У нашій фортеці стояла напруга, наче в повітрі гримів невидимий грім. Це була не тиша, а чекання удару. У великій залі, навколо столу з розгорнутою картою урочища «Вовчий Яр», зібралися ключові фігури нашої маленької війни.

Повітря було важким від невимовних думок. Я окинула поглядом їхні обличчя — кожна занурена у власні розрахунки, кожна готова до бою по-своєму.

— Часу обмаль. Звітуйте, — мій голос був рівним, без емоцій. — Анно, ти перша. Розкажи нам, як ми зупинимо цього залізного звіра.

Анна підійшла до столу. Вона поклала на карту важкий, грубий мідний диск. Це не було схоже на її звичні, витончені механізми. Це була зброя.

— Я назвала його «Залізний Засув», — тихо сказала вона. — Він некрасивий. Але він спрацює. Ці лещата кріпляться до рухомої частини стрілки. Я виставляю таймер. Коли стрілка дійде до нуля, цей молоточок розіб'є скляну перегородку. Рідини змішаються. За три секунди пристрій розігріється до температури плавлення сталі. Він буквально приварить стрілку до рейки. Потяг з'їде на глуху колію і застрягне.

Вона закінчила. Просто. Безжально. Ефективно. Я відчула, як у грудях розливається тепло. Дідько, вона геній.

— Добре, — кивнула я. — Лідіє. Твій вихід.

Лідія ступила до карти. Її голос був чистою сталлю.

— Коли потяг зупиниться, мій «Кулак» вступає в дію. «Ясна» зніме першого вартового з пагорба. «Тінь» закине димові шашки. Потім входимо ми. «Жила» нейтралізує перших двох. Я беру на себе решту. П'ять хвилин, не більше. Відхід — сюди, — вона вказала на широку, пряму дорогу, що вела від яру. — Швидко і просто.

— Ні, Лідіє. Не сюди.

Голос Ксенії, тихий, але твердий, пролунав у тиші.

— Я була там. Ця дорога широка, але земля там пухка, болотиста. Після дощу важкий віз там просто загрузне. Ми втратимо все. — Вона вказала на ледь помітну, вузьку стежку. — Наш шлях — ось тут. Вона вузька і поросла травою. Але саме тому земля там тверда. Коріння тримає її.

— Повільніше — означає мертво, — процідила Лідія.

— Загрузнути — означає мертво вже зараз, — спокійно відповіла Ксенія.

Я поклала руку на карту, припиняючи суперечку.

— Ми підемо шляхом Ксенії. Це наказ.

Я бачила, як Лідія зціпила зуби, але кивнула.

— Добре, — додала вона, вже як факт. — Наш зв'язковий доставить важкий селянський віз і пару коней у яр за дві години до операції. Сховає їх у хащах біля стежки Ксенії. Моя штурмова група сама впорається з перевантаженням.

— А жандармський патруль? — запитала я, дивлячись на неї. — Що, як вони з'являться невчасно?

Лідія криво посміхнулася.

— Я вже про це подбала. За пів години до прибуття потяга «Тінь» та «Жила» займуть позицію за кілометр звідси, на їхньому маршруті. «Тінь» їх побачить першою, вони не почують її кроків. А «Жила»... — вона подивилася на худу, але міцну дівчину, — вона знає, як натиснути на сонну артерію так, щоб людина просто заснула. Тихо і без шуму. Вони прокинуться зранку з головним болем і не згадають нічого.

Я подивилася на Лідію з новою повагою. Вона не просто воїн. Вона — тактик.

— Добре. Це надійний план.

Дівчата вже почали розходитися, коли їх зупинив голос Олени.

— Зачекайте. Ви знаєте, що робити. Але ви маєте пам'ятати, хто ви є. Ми — не розбійниці, що грабують потяги. Ми — Світочі. Кожна з нас — це іскра світла у темряві імперії. Ви йдете не за зброєю. Ви йдете, щоб забрати у темряви вогонь і повернути його світлу. Пам'ятайте про це. І повертайтеся живими.

Вона замовкла. І в цій тиші я побачила, як випросталися плечі дівчат. В їхніх очах була не просто лють. Була мета. Гарні слова, — подумала я. — Подивимось, чи врятують вони нас від куль.

Напруга після ради повільно розсіялася. Дівчата розійшлися по своїх постах: Анна — до своєї майстерні, Лідія — до тренувального залу. Я стояла біля карти, прокручуючи в голові кожну деталь плану, коли сходами, що вели з готелю, почувся панічний тупіт.

У залу вбігла одна з молодших дівчат, що працювала покоївкою. Її обличчя було білим, як крейда, а очі — величезними від жаху.

— Стефо! Біда! Там… нагорі! Дара!

Я миттєво напружилася.

— Що з нею?

— Гуркіт… страшний! Ніби там ураган! І… і пані Кульчицька, та, що живе в сусідній кімнаті… вона влаштувала скандал! Кричить, що у нас тут притон, і погрожує покликати городового!

Сто чортів! Наше прикриття. Усе наше крихке життя трималося на цій легенді про тихий готель для панночок. Один городовий, один обшук — і все полетить до бісової матері.

Олена, що саме розмовляла з Ксенією, одразу рушила до сходів.

— Я піду, заспокою її.

Я зупинила її, поклавши руку їй на плече.

— Ні, Олено. Твоя доброта тут не допоможе. Це не дитина, що плаче. Це — шторм. А щоб приборкати шторм, потрібен той, хто сам був у його серці.

Я подивилася на Анну, що вибігла зі своєї майстерні. Вона вже готова була йти зі мною. Я лише хитала головою. Я сама.

Я піднялася нагорі. Розлючена пані Кульчицька, побачивши мене, вже відкрила рота, щоб вилити на мене свою порцію отрути. Я кинула на неї такий крижаний, злий погляд, що та мимоволі замовкла і відступила.

Я відчинила двері до кімнати Дари.

Хаос. Повітря було густим і важким, ніби перед грозою. Воно вібрувало від сили. Книги, одяг, гребінці — усе це кружляло в повільному, смертельному танці. А в кутку, обхопивши коліна, сиділа Дара. Її тихий, уривчастий плач, здавалося, лише підсилював цей вир. Лише одна річ залишалася нерухомою — важке дубове ліжко, що зависло за пів метра від підлоги, ледь помітно тремтячи.

Я повільно, ігноруючи стілець, що пролетів за сантиметр від моєї голови, пройшла крізь цей хаос і сіла на підлогу за кілька кроків від дівчини.

— Страх, — тихо сказала я, так, щоб вона почула крізь гуркіт. — Я знаю. Він живий, правда? Сидить у грудях, як пацюк, і гризе тебе зсередини. І хоче назовні. І ти випускаєш його. Але він не зникає. Він лише стає більшим. І руйнує все навколо.

Вона підняла на мене свої заплакані, розгублені очі. Літаючі предмети почали рухатися повільніше.

— Ти можеш дозволити йому зжерти тебе зсередини, — продовжувала я, дивлячись їй прямо в очі. — Можеш стати його рабою. Або… — я зробила паузу, — ти можеш взяти цього пацюка за горлянку і змусити його служити тобі.

Книжка, що кружляла над її головою, м'яко опустилася на підлогу. Потім — гребінець. Потім — черевик. Лише ліжко все ще висіло в повітрі.

— Але… як? — прошепотіла вона.

— Ти вже знаєш як. Ти почула мене. Ти почала думати. А не відчувати. Це — перший крок. А тепер — другий.

Я кивнула на ліжко.

— Це твій страх тримає його. Ти боїшся, і воно летить. Але ти можеш змусити його впасти. Разом зі мною.

Я підвелася і підійшла до неї, простягаючи руку. Вона, вагаючись, узяла її долоню, яка була холодною і вологою.

— Заплющ очі, — наказала я. — І дихай. Разом зі мною. Вдих. Видих. Не думай про страх. Думай про інше. Згадай, яке це ліжко важке. Згадай, як скриплять його пружини. Згадай його вагу. Твоя сила — це не вітер. Це — м'язи. Ти можеш їх напружити, а можеш розслабити. Зараз — розслаб. Відпусти.

Ми стояли, тримаючись за руки. Я бачила, як вона зосередилася. Її дихання стало глибшим. І ліжко… воно здригнулося. Потім повільно, ривками, сантиметр за сантиметром, почало опускатися. Воно опустилося на підлогу з глухим, м'яким стуком.

У кімнаті запала тиша.

Я відпустила її руку. Вона стояла, виснажена, але на її обличчі вперше за довгий час не було страху. Лише подив.

В ній є криця, — подумала я. — Треба лише її викувати.

— А тепер прибери тут, — мій голос був уже м'якшим, але все ще твердим. — Коли закінчиш, спускайся вниз, до Олени. Вона знайде тобі роботу. Ти більше не гостя. Ти одна з нас.

Я тихо зачинила за собою двері кімнати Дари. У коридорі готелю було тихо. Криза минула. Я сперлася на стіну, на мить заплющивши очі. Вага цього дня, цього світу, раптом навалилася на мої плечі. Одна врятована душа. А скільки ще їх було там, за стінами нашого притулку? Скількох ми не встигнемо знайти?

Я зробила глибокий вдих. Часу на слабкість не було. Внизу, у фортеці, на мене чекала підготовка до ночі.

Минуло кілька годин. Кожен був зайнятий своїми справами, готуючись до ночі. Я перевірила зброю, ще раз пройшлася по карті. І коли стрілки дзиґаря на стіні показали десяту вечора я спустилася.

Вони вже всі були там. У великій залі, навколо столу, де лежала розгорнута карта урочища «Вовчий Яр», зібралися ключові фігури нашої маленької армії. Повітря було густим від невисловленої напруги.

Анна стояла біля столу. Перед нею лежав важкий, грубий мідний диск «Залізного Засува».

— Таймер виставлено на 01:15, — її голос був тихим, але впевненим. — Коли я активую його, у нас буде рівно десять хвилин, щоб встановити його на стрілку і відійти на безпечну відстань. Я зроблю це сама. «Тінь» мене прикриє.

— Добре, — кивнула Лідія. Вона ступила до карти. Її голос був чистою сталлю.

— Як тільки потяг зупиниться, мій «Кулак» вступає в дію. «Ясна» зніме першого вартового. «Тінь» закине димові шашки. Потім входимо ми. «Жила» нейтралізує перших двох. Я беру на себе решту. П'ять хвилин на зачистку, десять — на перевантаження. Жодних розмов. Жодних свідків.

Я вислухала їх. Кожна знала свою роль. Я підійшла до Олени, що стояла осторонь. — Олено, підготуй задню комору. Звільни місце. Ящики мають зникнути, щойно їх доставлять сюди. Жодних слідів. Вона мовчки кивнула.

Я подивилася на великий дзиґар на стіні. Стрілки показували десяту вечора.

— Час.

Це був сигнал. Не прощання. Мобілізація.

Дівчата з бойової групи почали мовчки переодягатися. Це був не просто одяг. Це була бойова система, розроблена мною. Широкі, але ідеально скроєні штани-бриджі з міцної, темно-сірої вовни, що не сковували рухів. Високі шкіряні чоботи на м'якій підошві, що дозволяли рухатися майже безшумно. Але головне — це жилети. Мій винахід. Щось середнє між корсетом і кірасою. Декілька шарів щільної тканини, прошиті разом зі вставками з китового вуса і тонких сталевых пластин. Легка, але напрочуд міцна броня, що захищала життєво важливі органи, але не обмежувала гнучкості. Кожен жилет був ідеально підігнаний під фігуру своєї власниці. Це був мій внесок у їхнє виживання.

Я дивилася, як вони рухаються. Зосереджено, професійно. Це вже були не ті злякані дівчата, яких ми витягали з підвалів і горищ. Це були воїни. Це мої Світочі. Іскра світла у темряві імперії. Але зараз я бачила не світло. Я бачила сталь. Я бачила зброю, яку сама ж і викувала. В їхніх очах була не просто лють. Була мета. І я не знала, чи було в цьому більше гордості, чи жаху.

Лідія першою застебнула пряжки на своєму жилеті. Вона мовчки кивнула своїй штурмовій групі. Вони одна за одною підвелися, перевірили зброю. Потім встала Анна. І я.

Ми, одягнені в цю темну, функціональну броню, мовчки вийшли з Фортеці та зникли в тунелі, що вів у темряву київської ночі.