Лунає дзвін. Антракт.

Зала видихнула і знову завирувала. Хвиля тепла, гомону і запаху шампанського вдарила в нашу ложу. Натовп, як слухняне стадо, повалив у фойє, до буфету.

— Час, — ледь чутно сказала Анна.

Вийшовши з ложі, ми поринули в інший вир, де йшла своя, не менш запекла вистава. Театральний буфет гудів, наче розтривожений вулик, і здавався окремим полем бою за миттєве задоволення. Повітря, густе й терпке, було сумішшю дорогих парфумів, ароматної кави та ледь вловимих ноток устриць і шампанського. Позолочені дзеркала безкінечно множили натовп, відбиваючи спалахи світла на кришталевих келихах і сріблі столових приборів.

Довга, вкрита крохмальною скатертиною стійка ломилася від вишуканих наїдків. На подрібненому льоду в перламутрових мушлях спочивали устриці, поруч височіли гірки канапок із прозорими пелюстками сьомги та балику. Срібні таці були щедро заставлені волованами з ніжним паштетом, кошичками з грибним жульєном і крихітними пиріжками. Спритний офіціант у лівреї, помітивши мій погляд, подав мені запітнілий келих крижаного шампанського. Мої пальці торкнулися холодного скла, і я взяла маленьку канапку — на крихітному кружальці житнього хліба спочивала темна, масляниста перлина паюсної ікри.

Сіль і холод. Ідеальне поєднання, що вмить протверезило думки. Навіть на війні мають бути маленькі перемоги. І ця, вирвана у метушні та хаосі, була моєю. Ми знайшли тихий куточок біля високого вікна, що виходило у внутрішній двір.

Лунає перший дзвінок. Натовп ліниво реагує.

І тут до нас підійшов князь Андрій Острозький. Молодий, з розумними, трохи втомленими очима. Він був винятком у цьому світі. Меценат, що підтримував українських митців, і один з небагатьох, хто бачив у Києві не просто губернське місто, а майбутню європейську столицю.

— Мадам Стефаніє, — він вклонився, і в його поклоні не було фальші. — Ваші сукні — це не просто одяг. Це архітектура. Ви створюєте обличчя цього міста, і воно, завдяки вам, стає набагато цікавішим.

Я чекала на лестощі або зневагу. А отримала розумного співрозмовника. Сто чортів. Це збивало з пантелику більше, ніж будь-яка погроза.

— Ви перебільшуєте, князю. Я лише швачка.

— Ви — митець, — спокійно заперечив він. А потім його погляд звернувся до Анни. — А ви, панно Анно, кажуть, цікавитеся новими механізмами? Я нещодавно читав про експерименти пана Тесли з бездротовою передачею енергії. Неймовірно, чи не так?

Я побачила, як спалахнули очі Анни. Вона вперше за вечір забула про небезпеку.

— Неймовірно! — її голос був сповнений справжнього захоплення. — Його суперечка з Едісоном — це ж битва майбутнього! Постійний струм Едісона — це глухий кут. А змінний струм Тесли… він може змінити світ! Уявляєте, енергія, що передається без дротів? Це ж… це майже магія!

Вони заговорили про котушки, про радіохвилі, і я вперше бачила Анну такою — вільною, натхненною, рівною серед рівних. Я дивилася на них, і в моїй душі боролися два почуття: розриваюча гордість за неї і гіркий смуток від того, що цей світ так рідко дозволяв їй бути собою.

— Саме такі люди, як ви, пані, і будують справжній Київ, — сказав князь, знову звертаючись до нас обох. — Ті, хто творять — чи то сукні, чи то нові ідеї. А не ті, хто лише проживає спадок.

Лунає другий дзвінок, гучний, наполегливий.

Князь Острозький ввічливо вклонився.

— Пробачте, маю йти. Це була честь.

Він пішов, залишивши по собі дивний післясмак. На мить мені здалося, що цей світ ще можна врятувати.

Але потім я глянула в бік фоє, де стояв Карпов. І згадала.

Надії немає. Є лише війна.

Ми залишили буфет і, використовуючи потік людей як прикриття, почали свій шлях до «сліпого короля».

Я бачила, як туди, не поспішаючи, прямували Карпов та Оболенський. Вони зупинилися біля непримітних дубових дверей без жодної таблички.

Ми перезирнулися. Підійти до них було неможливо.

— Диверсія, — прошепотіла я Анні. — Мені потрібен галас. Гучний і скандальний.

Я побачила свою мішень. Той самий самозакоханий індик, якого я вже поставила на місце, стояв неподалік, вихваляючись перед якоюсь панночкою. Я взяла з таці офіціанта два келихи шампанського і, ніби випадково, спіткнулася, врізавшись прямо в нього.

Дзвін розбитого скла. Жіночий вереск. Потік крижаного шампанського, що залив блискучий мундир панича.

— Чёрт побери! — заревів він, дивлячись на величезну мокру пляму. — Мой мундир! Ты, курва, слепая?!

Почалася метушня. Увага всіх, включно з охороною біля фоє, була прикута до цього маленького скандалу. Цього вистачило. Я схопила Анну за руку.

— Зараз!

Ми, як дві тіні, прослизнули за спинами зацікавлених глядачів до тих самих дубових дверей. Я обережно натиснула на ручку. Не заперто. Ми безшумно зайшли всередину, зачинивши за собою двері.

Ми опинилися в темряві і пилюці. Це був склад. Високі стелажі, завалені старими костюмами та реквізитом, ящики з чимось важким, важкі оксамитові портьєри на вікнах. Ідеальне місце, щоб сховатися.

Часу було обмаль. Анна дістала з потайної кишені крихітний, ледь помітний пульт. Вона кивнула мені. Я стала біля портьєри, вдаючи, ніби виглядаю у вікно. Анна натиснула на кнопку.

Я відчула ледь вловимий рух на своєму ліфі. Жук-скарабей безшумно розправив крила і, як темна сльоза, перелетів на оксамит портьєри, миттєво злившись з її візерунком.

І саме в цю мить ми почули рипіння дверей. Ми завмерли. Я притиснула Анну до стіни, закривши її своїм тілом. Крізь щілини між старими масками я бачила їхні тіні, що танцювали на стіні у світлі лампи з коридору. Повітря пахло пилом і застарілим оксамитом. І страхом. Моїм і її.

— Уверен, что нас никто не видел? — голос Оболенського був тихим, але в замкненому просторі звучав оглушливо.

— Мои люди не слепые, — крижаний тон Карпова. — Закрой дверь.

Клацнув замок. Ми були замкнені з ними. Псяча кров. Я відчула, як Анна здригнулася, і міцніше стиснула її руку.

Вони пройшли вглиб кімнати. Я чула запах дорогих сигар Оболенського. Він змішувався з пилом, створюючи огидний, нудотний аромат.

— Так что там с этим... грузом? — запитав Карпов, його голос не мав жодної емоції.

— Все готово, ваше превосходительство, — відповів Оболенський, випускаючи дим. — Партия прибудет из Одессы через три дня. Мои люди встретят на товарной станции, все будет тихо. Эти малороссы даже не поймут, что их ударило.

Я зціпила зуби так, що аж затріщали. Сволота.

— Мне нужна гарантия, а не твои обещания, Павел, — голос Карпова став ще холоднішим. — Это не просто револьверы. Сплав нестабилен. Мне доложили, что при контакте он вызывает у этих… одаренных нестерпимую боль. Нейтрализует их… фокусы. Мне нужен каждый ящик. Кто принимает груз?

Оболенський на мить завагався.

— Человек надежный. Прохор. В портовых кругах его знают как Прохора 'Кривого'. Одноокий бандит, но верный, как пес.

Карпов промовчав, і ця тиша була гіршою за будь-який крик.

— А где будет храниться груз до моей команды? — нарешті промовив він.

Оболенський самовдоволено посміхнувся.

— В самом надежном месте в Киеве. В старых складах сахарозаводчика Бродского на Подоле. Тех, что заброшены после пожара. Ни одна душа туда не сунется. Ящики будут помечены как 'Медицинское оборудование. Стекло'. Идеально, не так ли?

Я відчула, як у мене в грудях усе похололо. Це був не просто страх. Це був вирок. Зброя, що вбивала не тіло, а нашу суть. Але тепер… тепер у нас був план.

— Не беспокойтесь, — розтягував слова Оболенський. — Скоро у вас будут новые игрушки для вашей лаборатории.

Розмова закінчилася. Я чула їхні кроки, що наближалися до виходу. Здавалося, моє серце калатало так гучно, що його було чути по всьому театру. Вони пройшли повз наш стелаж.

І тут Карпов зупинився.

Він не дивився на нас. Він дивився на підлогу. Можливо, на пил, що осипався. Можливо, він просто відчув щось. Інстинкт хижака. Він стояв, нерухомий, прислухаючись до тиші. Секунда розтягнулася у вічність.

Потім він повільно рушив до дверей. Виходячи, він кинув через плече агенту, що чекав у коридорі, ледь помітний жест. Але я його побачила. Мій гіперфокус закарбував його в пам'яті. Жест, що означав: «Перевірити кімнату. Ретельно».

Пастка закрилася.

Я бачила, як агент, що стояв у коридорі, ледь помітно кивнув і рушив до наших дверей.

Часу на роздуми не було.

— Анно, — мій шепіт був різким, як удар батога. — Йди до головного виходу. Через фойє. Не біжи. Просто йди. Викликай екіпаж. Я відволічу їх.

Вона подивилася на мене. В її очах не було запитань. Лише довіра. Вона кивнула, як солдат, що отримав наказ, і, коли агент у коридорі відвернувся на мить, безшумно вислизнула з-за стелажа і зникла в темряві.

Тепер — моя черга.

Я зробила глибокий вдих. І з усієї сили штовхнула важкий стелаж із масками.

Гуркіт був пекельний. Дерево затріщало, ящики з реквізитом посипалися на підлогу. Я не чекала, поки вляжеться пил. Я кинулася в протилежний бік, до непримітних службових дверей, що вели за лаштунки.

Двері за мною розлетілися на друзки.

— Стой, сука! — пролунав крик.

Я опинилася в лабіринті. Вузькі коридори, завалені старими декораціями, що пахли пилом і фарбою. Десь далеко ще лунала музика з другої дії. Я бігла, і мій мозок знову вибухнув.

Світ розсипався на нитки. Червоні — маршрути переслідувачів. Їх було двоє. Зелені — мої шляхи до порятунку.

Перший наздоганяв мене в довгому коридорі. Я не озиралася. Я бачила його тінь, що видовжувалася на стіні. Я пробігла повз стійку з важкими театральними костюмами, обшитими металом, і, не зупиняючись, з усієї сили штовхнула її. Стійка з гуркотом впала, перекриваючи прохід. Я почула позаду глухий удар і лайку. Один є.

Другий був розумніший. Він намагався зайти збоку, через бічний прохід. Але я бачила його червону нитку. Я забігла за важку декорацію, що зображувала ліс, і зупинилася. Затамувала подих. Я чула його кроки. Обережні, професійні. Він з'явився з-за рогу. І я вдарила. Не вагаючись. Короткий, точний удар підбором у сонячне сплетіння. Він зігнувся, хапаючи ротом повітря. Я не стала його добивати. Я лише штовхнула його в купу старих канатів і побігла далі.

Зелена нитка вела мене до маленьких, забитих дошками дверей. Чорний хід. Я вдарила плечем раз, другий. Старі дошки затріщали і піддалися.

Я вивалилася назовні, у холодну, мокру ніч. На розі вулиці, у світлі газового ліхтаря, стояв наш екіпаж. Анна відчинила дверцята. Я застрибнула всередину, впавши на сидіння.

Вона нічого не сказала. Лише простягнула свою долоню у відкрите вікно екіпажа, тримаючи її відкритою. Я, нічого не розуміючи, дивилася на неї. Ми чекали. Секунда. Друга.

І раптом з темряви театру вилетіла маленька, ледь помітна цятка. Наш жук-скарабей. Він зробив коло над бруківкою і, ніби живий, ідеально приземлився на долоню Анни. Вона стиснула кулак, ховаючи нашу таємницю.

Вона подивилася на мене. В її очах світилася перемога.

— Жени! — закричала я до кучера. — До бісової матері!

Екіпаж рвонув з місця, зникаючи в київській ночі. Ми не програли нічого. Ми перемогли.