Ранок не приніс полегшення. Лише втому, що в'їлася в кістки, і гіркий присмак учорашньої угоди.

Я спустилася вниз, у нашу фортецю. Повітря тут було іншим. Справжнім. Пахло свіжим хлібом, травами Ксенії та димом з каміна, де вже потріскувало полум'я. У великій залі кипіло тихе, ранкове життя. Кілька молодших дівчат сиділи за столом і снідали. Інші — зосереджено чистили зброю.

Мій погляд знайшов Олену. Вона сиділа в кріслі біля вогню, а біля її ніг, на килимі, влаштувалася Дара. Олена терпляче показувала їй, як правильно тримати голку, навчаючи її вишивати. Вона не просто давала їй навички. Вона повертала їй відчуття дому.

Я хотіла підійти, але не наважилася. Я не мала права вносити свій бруд у цей крихкий, ранковий спокій. Я лише кивнула Анні, і ми мовчки сіли за стіл, наливши собі чаю.

Ідилію розірвав різкий, упевнений звук кроків.

З тренувального залу вийшла Лідія. Вона не просто йшла. Вона несла себе, як зброю. В її руці був туго згорнутий сувій паперу. Вона підійшла до центрального столу і, не питаючи дозволу, розгорнула на ньому грубу, але детальну карту залізничних шляхів. 

— Часу на сніданки немає, — її голос був різким, як ляпас. — Війна не чекає.

Дівчата миттєво замовкли. Олена підвела на Лідію стурбований погляд.

— Моя розвідка підтвердила, — почала Лідія, не звертаючи уваги ні на кого, крім мене. — Вантаж прибуває післязавтра, нічним потягом з Одеси. У самому потязі — десятеро охоронців, найманці Кривого. А на станції Київ-Товарний на них чекатиме сам Прохор і ще п'ятнадцять його головорізів. Разом — двадцять п'ять.

Вона вказала на карті вузький прохід між складами. 

— Мій план — простий і надійний. Ми влаштовуємо засідку тут, коли вони почнуть розвантаження. Моя штурмова група вдарить першою. Швидкий, жорстокий удар.

Вона закінчила і з викликом подивилася на мене. План був зухвалим. І дурним.

Я мовчки підійшла до карти. Мої пальці ковзнули по пожовклому паперу. І світ знову тріснув. Він розсипався на нитки, на ймовірності, на червоні та зелені шляхи. Я бачила не карту. Я бачила поле бою.

— Твоя розвідка бездоганна, Лідіє, — тихо сказала я, не підводячи очей. — Але твій план — це бійня. Ти пропонуєш битися з двома загонами одночасно на їхній території. — Мій палець вказав на точку на карті. — Ти не врахувала ось це. Водонапірна вежа. Ідеальна позиція для снайпера. І ти не знаєш розкладу жандармського патруля, який проходить там кожні пів години.

Я підняла на неї погляд. 

— Навіщо битися з двадцятьма п'ятьма, коли можна битися лише з десятьма?

Я вказала на точку на карті далеко за містом. 

— Урочище «Вовчий Яр». Перед мостом потяг змушений скинути швидкість. Ми зупинимо його там. Ми візьмемо лише тих, хто всередині. А Прохор Кривий нехай чекає на свого порожнього потяга на вокзалі, як останній йолоп.

Лідія дивилася на мене, і в її очах я бачила суміш люті та мимовільної поваги. Вона ненавиділа, коли я мала рацію.

— Зупинити потяг? — процідила вона крізь зуби. — Стефо, це не дитячі забавки. Це клятий паротяг. Що, як він зійде з рейок? Що, як ми не встигнемо? Ти пропонуєш ризикнути всім заради своєї хитрої витівки.

— А ти пропонуєш бійню, — спокійно відповіла я.

У нашу напружену тишу втрутився тихий, але впевнений голос Анни. Вона підійшла до карти, і її очі, очі інженера, вже бачили не перешкоду, а задачу.

— Це можливо, — сказала вона, дивлячись на схему колії. — Якщо ми зможемо дістатися до стрілочного механізму перед яром, я зможу його заклинити. Я можу створити пристрій… це буде ризиковано, але це можливо.

— Ризиковано… — зітхнула Олена, що досі мовчала. Вона підійшла до нас, її обличчя було сповнене тривоги. — Лідіє, твій план — це різанина. Але твій, Стефо… зупинка потяга… це перехід на новий рівень війни. Це відкрите протистояння. Чи готові ми до цього? Чи не зрадить це нашому головному правилу — захищати, а не нападати?

Я подивилася на них усіх. На войовничу Лідію. На геніальну Анну. На мудру Олену. Кожна з них мала рацію. І кожна бачила лише частину картини.

— Готові ми чи ні, — мій голос став твердим, як криця, — війна вже тут. Лідія права, ми маємо діяти. Але ми будемо діяти розумно.

Я обвела поглядом кожну з них.

— Анно, ти даси нам ключ, щоб зупинити цю залізяку. Олено, Ксеніє — ви вивчите це місце. Кожен камінь, кожне дерево, кожен шлях для відходу. Лідіє, твої дівчата будуть нашим кулаком. А я, — я зробила паузу, — я буду очима.

Я подивилася прямо в очі Лідії.

— То що, Лідіє? Ведеш своїх дівчат у м'ясорубку на станції? Чи приймаєш бій на наших умовах?

Вона тримала мій погляд кілька довгих, напружених секунд. Потім різко, майже зневажливо, кивнула.

— Добре. По-твоєму. Але штурмом керую я. І якщо цей твій хитрий план провалиться, це буде на твоїй совісті.

Я ледь помітно всміхнулася.

— Вона завше на моїй, Лідіє. Завше.

Військова рада скінчилася. Фортеця загула, як вулик, що готується до бою. Анна пішла до своєї майстерні, її голова вже була сповнена креслень і розрахунків. Лідія, з хижим блиском в очах, зібрала свій «Кулак» у тренувальному залі. Кожна знала своє завдання.

А я мала своє.

Я підійшла до Анни, що схилилася над столом. 

— Залишайся тут. Тобі потрібен спокій, щоб твої залізячки запрацювали. Я піду в ательє. Сьогодні привезли новий французький шовк. Треба прийняти. Вона лише кивнула, не відриваючись від роботи.

Я вийшла з аптеки. Київ зустрів мене вогким, осіннім повітрям. Пахло прілим листям, димом з коминів і холодною, могутньою водою Дніпра. Я зробила глибокий вдих. Це був запах мого міста. Справжнього.

Я йшла знайомими вуличками Подолу. Хай йому грець, як же я любила цей хаос. Низькі, присадкуваті будинки, що тулилися один до одного, ніби старі, що гріються біля вогню. Їхні стіни, пофарбовані в теплі, вицвілі кольори, бачили ще гетьманів. На розі вулиці жінка продавала мочені яблука прямо з діжки, і їхній кислуватий аромат змішувався із запахом гарячих бубликів з пекарні навпроти. Студенти з Могилянки, розмахуючи руками, про щось гаряче сперечалися.

Це було серце Києва. Живе, вперте, нескорене. Воно било під важкою плитою імперії, під її позолотою і брехнею. Воно говорило своєю мовою, сміялося своїми жартами й молилося своїм богам, хоч би що там писали в петербурзьких циркулярах.

Але потім мій погляд падав на двомовні вивіски, на пихатого офіцера, що ледь не збив з ніг стару, на важкі кам'яні фасади казенних установ, що тиснули на ці маленькі, живі будиночки. І любов у моїх грудях перетворювалася на лють.

Кожен крок по вологій бруківці повертав мене до реальності. 

На розі Спаської вулиці, за елегантною латунною табличкою «Ательє Мадам Стефанії», було моє царство. Моя відповідь цьому світові. Я увійшла всередину. Повітря тут було іншим. Десяток наших дівчат схилилися над роботою під тихий стукіт швейних машинок.

Для клієнток це була вишукана вітальня: оксамитові дивани, дзеркала в позолочених рамах і останні номери паризьких модних журналів, які я виписувала за шалені гроші, щоб завше бути на крок попереду. Це була моя сцена, мій театр, де я грала роль королеви моди. Але справжнє життя кипіло за важкою ширмою.

Я пройшла туди. Пахло гарячою праскою, шелестів шовк і різко клацали ножиці. Десяток наших дівчат схилилися над роботою. Це було не просто ательє. Це був наш монетний двір, наша збройовня і наш розвідувальний центр. Кожна сукня, продана тим напищеним паніям, — це набої для нашої війни, це їжа для наших дівчат, це цеглина у стінах нашої фортеці.

Ця праця була важкою. Виснажливою. Щодня я змушена була посміхатися жінкам, чоловіки яких полювали на нас. Змушена була вислуховувати їхні нікчемні плітки про бали та коханців, щоб виловити з цього сміття хоч крихту корисної інформації. Я вела перемовини із самовдоволеними торговцями тканинами, що привозили мені шовк з Ліона та оксамит з Генуї, і збивала ціну за кожен аршин, бо знала, що ці гроші потрібніші нам, ніж їм.

До мене підійшла Орися, одна з наших найталановитіших швачок. 

— Пані Стефо, прибув французький шовк. Вже на складі.

 — Добре. Ходімо, подивимося.

Ми пройшли вглиб майстерні, до важких дубових дверей у задній стіні. Це був наш скарб, наш арсенал — склад тканин. Величезне, прохолодне приміщення з високими стелажами, що сягали стелі. Тут, в ідеальному порядку, лежали сувої тканини з усього світу: ліонський оксамит, брюссельське мереживо, англійська шерсть. Тут пахло не парфумами, а багатством. Справжнім.

— Ось він, — сказала Орися, вказуючи на кілька великих пакунків у кутку. — Торговець казав, що це щось особливе. Партія, виготовлена на замовлення для однієї з паризьких графинь, але вона раптово померла.

Я розгорнула перший сувій. Важкий, темно-смарагдовий оксамит. Я заплющила очі. Мої пальці ковзнули по тканині, і я побачила все. Не просто колір, а те, як він буде грати при світлі свічок. Не просто текстуру, а те, як він ляже на тіло. 

— Це — для княгині Любомирської, — сказала я, і в моєму голосі не було нічого, крім холодного розрахунку. — Вона хоче влади. Добре. Ми дамо їй зброю, а не сукню. Щоб кожен її крок у цій сукні був пострілом у маленькій, нікчемній війні за місце біля губернатора.

Потім я взяла інший сувій. Сріблясто-сірий шовк, холодний, як криця. 

— А це — для пані Бродської, дружини цукрового короля. Вона хоче, щоб стара аристократія вдавилася від заздрощів. Ми їй допоможемо. Ця сукня не буде кричати про гроші. Вона буде тихо шипіти про силу.

Я оглянула роботу дівчат, віддаючи короткі, точні накази. Потім звернулася до однієї з них: 

— Розішліть повідомлення. Нехай знають, що прибув новий товар. Полювання починається.

Кілька годин я крутилася, як біс у ступі. Перемовини з торговцем шовком, що намагався всунути мені другосортний товар за ціною першого. Дві примірки з пихатими паніями, чиї розмови про нові капелюшки викликали в мене бажання виколоти собі очі. Перевірка роботи дівчат, де кожен кривий стібок різав мене, як ніж. Це була моя друга війна. Нудна, виснажлива, але не менш важлива. Кожна копійка, вирвана у цих ситих пиках, — це ще один день життя для моїх дівчат.

Раптом дзвоник над дверима видав різкий, дратівливий звук. У салон, ледве не збивши з ніг манекен у новій бальній сукні, увірвався захеканий, брудний хлопчисько-газетяр. 

— Мадам Стефанія? — випалив він, озираючись на розкіш навколо, як на іншу планету.

Я вийшла з-за ширми. 

— Я слухаю. — Тут... вам... від одного пана, — пробелькотів він, простягаючи мені складений вчетверо аркуш рожевого, надушеного паперу.

Я побачила, як дівчата в майстерні перезирнулися і ледь помітно всміхнулися. Ще один таємний прихильник. Щоб вас качка копнула.

Я холодно взяла записку, дістала з гаманця кілька монет і кинула їх хлопцю. 

— Дякую. Можеш іти.

Я не стала читати одразу. Я спокійно повернулася до свого столу, зробила кілька позначок на ескізі. І лише коли впевнилася, що ніхто не дивиться, пройшла до свого кабінету і зачинила двері.

Папір і справді пахнув парфумами. Дешевими. Я розгорнула його. Почерк — незграбний, з витіюватими завитками. «Мої очі шукають вас у натовпі, як квітка шукає сонця...»

Любовний лист, щоб йому грець. Але під цими нісенітницями, написаними ледь помітним олівцем, були інші слова. Короткі, гострі, як уламки скла.

Парк. Біля фонтана. О шостій. Самойлов.

Я зім'яла папір у кулаці. Потім повільно розгладила його і поклала на стіл. Дідько. Він не чекав довго.

Я подивилася на дзиґарі на стіні. До шостої залишалося менше години.

Пакт із дияволом вимагав пунктуальності.

Я вийшла з ательє на Спаську. Осінній вечір вже починав опускатися на Київ, фарбуючи небо у відтінки сталі та попелу. Я підняла комір пальта і рушила вгору, від гамірного, рідного Подолу до холодного, чужого Верхнього міста.

Я йшла повз Андріївську церкву, що, як біла свічка, горіла на тлі похмурого неба.  Чим вище я підійматися, тим тихіше ставало навколо. Зникав запах свіжого хліба і риби з Житнього ринку. Натомість з'являвся інший аромат — вогкого листя, холодної землі та влади.

Володимирська гірка.

Парк зустрів мене тишею.  Газові ліхтарі ще не запалили, і алеї тонули в густих, сизих сутінках. Я йшла повільно, мої підбори глухо цокотіли по вологій землі. Я не дивилася на краєвид. Мій гіперфокус працював. Я сканувала кожне дерево, кожну лавку, кожну тінь. Шукала небезпеку. Шукала пастку.

Він чекав там, де й обіцяв. Біля фонтана, що вже не працював, завмерши в очікуванні зими. Інспектор Ілля Самойлов. Він стояв, засунувши руки в кишені пальта, і дивився на темну стрічку Дніпра внизу. Він був схожий не на поліцейського, а на самотнього поета, що шукає рими для своєї туги.

Брехня.

Я знала, що він бачив мене ще за сто кроків. Я відчувала його погляд на собі.

Я підійшла і стала поруч. Не надто близько. Ми мовчали, дивлячись на місто, що розкинулося під нами. 

— Гарний вечір, інспекторе, — нарешті промовила я. — Ідеальний для таємних угод і зрад.

Він не обернувся. 

— Я виконав свою частину угоди. Ви на волі. Тепер ваша черга.

Ми повільно йшли алеєю. Двоє випадкових знайомих, що обговорюють погоду.

— У місті — вбивця з вашого світу, — почав він першим, його голос був рівним, без емоцій. — Що ви про нього знаєте?

Він не питав. Він звинувачував. 

— Як я можу бути впевнений, що це не одна з ваших... протеже, яка вийшла з-під контролю?

Я зупинилася і подивилася на нього. На його спокійне, впевнене обличчя. 

— Інспекторе, ви думаєте, що ми всі однакові? Що ця... сила... це як однаковий револьвер, який видають кожному солдату в казармі? Ви помиляєтеся.

Я ступила крок до нього. 

— У кожної з нас вона проявляється по-своєму. В однієї — в голосі, що може розбити кришталь. В іншої — в руках, що зцілюють. В третьої — в тому, як росте трава під її ногами. Це — відбиток душі, а не тавро вбивці. І ще одне, — мій голос став крижаним. — У нас є правила. Головне з них — ніколи не використовувати силу на невинних. Ми захищаємо, а не вбиваємо. Той, хто це зробив, або не знає цього правила, або йому на нього начхати. І в обох випадках — це не одна з моїх дівчат.

Він довго мовчав, вивчаючи моє обличчя. 

— Добре, — нарешті промовив він. — Я вам вірю. Поки що. Це веде нас до іншої проблеми. Оболенський.

Ми знову рушили. 

— Офіційно він — меценат, душа товариства. А неофіційно, за моїми даними, він контролює контрабанду опіуму з Одеси. І, можливо, дещо гірше. Протягом останнього року в Києві зникло п'ять молодих дівчат. Актриси, продавчині. Жодних вимог викупу. Тіла не знайдені. Але всі нитки ведуть до його оточення. Я думаю, він колекціонує людей. І іноді його іграшки ламаються.

Я мовчала. Ти навіть не уявляєш, наскільки гірше, інспекторе.

— Мені потрібні докази, — його голос став жорсткішим. — Свідок. Місце. Будь-що. Ви — єдина, хто може потрапити всередину його світу.

Я кинула йому кістку. Подивимося, чи проковтне.

 — Я не знаю про його контрабанду. Але я знаю, де він витрачає ці гроші. По четвергах він влаштовує закриті картярські ігри в окремому кабінеті ресторану «Континенталь». І я знаю, що його головний зв'язковий у кримінальному світі — одноокий бандит на прізвисько Прохор «Кривий». Вони часто зустрічаються в одній дешевій корчмі на Подолі.

Самойлов зупинився. На його обличчі вперше за весь час з'явилося щось схоже на подив. 

— Добре, — повільно сказав він. — Дуже добре. Я перевірю вашого Прохора. А ви — спробуйте дізнатися більше про ці картярські ігри.

Він вклонився.

 — І пам'ятайте, мадам, — додав він, вже відходячи. — Якщо в місті з'явиться ще один труп з такими ж візерунками, наша угода може швидко скінчитися.

Він пішов в один бік. Я — в інший. Партнерство почалося.

Я повернулася до аптеки, коли на Поділ уже опустилася ніч. Галина мовчки відчинила мені, її обличчя було непроникним, як завше. Я кивнула їй і, не заходячи до готелю, одразу рушила знайомим шляхом униз, у нашу фортецю.

Повітря внизу було теплим, пахло димом з каміна і травами Ксенії. У великій залі було тихо. Дівчата вже розійшлися по своїх кімнатах нагорі. Лише в одному місці горіло світло.

Анна.

Вона сиділа за своїм робочим столом, схилившись над якимось складним механізмом під світлом своєї дивовижної лампи. Навколо неї панував звичний, організований хаос: креслення, шестерні, мідний дріт. Вона була у своїй стихії. У своєму світі, де все мало логіку і сенс.

Я тихо підійшла і стала позаду, дивлячись на її зосереджені руки. Вона не одразу мене помітила. 

— Зустріч відбулася, — тихо сказала я.

Її пальці завмерли. Вона не здригнулася. Повільно підняла голову і подивилася на мене. Її погляд був гострим, аналітичним. Вона сканувала моє обличчя, читаючи на ньому сліди останніх кількох годин. Вона не спитала, що я дізналася. Вона спитала про інше.

 — Наскільки брудною була ця гра, Стефо?

Я гірко всміхнулася. Вона завше бачила не факти. Вона бачила ціну. 

— Досить брудною, щоб довелося взяти його руку.

Я розповіла їй усе. Про розмову, про Оболенського, про Прохора Кривого. І про угоду. Про те, як я тепер, наче пес на ланцюгу, змушена працювати на Самойлова.

Вона слухала мовчки, не перебиваючи. Коли я закінчила, вона повільно підвелася, підійшла до мене і, взявши мої долоні у свої, подивилася на них. Потім на мене. 

— Ці руки, — тихо сказала вона, — створюють красу і захищають нас. І ніякий Самойлов не зробить їх брудними. Ти чуєш мене?

Я лише кивнула, не в силах говорити. Вона притягнула мене до себе і міцно обійняла. І в її обіймах я нарешті дозволила собі відчути всю втому цього нескінченного дня.

Два фронти. Один — там, у місті, з ворогом, якого я бачила в обличчя. І другий, набагато складніший, — тут, серед своїх, з таємницею, яку я була змушена приховувати.