Три роки. Кажуть, час лікує. Брехня. Час лише вчить носити шрами так, щоб вони не заважали тримати зброю.

Я прокинулася від скреготу воза по бруківці. Цей звук — голос міста, яке я навчилася ненавидіти. Гамірний, брудний, байдужий. Але тут, у нашій кімнаті над аптекою, була тиша. Її порушував лише спокійний подих Анни.

Я повернулася на бік, підсунулася ближче, вдихаючи її аромат. Запах сну, теплої шкіри та ледь вловимі нотки ромашки з її волосся. Мій погляд зупинився на ній. Ковдра зім'ялася, відкриваючи її груди — досконалі, повні, ніби стиглий, налитий сонцем плід. Вони були як обіцянка, як утілення всього солодкого і забороненого. Мені захотілося торкнутися, відчути їхню вагу в долонях, припасти до них вустами. У цьому брудному світі вони були моїм єдиним джерелом чистоти. Моїм. Три роки. Три роки, як вона витягла мене з тієї трясовини.

Для всього світу я — Стефанія Кобилянська, сувора «Мадам Стефанія», найвишуканіший модельєр Києва, гостра на язик і холодна, як крига. Вони платять шалені гроші за мою броню, не знаючи, що справжню мене бачить лише ця жінка. Тут, поруч з нею, я — просто Стефа.

Вона розплющила очі. Блакитні, як погідне небо після грози. І побачила те, що я дозволяла бачити лише їй. Не сталеву маску, не погляд хижака. А щось інше.

— Доброго ранку, — прошепотіла вона, і її голос був теплим, як ця кімната.

— Не такий вже й добрий, якщо за вікном усе ще Київ, — пробурчала я, але нахилилася і поцілувала її. Спочатку ледь торкаючись, ніжно. А потім глибше, жадібно, ніби намагаючись вкрасти у цього ранку ще хоч мить спокою. Її губи, м'які й теплі, відповіли мені, і я відчула, як крига, що завжди сковувала мої плечі, почала танути. Лише вона могла це зробити.

— Мені снилися шестерні, — сказала вона, притулившись до мене. — Крихітні, як комахи. Вони могли б передавати звук на відстані. Уявляєш?

Я ледь помітно всміхнулася. Її розум ніколи не спав. Навіть у сновидіннях він кував нашу зброю.

— Тобі навіть уві сні спокою немає від твоїх механізмів. Може, хоч на годину забудемо про все? Ходімо вип'ємо кави. Справжньої, у пана Ясинського. Поки світ знову не вирішив нагадати про себе.

Її очі засяяли. Такий простий, людський ритуал був для нас розкішшю. Ми одягалися, рухаючись у маленькому просторі зі звичною грацією пари, що знає кожен рух одне одного. Я затягувала корсет, вона допомагала мені з ґудзиками на спині. Тиха, домашня гармонія. Єдине, що було справжнім.

Ми вийшли на вулицю, і світ одразу накинувся на мене. Вузькі вулички Подолу гули, як розтривожений вулик. Дзвін першого електричного трамвая змагався з цокотом кінських копит по старій бруківці. Повітря було густим — суміш запахів свіжого хліба з пекарні, диму з коминів і вогкості, що тягнулася від Дніпра. Я йшла, тримаючи спину рівно, вдихаючи цей гамір і бруд, як отруту, до якої вже звикла.

Але кав'ярня пана Ясинського була іншим світом. Нашим островом. Усередині панувала тиша, пахло міцною кавою та цикорієм. Темне дерево, маленькі столики з мармуровими стільницями, м'яке світло гасових ламп. Літній офіціант, не питаючи, приніс нам дві філіжанки кави по-віденськи з високими шапками вершків. Ми сіли за наш улюблений столик у кутку. На мить, лише на одну коротку мить, ми були просто двома жінками, що п'ють каву.

— Княгиня Барятинська вчора знову вимагала додати до її сукні ще більше мережива, — почала Анна, розмішуючи вершки. В її голосі вчувалася втома, але очі блищали від азарту. — Каже, хоче затьмарити всіх на балу в губернатора. Я ледве вмовила її, що елегантність — у стриманості. Її смак — це щось страшне, але платить вона щедро.

Я зробила ковток. Гаряча гіркота кави привела думки до ладу.

— Нехай. Головне, щоб вона одягла нашу сукню. Її чоловік — у фінансовому комітеті. Коли вона буде в центрі уваги, усі жінки питатимуть, хто її модельєр. Це не про сукню, Анно. Це про вплив. Кожна з них — це двері, які ми можемо відчинити.

Я говорила про вплив і двері, а сама дивилася на неї. Вона вже не слухала, захоплено малюючи пальцем на запітнілій філіжанці якусь схему. В її очах горів вогонь — чиста, дитяча радість творення. Цей вогонь був тим, чого не було в жодної з тих панських ляльок, яких ми одягали. Вони були порожніми, набитими тирсою пліток і заздрощів. А вона… вона була жива. Дідько, як же я її кохала.

— Я придумала, як зробити ті механічні квітки на подолі, щоб вони ледь помітно розкривалися під час вальсу, — раптом сказала вона, повертаючись до реальності. — Але нам потрібні ті німецькі пружини. Вони дорогі. Я простягнула руку над столом і накрила її долоню. Її пальці, завжди трохи забруднені в мастилі чи графіті, стиснули мої.

— Ми можемо собі це дозволити. Замов сьогодні ж.

Вона всміхнулася. І в цю мить я майже повірила, що так може бути завжди.

Але у двері кав'ярні увійшла Оленка, дівчина з крамниці тканин, одна з наших. Вона намагалася поводитися невимушено, але її очі, перелякані, як у спійманої пташки, бігали по залі. Вона побачила нас.

Дівчина підійшла до столика, ледве переводячи подих.

— Пані Стефо, пробачте, — прошепотіла вона, нахилившись. — Дівчина. Її звати Дара. Батьки хочуть здати її жандармам. Часу обмаль.

Кінець.

Усмішка зникла з мого обличчя. Тепло в грудях змінилося на звичний холод. Я кинула на Анну короткий, всезрозумілий погляд. Без жодного слова допила каву одним ковтком, залишила на столі кілька монет і встала.

— Деталі. Швидко.

Ми мчали крізь Поділ, але тепер я не помічала ні гамору, ні запахів. Світ звузився до однієї точки — завдання. У Галинки в аптеці вже чекав Дмитро. Його обличчя було напруженим. Поки він швидко викладав деталі про переляканих міщан та їхню доньку, замкнену на горищі, він простягнув Анні невелику металеву коробочку.

- Про всяк випадок, — тихо сказав він. — Нюхальна сіль і бинти. Будьте обережні.

— Добре, — Анна одразу взялася до справи, її голос став зосередженим і діловим. Вона рушила до своєї майстерні. — Ми підемо вночі. Тихо, через задній двір. Мені знадобиться набір відмичок і…

Я зупинила її.

— Ні. Чекати до ночі — самогубство. Грець би його взяв, вони не дотягнуть. Ми йдемо зараз. Через парадні двері.

Анна і Дмитро витріщилися на мене, ніби я збожеволіла.

— Стефо, це ж… — почала Анна.

— Це вистава, — обрізала я. — Я — «Мадам Стефанія», що прибула на термінову примірку сукні. Це панство більше боїться осуду сусідів, ніж власної доньки. Вони будуть занадто шоковані, щоб думати. Анно, хапай сантиметр і записник. Ти — моя помічниця.

Ми під'їхали до будинку на найнятому екіпажі. Звичайний, охайний дім, що нічим не видавав пекла, яке коїлося всередині. Я вийшла з карети, тримаючи спину так, ніби мені належав увесь Київ.

Двері відчинив чоловік з тремтячими руками. Він витріщився на мене, потім на екіпаж, потім знову на мене. Судомно витер долоні об штани.

- Бал... губернатора? — пролепетав він, ніби саме слово було для нього чужоземним. — Мадам... Стефанія?

Він вимовив моє ім'я так, ніби пробував його на смак, і воно виявилося гірким. Затинаючись, він провів нас у кімнати, де сиділа його заплакана дружина. Вони вказали на двері, що вели на горище.

Я піднялася сходами, Анна — за мною. З-за дверей долинав тихий плач і глухий стукіт. Я відчинила їх.

Хаос. Повітря на горищі було густим від запаху пилу, старого дерева і людського страху. Меблі, книги, старий мотлох повільно кружляли в повітрі, видаючи тихий скрип і шелест сторінок. Десь під дахом свистів протяг. У кутку, обхопивши коліна, сиділа дівчина. Дара. Перелякана, худа, років шістнадцяти. Вона притискала до грудей маленьку, обшарпану дерев'яну пташку і щось тихо шепотіла, мов молитву. Побачивши нас, вона скрикнула. І її страх став зброєю.

Важка дубова скриня зірвалася з місця і, набираючи швидкість, полетіла прямо на Анну.

І в цю мить світ для мене тріснув і розсипався на мільйон застиглих уламків. Це не було схоже на те, ніби час сповільнився. Ні. Він зупинився. А мій мозок, навпаки, вибухнув, працюючи з нелюдською швидкістю.

Це не було думанням. Це був удар. Інформація, що влилася в голову, як розпечений метал. Я бачила не очима. Я бачила… траєкторії. Перед моїми очима, поверх реальності, спалахнули сотні невидимих ниток — шляхи, якими могла полетіти скриня. Більшість — червоні, смертельні. І лише одна, тонка, як павутинка, — зелена. Шлях до порятунку.

Я не приймала рішення. Моє тіло вже рухалося, слідуючи за цією зеленою ниткою. Ривок — і я відштовхнула Анну вбік, сама падаючи на підлогу, за мить до того, як скриня з оглушливим тріском врізалася в стіну там, де щойно була її голова.

Світ знову зібрався докупи. Час рушив. У вухах дзвеніло.

— Курва! — видихнула я, підводячись. Я підійшла до Анни, допомогла їй підвестися. Вона була бліда, як полотно, але лише стиснула зуби та різко кивнула. Ми розуміли одна одну без слів. Часу на подяки не було.

Швидко підійшла до дівчини. Вона ридала, затуливши обличчя руками. Я не стала її заспокоювати. Я схопила її за плечі й змусила подивитися на мене.

— Плакати будеш потім, — прошипіла я. — Зараз — ідеш з нами, якщо не хочеш закінчити в казенному домі для божевільних, де лікарі будуть розтинати тебе, шукаючи, звідки в тебе ця сила. Ти мене зрозуміла?

Вона, шокована, перестала плакати й лише кивнула.

Ми спустилися вниз. Батьки дивилися на нас, як на привидів.

— Дівчина в істериці й не може позувати, — кинула я їм, прямуючи до виходу. — Я забираю її до себе в ательє, щоб заспокоїти та завершити роботу там. Напою її чаєм з ромашкою. Поверну до вечора.

Я не питала. Я наказувала. Вони стояли, паралізовані моїм авторитетом, і лише мовчки дивилися, як ми виходимо через парадні двері, садимо їхню доньку в екіпаж і спокійно від'їжджаємо.

Колеса екіпажа глухо гупали по бруківці. Я озирнулася. У вікні будинку ще довго стояв темний силует батька, що дивився нам услід.

Сховані на видноті.