Ранок не приніс полегшення. Лише втому, що в'їлася в кістки, і гіркий присмак учорашньої ночі.

Ми зібралися внизу, у нашій фортеці. У великій залі біля каміна, де ще жевріло вугілля, панувала напружена тиша. Повітря було густим від запаху кави, озону і невисловленої тривоги. Олена, Ксенія, Лідія, я і Анна. Військова рада.

Анна сиділа за своїм робочим столом, схилившись над нашим скаліченим шпигуном. Жук-скарабей лежав на білому оксамиті, як мертвий солдат. Одне крильце було погнуте, рубінові очі потьмяніли. Її пальці, тонкі й точні, з дивовижною обережністю розбирали крихітний механізм, використовуючи інструменти, що нагадували хірургічні.

Я мовчки спостерігала. Кожна з нас розуміла, що ми чули вчора, було лише уривком. Повна правда, записана всередині цієї латунної комахи, могла виявитися набагато страшнішою.

Нарешті Анна підняла голову.

— Готово, — тихо сказала вона.

Вона під'єднала до жука два тонкі мідні дротики, що вели до дивовижного пристрою, схожого на фонограф, але без великої труби. Пролунав тріск, шипіння. А потім — голоси.

Чужі, різкі, як уламки скла. Вони різали тишу нашого притулку. Голоси наших ворогів.

— …Все готово, ваше превосходительство, — пролунав лінивий, самовдоволений голос Оболенського, спотворений механічним шипінням. — Партия прибудет из Одессы через три дня. Мои люди встретят на товарной станции, все будет тихо. Эти малороссы даже не поймут, что их ударило.

Я побачила, як Лідія зціпила кулаки так, що побіліли кісточки.

— Мне нужна гарантия, а не твои обещания, Павел, — крижаний, безбарвний голос Карпова змусив мене мимоволі випростатися. — Это не просто револьверы. Сплав нестабилен. Мне доложили, что при контакте он вызывает у этих… одаренных нестерпимую боль. Нейтрализует их… фокусы. Мне нужен каждый ящик. Кто принимает груз?

— Человек надежный. Прохор. В портовых кругах его знают как Прохора 'Кривого'. Одноокий бандит, но верный, как пес.

— А где будет храниться груз до моей команды?

— В самом надежном месте в Киеве. В старых складах сахарозаводчика Бродского на Подоле. Тех, что заброшены после пожара. Ни одна душа туда не сунется. Ящики будут помечены как 'Медицинское оборудование. Стекло'. Идеально, не так ли?

Запис закінчився. Шипіння стихло. У залі запанувала мертва тиша.

Повітря в кімнаті стало важким, ніби його можна було різати ножем. Це була не просто зброя. Це була клітка, викувана спеціально для наших душ. До цього моменту ми були для них лише чутками, привидами. Тепер ми стали здобиччю, на яку виготовили особливий капкан.

Олена, здавалося, вмить згорбилася під тягарем усіх прочитаних нею трагічних історій. Ксенія похитнулася, ніби від фізичного удару, і сперлася на спинку крісла.

Але Лідія не здригнулася. Вона лише стиснула кулаки, і я побачила, як напружилися м'язи на її руках. В її погляді не було страху. Лише лють мисливця, який щойно побачив вовка, що зайшов на його територію.

Гаразд. Ми залишили їх у мертвій тиші, коли отрута почутої розмови розлилася по кімнаті. Тепер час для вибуху.

Лідія першою порушила мовчання. Вона ступила на середину зали, і її голос був різким, як звук зведеного курка.

— Отже, все просто, — сказала вона, обводячи нас поглядом. — Вони чекають на вантаж. Ми теж. Мої дівчата готові. Влаштуємо їм теплу зустріч на товарній станції. Заберемо зброю, а цих псів імперських відправимо до бісової матері.

Олена здригнулася від її слів. Анна напружено дивилася на мене.

— Це пастка, Лідіє, — мій голос був крижаним. — Думаєш, вони привезуть такий вантаж без охорони? Там буде цілий полк. Ти покладеш усіх наших дівчат.

— Краще померти в бою, ніж чекати, поки вони прийдуть по нас із цією заразою! — вибухнула вона. — До біса твою розвідку, Стефо! Доки ти граєшся у свою «Мадам Стефанію» з аристократами, наших сестер вбивають! Потрібна сила! Прямий удар!

— «Прямий удар» — це самогубство! — я ступила їй назустріч, наші погляди зіткнулися. — Розум, Лідіє! Спочатку ми дізнаємося все про цього «Кривого», про маршрути, про кожен камінь на тих складах. Ми вдаримо тоді, коли вони найменше чекають. Розумом, а не м'язами!

— Твоя обережність нас губить! — прошипіла вона.

Ці слова вдарили, як ляпас. Повітря в кімнаті стало густим, майже неможливо було дихати. Наш давній конфлікт, що тлів місяцями, готовий був спалахнути.

І тут сходами, що вели з готелю, почувся тупіт. У залу вбігла одна з дівчат, що працювала на рецепції. Її обличчя було білим, як крейда.

— Стефо! — захекано видихнула вона. — Там… нагорі! В аптеці! Поліція!

Усі завмерли.

— Якийсь інспектор… — продовжувала дівчина, хапаючи ротом повітря. — Він питає про «Мадам Стефанію». Каже, у нього ордер. Галина намагається його затримати!

Суперечка миттєво стала нікчемною. Порожньою. На нас дивилася справжня, невідворотна загроза.

— Ховайся, — прошепотіла Анна, хапаючи мене за руку.

Я глянула на її перелякані очі. Потім на обличчя Лідії — шоковане, але сповнене виклику.

Ховатися? — промайнуло в голові. — Вони перевернуть увесь будинок, знайдуть кожну з них. Я — «Мадам Стефанія». Я — їхня мішень. Це моя битва.

Я прийняла рішення. Мій погляд зустрівся з поглядом Лідії. Наша ворожнеча зникла. Залишилася лише війна.

— Я йду нагору. Розберуся з цим інспектором.

Я обвела поглядом усіх дівчат.

— Але це нічого не змінює. Вантаж прибуває через три дні. І він має бути нашим.

Я знову глянула на Лідію.

— Ти хотіла силової операції. Ти її отримала. Командування переходить до тебе. Розроби план. І, Лідіє… — я зробила паузу, — не підведи мене. Не підведи їх.

Я розвернулася і, не чекаючи відповіді, рушила до сходів. Анна, вірна, як тінь, пішла за мною, назустріч невідомості.

Ми піднялися сходами та вийшли до задніх покоїв аптеки. Галина стояла біля дверей, що вели до головної зали, її обличчя було непроникним, як камінь. Вона лише ледь помітно кивнула нам. У залі були чужі.

Я зробила глибокий вдих, розправила плечі й знову одягла на себе маску «Мадам Стефанії». Я увійшла першою. Анна — за мною.

В аптеці стояло троє. Один — у цивільному, елегантному, хоч і трохи поношеному костюмі. Високий, худорлявий, з розумними, втомленими очима й акуратною борідкою. Він тримав у руці капелюх. Інші двоє — його повна протилежність. Городові у важких чорних шинелях, з тупими, бичачими шиями та порожніми поглядами. Один — мозок. Двоє — м'язи. Класика.

Той, що був у цивільному, ступив мені назустріч.

— Мадам Стефанія Кобилянська? — його голос був спокійним, позбавленим емоцій.

— До ваших послуг, — відповіла я холодно. — Чим можу допомогти? Сподіваюся, у вас не мігрень? Боюся, мій фах дещо інший.

Він не посміхнувся.

— Інспектор Ілля Самойлов, розшукова поліція. — Він дістав з внутрішньої кишені складений вчетверо папір. — У мене ордер на ваш арешт.

Він простягнув мені документ. Я взяла його. Важкий папір, казенна мова і вгорі — огидний двоголовий орел.

— Арешт? — я здивовано підняла брову, граючи свою роль до кінця. — Цікаво. І в чому ж мене звинувачують? У надто гарних сукнях? Боюся, це не злочин. Хоча для деяких моїх конкуренток — цілком можливо.

— У вбивстві, — так само спокійно відповів Самойлов.

Повітря в кімнаті згусло. Анна ледь чутно вдихнула.

Двоє городових, за командою Самойлова, ступили до мене. Я не пручалася. Навіщо? Вистава мала тривати. Один з них грубо схопив мою руку. Я відчула холод металу на своєму зап'ясті. Пролунало різке, огидне клацання наручників.

Я повільно повернулася до Анни. В її очах я бачила не страх. А лють. І це було набагато небезпечніше. Я мала її заспокоїти. Дати вказівку.

— Анно, — мій голос був рівним і владним. — Не хвилюйся. Це якесь непорозуміння. Я скоро повернуся.

Я зробила паузу, дивлячись їй прямо в очі, передаючи справжнє послання.

— А поки… передай Лідії, що та одеська тканина, про яку ми говорили, прибуває через три дні. І вона має бути наша, чого б це не коштувало. І скажи, що цього разу мені потрібен жорсткий крій. Без зайвих сантиментів.

Анна дивилася на мене, і я бачила, як її мозок працює, розшифровуючи кожне слово. Потім вона різко, ледь помітно кивнула. Вона все зрозуміла.

— Ведіть, — кинула я Самойлову.

Вони повели мене до виходу.