорогих парфумів, я на мить заплющила очі, відновлюючи самоконтроль. Потім різко розвернулася і пройшла за ширму, в нашу майстерню.

Повітря тут було іншим. Справжнім. Десяток наших дівчат схилилися над роботою під тихий стукіт швейних машинок. Я рушила між столами. Мій погляд ковзав по тканині, і мій мозок миттєво фіксував усе. Це не було думанням. Це був удар. Інформація.

— Орисю, цей шов кривий на пів міліметра. Він стягне тканину на стегні. Перероби.

Дівчина злякано кивнула.

— Катре, ти не той відтінок нитки взяла. При світлі свічок буде відливати брудом. Заміни.

Я підійшла до столу, де молода швачка розгублено крутила в руках складний шматок мережива.

— Я не розумію, як його… — почала вона.

Я не стала слухати. Взяла мереживо. Пальці самі знайшли потрібні лінії. Кілька швидких, точних рухів ножицями, один укол шпилькою.

— Ось так. Тепер бачиш?

Вона дивилася на мене з сумішшю страху і благоговіння. Я не була для них доброю. Але я була найкращою. І вони це знали.

Дзвоник над дверима знову видав різкий, дратівливий звук. Я кинула погляд на Анну. Наступна.

Наступною була пані Воронцова. Дружина дрібного чиновника з міністерства, тиха, невиразна жінка. І одна з наших найцінніших інформаторок. Вона завжди виглядала, як налякане оленя, але я знала, що за цими очима ховається сталь, не менш міцна, ніж моя.

Я провела її до приміряльної, закриваючи за нами важку оксамитову штору.

Ми не говорили про дрібниці. Часу було обмаль. Я мовчки допомогла їй одягнути корсет для нової сукні. Вона дивилася на наше відображення в дзеркалі, її обличчя було спокійним.

— Говори, — тихо сказала я, починаючи затягувати шнурівку.

Це був наш звичний ритуал.

— Мій чоловік приніс це вчора з міністерства, — її шепіт був ледь чутним, але кожне слово било, як молот. — Новий таємний циркуляр з Петербурга. Вони називають це Операція «Чистопис». Це подвійний удар. По-перше, по освіті. Наказують створювати нові «чорні списки» для студентів, вичищати з бібліотек усі наші книги, навіть старі. Прирівнюють читання Шевченка до державної зради.

Я продовжувала методично затягувати шнурівку. Мої пальці не здригнулися.

— А по-друге?

— По друкарнях, — її голос став ще тихішим. — Це найгірше. Спеціальна комісія перевіряє всі друкарні в Києві. Складають таємний реєстр тих, у кого ще залишилися старі набори «кулішівки».

Я зрозуміла. Вони полювали не на книги. Вони полювали на тих, хто міг їх друкувати.

— Що ще?

— Вчора ввечері вони були на званій вечері у губернатора. Карпов, Оболенський, усе їхнє кодло, — продовжувала вона тим самим рівним шепотом. — Я бачила, як Оболенський передав Карпову записку. А той потім, п'яний і самовпевнений, необачно викинув повз смітник. Мені вдалося її непомітно підняти. — Сьогодні. В опері. Секретна зустріч, — продовжувала вона тим самим рівним шепотом. — Карпов і Оболенський. Це пов'язано. Ось… — її долоня ледь помітно торкнулася моєї, і я відчула крихітний, складений у кілька разів аркуш паперу. — Це все, що я змогла дістати.

Я стиснула записку в кулаці і непомітно сховала папірець у приховану кишеню на своєму фартусі.

— Дякую, — сказала я, випроставшись. Мій голос був таким же рівним. — Тепер подивимося, як лягає тканина.

Приміряння закінчилося. Пані Воронцова пішла, залишивши на столі гроші за сукню і смертельно небезпечну таємницю. Я вийшла з приміряльної. Стукотіння швейних машинок у майстерні діяло на нерви. Я кинула короткий, ледь помітний погляд на Анну. Вона зрозуміла все без слів. Мовчки відклала креслення і пішла за мною в мій кабінет.

Я зачинила двері на ключ. І броня впала.

— Суки! — прошипіла я, починаючи ходити по кабінету, як звір у клітці. Анна мовчки підійшла до столу. Її обличчя залишалося спокійним. Вона чекала.

— Це Воронцова, — видихнула я. — Новий таємний циркуляр з Петербурга. Операція «Чистопис»! Ти чуєш, як це звучить? Як знущання!

Я зупинилася, вдаривши кулаком по столу так, що аж затремтіла чорнильниця.

— Вони полюють не на книги, Анно. Вони полюють на душу. Вони хочуть вирвати нашу мову, спалити кожне слово, написане нами, а потім сказати, що його ніколи й не було! Щоб ми самі забули, хто ми є! Сволота!

Я знову почала крокувати по кабінету. Лють кипіла в мені, гаряча і гірка. Анна мовчала. Вона не намагалася мене заспокоїти. Вона просто була тут, її спокій був островом посеред мого шторму.

Вона підійшла до мене ззаду. Мовчки. Її руки обвили мене, міцно, як якір, що тримає корабель у бурю. Я завмерла, моє тіло все ще було напружене, як струна. Вона притулилася щокою до моєї спини, і я відчула її тепло крізь тонку тканину блузи.

— Дихай, Стефо, — прошепотіла вона мені на вухо. — Просто дихай.

Вона повільно розвернула мене до себе. Її поцілунок був не пристрасним, а глибоким, як тиша після бурі. Він не гасив лють. Він давав їй напрямок. Коли вона відсторонилася, я все ще кипіла, але мій розум знову став ясним.

— Отже, «Чистопис», — спокійно сказала вона, ніби ми обговорювали викрійку нової сукні. — Це означає, що вони взялися за друкарні.

— Так, — кивнула я, відходячи до вікна. — Складають секретний реєстр тих, у кого ще залишилися набори «кулішівки». Це найгірше.

— Стефо… а як же Оксана? — голос Анни був сповнений тривоги. — Її «Іскра»… треба її попередити. Негайно.

Я дивилася через вікно на вечірній Київ, що запалював перші газові ліхтарі.

— Друкарня «Іскра»… вона надто нова, надто дрібна. Вони зараз полюють на велику рибу, на старих видавців. Оксана для них — ніхто. Поки що.

Я розвернулася і глянула на Анну. Лють у моїх грудях перетворилася на холодний, гострий, як крига, розрахунок.

— Ти права. З Оксаною треба поговорити. Але це — на завтра, — сказала я, відходячи від вікна. — А ось це — на сьогодні.

Я дістала крихітний, зім'ятий аркуш паперу.

Анна взяла його. Її пальці, завжди спокійні та впевнені, обережно розгорнули записку.

— «Коли третій дзвін прозвучить для сліпого короля», — прочитала вона вголос. Її голос був рівним, аналітичним. Вона не панікувала. Вона розбирала проблему на частини.

— Воронцова сказала, що зустріч Карпова і Оболенського — сьогодні. В опері. Під час прем'єри, — пояснила я. — Це їхній пароль. Або підказка.

— «Сліпий король»... — повторила Анна, дивлячись у простір. — Це не людина. Це метафора. Назва ложі? Або... статуя?

І тут у моїй голові щось клацнуло. Скульптура.

— Так, — видихнула я. — Статуя. У бічному фоє, біля виходу на терасу. Скульптура короля Данила. Кілька років тому хтось із п'яних офіцерів вибив їй очі мармуровою кулею з більярду. З того часу її так і прозвали — «сліпий король».

— А третій дзвін... — підхопила Анна, її очі засяяли від здогадки. — Це останній сигнал перед антрактом. Останній поклик до зали. Коли всі поспішають, штовхаються, створюючи ідеальний хаос для секретної зустрічі. Ніхто не зверне уваги.

Ми поглянули одна на одну. Ми знали, де і коли. Але залишалося головне питання.

— Добре. Ми знаємо, де. Але як, в біса, нам підібратися до них так, щоб нас не помітили і підслухати хоч слово?

На обличчі Анни з'явилася ледь помітна, впевнена посмішка. Та сама, яку я бачила, коли вона вирішувала неможливу інженерну задачу.

— Я маю одну ідею, — тихо сказала вона. — Але про це — ввечері, коли будемо збиратися. Наша зброя має стати частиною нашого вбрання.

Коли за останньою швачкою зачинилися двері, і в ательє запанувала важка, вечірня тиша, я замкнула двері салону зсередини. Робочий день закінчився. Анна мовчки підійшла і, взявши мене під руку, повела на вулицю.

Ми повечеряли в маленькій корчмі на Подолі. Їли мовчки, як завжди. Слова були зайвими. Ми просто були поруч, відновлюючи сили перед тим, що чекало на нас цієї ночі. Повернувшись до аптеки, ми пройшли знайомим ритуалом і спустилися в нашу твердиню.

Внизу кипіло життя. Кілька дівчат грали в карти біля каміна. Хтось читав. Я кинула погляд у бік тренувального залу. Лідія, переодягнена у просту сорочку, розмовляла з Дарою. Дивно, але вираз у неї був майже… терплячий.

Я підійшла до них.

— Як вона? — мій голос був рівним, без емоцій.

Лідія обернулася.

— Поспала. Зараз знайомиться з іншими. З неї будуть люди. Вона не плакса.

Я кивнула. Від Лідії це була найвища похвала.

До нас підійшла Соломія, вже одягнена у вечірню сукню, готова до виходу. Справжня примадонна.

— Ну, я вирушаю. Треба ще налаштувати голос перед виступом, — вона театрально зітхнула. Потім її погляд зупинився на мені. — Ви ж будете?

— Будемо, — відповіла я. — Надійшла інформація. Треба перевірити.

Соломія розуміюче кивнула і, поправивши зачіску, попрямувала до виходу.

Анна, як завжди, вже сиділа за своїм столом, схилившись над якимось кресленням. Я підійшла до неї, дивлячись на розкидані інструменти. Вона підняла на мене очі і простягнула невелику брошку у вигляді жука-скарабея. Латунь, філігранна робота, крихітні рубіни замість очей.

— Гарно, — сказала я. — Соболєва за таку душу б продала.

Я знала, що в Анни нічого не буває просто «гарним».

— Це лише половина, — вона всміхнулася і подала мені крихітну, ледь помітну штучку, схожу на металеву краплю. — Встав її у вухо.

Я роздивилася краплю. Жодних дротів. Жодного натяку на механізм. Сто чортів, що вона знову придумала? Я недовірливо глянула на неї, але все ж таки обережно вставила пристрій у вухо.

Раптом жук у її руці розправив тонкі, як цигарковий папір, крила. Пролунало тихе, майже нечутне дзижчання. Він злетів. Я мимоволі відсмикнулася. Механічна комаха зробила коло над нашими головами і полетіла в бік арок, що вели до підземного саду Ксенії.

За хвилину я почула звук. Прямо у себе в голові. Це було тихе, мелодійне мугикання. Голос Ксенії, що наспівувала якусь свою трав'яну пісню. Я чула шелест листя, яке вона перебирала, як краплі води падають з нашого підземного джерела. Я чула все так, ніби стояла прямо за її спиною.

Я вп'ялилася на Анну. Вона лише всміхнулася.

— Тепер уяви, що цей жук сидить на портьєрі біля Оболонського.

Я подивилась на Анну.

— Сто чортів, Анно… — видихнула я. — Як?

— Ефірні хвилі, — просто відповіла вона, ніби пояснювала, як заварити чай. — Сигнал слабкий, діє лише на невеликій відстані. Але для наших потреб…

Вона тільки всміхнулася, обережно забрала у мене з вуха крихітну краплю і поклала її разом із жуком назад в оксамитову коробочку.

— Ця прикраса буде ідеально пасувати до твоєї нової смарагдової сукні, — тихо сказала вона. — Ніхто й не здогадається, що це не просто прикраса.

Я тільки похитала головою. Іноді її розум лякав мене більше, ніж будь-який імперський пес.

Вечір душив Київ, ховаючи бруд під оксамитовою темрявою. Вулицями вже цокотіли кроки нічних патрулів, і повітря, здавалося, саме тремтіло від невисловленої тривоги. Лише наша кімната, освітлена кількома свічками, залишалася тихим святилищем. Час готуватися до вистави.

Анна вже була майже готова. Вона стояла біля дзеркала, справжня срібляста тінь у напівтемряві кімнати. Її сукня з шовкового сатену, кольору місячного сяйва, стікала по її тілу м'якими хвилями, огортаючи кожен вигин. Високий мереживний комір лягав на її тонку шию, а на грудях виблискували крихітні, схожі на краплі роси, перлини. Її золотисте волосся було зібране у високу, елегантну зачіску, але кілька неслухняних пасм, як завжди, вибилися, обрамляючи її обличчя з великими, серйозними очима. Я не могла відвести погляду.

Я повернулася до свого відображення. Моя сукня. Темно-смарагдовий оксамит, що поглинав світло свічок. Вона не просто сиділа на мені, вона була моєю другою шкірою, моєю бронею. Жодного зайвого мережива, жодної стрічки. Лише строгий, майже військовий крій, що підкреслював туго затягнутий корсет, високий глухий комір, що змушував тримати голову прямо, і ледь помітна темна вишивка на манжетах, схожа на тернові гілки. Це була сукня «Мадам Стефанії». Моя броня.

— Допоможи, — тихо попросила я.

Анна підійшла ззаду. Її пальці, легкі й теплі, торкнулися моєї спини, застібаючи крихітні ґудзики.

Вона відступила на крок, дивлячись на моє відображення.

— Стефо… — її голос був тихим, сповненим захоплення. — Ти неймовірна. Як темна королева з давніх легенд.

Я лише хмикнула, але мій погляд ковзнув по її образу. По тому, як срібляста тканина обіймала її стегна. Псяча кров, мені хотілося забути про оперу, про Оболонського, про всю цю прокляту війну. На одну мить я майже піддалася. Мої пальці стиснулися, готові зробити крок, притягнути її до себе, загубитися в ній до самого ранку, і нехай увесь цей світ горить синім полум'ям.

Я лише поправила зачіску.

— Королеви не носять зброї під сукнями.

— Наші носять, — всміхнулася вона.

Анна взяла з комода оксамитову коробочку. У ній, на темному оксамиті, лежав наш жук-скарабей.

— Останній штрих, — сказала вона.

Потім підійшла до мене і, дивлячись мені в очі, обережно приколола брошку до ліфа моєї сукні. Її пальці на мить затрималися на моїй шкірі, і по тілу пробіг гарячий струм.

Ми глянули на наше спільне відображення в дзеркалі. Темна королева і її срібляста тінь. Дві жінки, одягнені для свята.

Готові йти на війну.