Екіпаж зупинився за рогом, на сусідній вулиці. Решту шляху ми пройшли пішки. Я йшла попереду, Анна вела Дару, що тремтіла, як спіймане звірятко.

Дзвоник над дверима аптеки видав тихий, мелодійний звук. Усередині пахло тим, чим і мало пахнути — сушеними травами, карболкою і спокоєм. За високим дубовим прилавком стояла Галина. Вона спокійно загортала в папір пляшечку з ліками для якогось поважного пана в дорогому пальті. Вона лише на мить підвела на мене очі. Цього погляду було достатньо. «Чисто. Чекайте».

Ми вдавали з себе звичайних покупців. Я розглядала керамічні баночки на полицях. Анна щось тихо говорила Дарі, намагаючись її заспокоїти. Дівчина лише ховалася за її спиною, вчепившись у її рукав. Нарешті пан розплатився і вийшов. Дзвоник знову пролунав, цього разу — як сигнал свободи.

Галина мовчки, різким рухом перевернула табличку на дверях на «Перерва». Потім так само беззвучно кивнула нам у бік задніх покоїв. Жодного зайвого слова. Вона була нашою вартовою, нашою першою стіною. І стіни не розмовляють.

Я провела їх у кімнату, де Дмитро зазвичай приймав пацієнтів. Стіну навпроти займала величезна шафа з сотнями маленьких керамічних шухлядок з написами латиною. Мій погляд зупинився на потрібній.

Belladonna. Анна обрала цю назву не випадково. Отрута, що може вбити. Ліки, що можуть зцілити. Краса, що є обманом. Це була історія кожної з нас, укладена в одну керамічну шухлядку.

Мої руки діяли самі, на чистому рефлексі. Висунути. Повернути на дев'яносто градусів. Засунути назад.

Пролунало тихе клацання, ніби зітхнув годинниковий механізм. І вся величезна шафа безшумно від'їхала вбік, відкриваючи темний, холодний прохід униз.

Дара видала тихий, здавлений схлип і зробила крок назад, притиснувши долоню до рота. Її очі, величезні від жаху і подиву, переводилися з темного отвору в стіні на нерушиме обличчя Анни. Я бачила, як в очах дівчини страх поступається місцем благоговінню. Вона дивилася на Анну так, ніби побачила святу. І холодна голка гордості кольнула мене. Так, дивись. Вона — диво. І вона моя.

Я лише хмикнула.

— Годинник цокає. Рухаймося.

Я провела їх униз. Старі кам'яні сходи дихали вогкістю і віками. Темрява вузького тунелю, освітленого лише пульсуючим світломохом на стінах, раптом розступилася. Ми вийшли у просторий, залитий теплим світлом зал, і Дара тихо зойкнула.

Вона очікувала побачити щурячу нору. А побачила серце вулкана. Наш світ. Світ, який ми збудували на кістках старого.

Перед нами розкинулася підземна зала з високими склепіннями. У центрі, біля великого кам'яного каміна, де танцювало живе полум'я, стояли зручні дивани. Масивні стелажі, що займали цілу стіну до самого верху, були вщент заповнені книгами.

З крісла біля вогню підвелася Олена.

— А це — наше серце, — тихо сказала вона, торкаючись теплого каменя каміна, ніби гладячи його. — Тут наша пам'ять, — її погляд ковзнув по заповнених книгами полицях. Вона підійшла до Дари та м'яко накинула на її плечі теплу хустку. — Ти вдома, дитино.

Почувши слово «дитино», дівчина ледь помітно здригнулася і вперше за весь час зробила глибокий, тремтячий вдих.

— Ми називаємо себе «Світочами», — спокійно продовжувала Олена, ніби відповідаючи на німе запитання в очах Дари. — Нас єднає не лише страх. Нас єднає земля, що кричала разом з нами. Але пам'ятай, ця сила — не дар. Це борг. Вона вимагає контролю, виснажує тіло і душу. І за неї полюють. Тому в нас є правила. Перше і головне: ніколи не використовувати силу на невинних. Ми не такі, як вони.

Її тремтіння розірвало мене зсередини. Дідько, я знову відчула той день. День, коли земля закричала. Тоді не було ні сховища, ні ритуалів. Лише страх і хаос. Той землетрус був криком пораненої землі. І її крик став нашим. Протягом кількох тижнів по всьому місту почали прокидатися жінки. Не чоловіки. Лише жінки. Це не було даром. Це були шрами, які земля залишила на своїх доньках.

З одного з верхніх балконів, де звисали дивовижні рослини, що випромінювали м'яке бірюзове світло, спустилася Ксенія. Вона підійшла до Дари й, мовчки, простягнула їй долоню. На долоні з крихітної насінини за одну мить розпустилася маленька квітка світломоху, що засяяла, як зірка. Дара спочатку здригнулася, але потім, зачарована, несміливо торкнулася її пелюстків.

Ксенія підвела нас до великого столу біля однієї з арок — це було царство Анни. Стіл був завалений розгорнутими мапами Києва, кресленнями та дивовижними стімпанк-лампами.

— А тут народжується наш розум, — з теплотою сказала Олена. — Анна розмовляє з металом і парою.

У кутку біля каміна стояла Соломія. Вона не співала. Вона тримала в руці скляний келих і брала одну, низьку, ледь чутну ноту. Дара відчула, як ця нота вібрує в її грудях. Келих почав тремтіти, а потім з тихим дзвоном розлетівся на друзки.

— Соломію хотіли віддати до божевільні за «істерику», — з гіркотою додала Олена. — Тепер її голос — наша зброя.

Спочатку були чутки. Про відьом, про біснуватих. Потім прийшли жандарми. «Казенні доми для божевільних» почали наповнюватися «пацієнтками». І тоді ми зрозуміли, що ховатися поодинці — це смерть. Потрібен був дім. Потрібна була фортеця.

...І ось ще одна. Ще одна донька землетрусу, викинута на наш поріг.

З арки, за якою виднівся синій тренувальний мат, почулися кроки. З'явилася Лідія, витираючи піт з чола рушником. Вона зупинилася, подивилася на Дару, потім на мене.

— Ще один рот, який треба годувати. Ще один слід, який може привести сюди псів імперії. Твої операції стають занадто помітними, Стефо.

— А твоя обережність тримала б нас у щурячих норах до кінця світу, — відрізала я. — Йди випий води, Лідіє. Ти перегрілася.

Напруга на мить стала такою густою, що її можна було різати ножем. Анна м'яко взяла Дару за руку.

— Ходімо. Я покажу тобі твою кімнату. Тобі треба відпочити.

Вона повела її до сходів, що вели нагору, до затишних приміщень. Я дивилася їм услід.

Так. Порохова діжка з повільним ґнотом. І моє завдання було — не дати їй вибухнути.

Принаймні, не раніше, ніж буде потрібно.