Вірші
Виснаження
По серцю холодом пройшов тупий кенжал,
Залишивши по собі рвану рану.
Розлилась кров і витекла руслом
Через артерії у душу мою драну.
Підійму очі, гляну в їх туман,
Зилишу всі страждання я - на потім,
Немає сил вже думати про те,
Що скажуть мені друзі по "роботі".
Сковзну пелиною по гострих скелях брів:
Бліде обличчя звиє враз про втому.
Глибоке синє море розіллє
Свої венисті хвилі на роздолі.
Волосся закує мене в хітон,
Нема кому рукой по ньом провести.
Кому потрібна дівчина з глибин
З промерзлим мов крижина злісним серцем?
Я підійму ще раз туманні очі,
Накину теплу куртку і піду.
Та перед цим повернусь до усіх охочих
Й промовлю щиро: "Я вас прокляну....."
1
0
174
Порочне кохання
Твої вуста, ну що ж сказати
Взяли в полон мене земний,
Твій погляд-марево утрати
Я заберу його собі.
Не можу більш забути тебе,
Твої обійми, руки на моїй спині.
Турботи погляд й насолоди
О серце, не згубись у їх пітьмі!
Не знаю, чій вже волі я служу,
Бо серце-птаха, мрія-полонина
Твої слова не можу вже згадати,
Бо голос твій, то марево цвітіння.
Його почувши раз- забудеш,
Бо в світі більше схожого нема.
Його волітимеш почути знову..
Побачити ті руки, ті вуста!
А руки! В них моє спасіння
Ті кисті, тонкі пальці, може десь,
Ти ними доторкаєшся до когось,
Авжеж, моя любов, то лише мій секрет......
У сні я марю лиш твоїм волоссям,
Я уплітаю в них свої слова,
Про ніжність твою, волю, неповторність....
Не знатимеш цього ти, бо сама
Лишила нас я права на любов.....
Згадай мене колись, коли взлетять всі мрії
Забудеш ти його та всі слова,
Які він шепотів тобі щоночі,
Згадай лишень, мої палкі вуста.....
Я душу віддам тобі, за один погляд..
Анастасія....
4
2
242
До літній антракт
Згадать тебе, не займе дуже сили,
Адже , твій погляд в пам'яті живе.
Твої вуста із шрамом над губою
Тремтячий погляд й серце вольове.
Ти грієш душу, мов дощі у Львові,
Які так часто згадують в піснях,
А пам'ятаєш рупори вокзальні?
Любов передала тобі в очах.....
І знов не тут, і знов ти за кордоном,
Я не виню тебе, я просто серцем плачу
Сказать тобі хотіла я люблю....
Та все ж були ми трохи не обачні.
І ось "Бумбокс", тяжіють зорі в небі,
Збира ведмедиця у ковш пісні слова,
Наш дзвінкий спів під грушею до ночі,
Гітара з медіатором в руках .
Тяжіють струни, бас, удар, акорд,
Взліта до неба спогади в ключах.
Невже не зможем ми згадати знову,
Ту річку в оксамитових мечах?
І знову плачуть струни в твоїх пальцях,
В руках книжки ,ми у парку на лавці,
Литаврами заграла у душі
Для мене твоя усмішка без фальші.
Твоє подвір'я кличе до останку,
Навушники в вухах, солодка кава,
Tom Odell щебета нам про кохання,
І зорі мерехтять у млосній тьмі.
Невже, сьогодні ти побудеш довше?
Одвічна фраза - сіра, мов грезайль,
Вона пробила мені серце тоді
А зараз, зігріва в думках скрижаль.
Нарешті тиша....антракт панове, годі...
Не можу більше згадувать тебе
Я краще почекаю ще хоч трошки,
До літа вогняного з вівтарем.
Хоча була з тобой я завжди груба,
І хоч могла образити тебе,
Проте, ти ж повернешся, зовсім скоро?
Проте, ти ж не залишиш, тут мене?.......
Молю тебе, скоріше повернись....
6
2
197
Кохання Азазеля
Тихо пада на землю сльоза,
Огорта її вітер зітхання,
Непочата любов чарівна,
Все одно закінчилась стражданням.
На кухоннім вікні у кутку,
Тихо спить незабуте минуле,
Саме тут ми з тобою гуртом,
Проживали "фізичні" тортури .
Скільки раз про любов ти шептав?
Скільки раз зізнавався в коханні?
Все одно не мене ти кохав
Все одно полишила жадання.
Я любити не сміла тебе,
Та і ти попри сльози кохався
Я згадати хотіла тебе
Та ти навіть у снах не здавався.
Все боровся за нову зорю
І за нове тендітне бажання.
Та невже ми з тобой, далебі,
Знов не зможем згадати кохання ?
Певно ні, в тебе ж нові зітхання,
А у мене робота щодня.
Певно ні, раз життя із тобою
Все одно погоріло до тла.
7
2
162
Монополія життя
Над сірим містом пада мряковина,
Уже три дні триває сумна днина,
Й не чути співу снігурів веселих,
Що чудувато оп'яніли від ягід.
Лишень подумати могли ми, про печалі,
Що ніби, заспокоїлись в ці дні,
Як пролунали крики в Соледарі,
І воїни побігли по землі.
В Дніпрі десь тихо стогне арматура,
Від натиску звітхненого вікна,
Під ними мерзлина зітхань і туги,
Маленьких діточок, синів тепла.
Осоння поставали паничі,
Вони поглянули на сльози гучні наші
Промямливши про єдність у душі
Полізли в кіш строчить промови "дальше" .
Вони казали в очі:
" Ви-герої. Ви-гордість нації. Ви-воїни добра"
А поза них склонившися до скроні,
"Вони-ходячі трупи. Діти зла".
Як можна жить тоді в такій общині?
Де кожен сам за себе вболіва?
Де навіть птах летить серед просторів,
І чудувато дивиться з крила.
Навіщо нам боротися за НИХ?
За тих, хто посідавши в теплих хатах,
Лепечуть, що "Народ-то цінність наша"
А самі поза камерами хвиль,
Заглянувши дитині своїй в очі,
І обійнявши жінку, в далечінь
Подивляться крізь стогони дівочі,
Які лунали в Бучі поночіль.
Я, далебі, хотіла вірити у єдність,
Вона вела нас всі життя віки,
Повірити хотіла я у слово.....
Але розчарувалась на роки.
Я з кожним днем, все більш живу спокусой
Забитись десь подалі від людей,
Там де не буде війн жорстоких з роду,
І де не буде мертвих тих дітей.
За що, загинули маленькії ті діти?
За що, забрала їх страшна зима?
Чому, так боляче, мені про це почути?
Мабуть, тому що доля такова,
Що всі ми мусим і далі жить в скорботі
Допоки йде чужа настільна гра ........
5
3
195
Гріховна самотність
А хто сказав, що є любов невдала ?
Що екзорцист в пітьмі кує диявол ?
Що пастор проповіддю сипле жала ?
А мертві оживають на весні ?
Моя любов прокинулася згодом,
Коли прийшла хурделиця в тепло,
Коли каплиці затрусилися від болю,
Який струмився у моє вікно.
Я мало тоді думала про сльози,
Вони вже не тіки з моїх очей,
Така холодна і жорстока ззовні,
Хто знає що в мені сидить тепер?
Ти був мій янгол-дня і демон-ночі,
Що сипав поцілунки весняні,
Вони були, немов, колючі голки
Які я діставала у пітьмі.
Тепер мій крик лунає серед ночі,
Він губить сон таких дурних, як я,
Що теж забули, як то, бути в осінь,
В холодну осінь, коло милого плеча.
Вони забули, як то, коли в душу,
Влітає тихо ніжності струна,
У них тепер немає того дзвону,
У них лише шипи живуть в очах.
Чому в очах? Тому що серце-камінь,
Його вже не проб'є жалка стріла,
Яку могутній Бог жертовно вносить -
Врізає в наші думи і життя
Ми люди-бідні, тихі, кволі,
Нас контролює звабності рука,
Яка примушує нас вірити безбожно,
У чисте слово й світові гріха.
Ми маємо єдину лиш утіху -
Це рідне слово і палка душа,
Що в ніч жертовну, тиху і холодну,
До себе так тендітно пригорта.
Але у світі є й такі, як я,
Які цих душ не бачили ніколи,
Вони лиш марили про них у склі вікна,
У вулицях промерзлих і прозорих.
Вони кричали, бились у судомах,
Із їх очей текла гірка роса,
Вони протримались і витримали болі,
Та серце вже ніколи не пала.
5
1
177
Обрізані крила
Ви-стомлений, засмучений, серйозний
А я-схвильована, задумана, одна.
У Вас-веселий погляд серед ночі
У мене-океан нещасть і зла.
Ви-вірний учень дивного Енштейна
Я-учениця тихого Дніпра,
Який так само, як і я, що ночі,
Жбурляє тихий сум од хвиль добра.
У Вас-вже пів життя пройшло до неба,
У мене-тільки слово ожива.
Ви-живете серед жінок потоків,
Що звабить можуть помахом крила.
А я-лише дивлюсь на це десь збоку,
Легенько вириваючи слова:
"Що я, Вас більш ніколи не згадаю,
Що, Ви для мене марево Дністра!"
Невже, ти брате, теж живеш в скорботі?
О милий друже, я така, як ти
Мене, так само кинули у полі,
Полишивши черствіти на листві.
Ви-живете серед добра чужого,
А я-плекаю шрами на спині
Які залишились від погляду нічного,
Що марив мною, як і Ви тоді.
4
1
213
Фрегат
Я- вірив Вам
Ви-вдарились в спокусу
Я розімкнув всі острахи душі,
Щоб показати Вам нещастя, туги
Що проливались в думи і пісні.
Вони буяли там за видно колом,
Де сонце у багнети порина,
Де стомлений фрегат живе
потоком,
Де серце б'ється від хвоста кита.
Я зніс би Вам до ніг усі скрижалі долі,
Подарував би ніжні поцілунки волі
Що вітер рознисе над синім морем
І згине з ними в завиваннях горя,
Що тихо плеще у собі вода.
Ви, мабуть, не згадаєте про мене.
Навіщо вам, пірат і колоніст?
Хоч я і дарував довіри промінь,
Хоч дихав Вами ніби чорний ворон
Що мати його кинула з гнізда.
Ви, мабуть, не згадаєте про мене.
Хоч Вами марив я сильніш
Од сизой піни, що по собі лиша
Загублений й самотній,
Немов би я без Вас, могутній Арк.
Ви, зрадили мене так же ж зухвало
Немов би Вам я серце не ввіряв,
Немов би я свою команду буйну,
У Ваші спритні руки не лишав.
О ваші руки то моє спасіння,
Яке я бачу тільки у ві сні,
Бо на яву Ви-парусник жорстокий
Що точить мені муку у душі.
Для Вас я був пройдисвітом і горем,
Яке Вам наказали захопить,
Проте навіщо моє серце хворе
Ви, вирішили собі залишить?
Нехай забудете мене Ви згодом,
Із першим сяйвом враннішньой зорі,
Я пам'ятатиму ваш смутний погляд,
Що клався мені в вірності тоді.
4
0
202
