Вірші
Порозумівся.
Я жив у смутку, тривога в думці, і без причини,
Робив перерви на відпочинок і повертався,
Гуляв у парку, відволікався, читав новини,
Але той смуток в моєму серці ще залишався.
Тоді поїхав одного разу я у Карпати,
Ходив у гори і піднімався на полонини,
І намагався душевний спокій там відшукати,
Допомагали мені смереки й гірські вершини.
Там я старався самоповагу відшліфувати,
Безглуздість смутку все зрозуміти я намагався,
І дуже прагнув свої печалі контролювати,
Весь час я вірив у власні сили і не здавався.
Як повернувся - тоді відкинув одноманітність,
І розібрався що дуже важко в печалі жити,
Мені вдалося перебороти свою амбітність,
Сумну реальність на власну радість перетворити.
Безглуздість смутку я розумію тепер чіткіше,
Бо сталось диво, печаль пропала одномоментно.
Немає смутку, і це для мене найголовніше,
А на буденність уже дивлюся індиферентно.
Радію сонцю, живу на дачі і без печалі,
В майбутнє вірю і культивую собі троянди,
Гуляю в лісі, відпочиваю на сіновалі,
Тому веселим я можу бути без пропаганди.
1
0
15
Закон природи.
Не може річка пити власні води,
дерева не їдять свої плоди,
для інших жити – це закон природи,
щоб на Землі не сталося біди.
Ми маємо для себе розуміти,
життєві постулати головні,
що зовсім не для себе пахнуть квіти,
і сонце також світить не собі.
Ми маємо завжди допомагати,
і не важливо: важко це чи ні.
Людині необхідно віддавати,
заради гуманізму на Землі.
Це добре, якщо в тебе щастя буде,
але воно приходить лиш тоді,
коли навколо тебе інші люди,
щасливі будуть завдяки тобі.
1
0
15
Сила слова.
…Сказане слово завжди оживає,
далі живе своїм власним життям.
Деяке слово поволі зникає,
інше зростає неначе дитя...
Деяке слово — бальзамом на рану,
деяке ріже як гострим ножем.
Деяке слово подібне дурману,
деяке давить своїм вантажем.
Слово лікує і слово вбиває,
Сказане слово в душі проростає,
Слово втішає і слово зламає,
Сказане слово завжди оживає...
1
0
15
Поступ часу.
Хтось економить час, хтось витрачає,
А час біжить, прискорюючи кроки,
І нам завжди його не вистачає,
Бо час іде, у нього свої строки…
А час іде й нікого не чекає,
ніхто не може ним заволодіти.
А нам завжди часу не вистачає.
Як швидко подорослішали діти…
Не можемо ми часом зловживати
Бо він іде, і в цьому є логічність.
Час може дарувати й забирати,
І ось батьки уже пішли у вічність…
Ми живемо у часі мов скитальці,
А він іде, він спокою не знає.
Час витікає, мов вода крізь пальці,
Він плине, він біжить, летить, минає…
0
0
12
Людина що вас цінувала.
Ви скривдили добру людину?
Вам сцену вона не влаштує,
не зараз, не в іншу хвилину,
вона вас не покритикує.
Ні в чому вас не звинуватить,
словами не кине гіркими,
образою вам не відплатить,
свій біль вона мовчки нестиме.
Вона не покаже зухвалість,
підкреслить свої сентименти,
вона проявлятиме жалість,
і скрасить незручні моменти.
Та в серці вона вже змінилась,
людина, що вас цінувала,
довіра її розтопилась,
яка вас колись поєднала.
Ви їй не лишили нічого,
як душу свою захистити,
і вирішення не простого,
від вас своє серце звільнити.
1
0
13
Лабіринт.
Блукаючи по лабіринту долі.
у пошуках супутника життя,
ми всі завжди виконуємо ролі,
спираючись на власні відчуття.
А лабіринт дає свої маршрути,
свої дороги, тропи і стежки,
і кожен має змогу повернути,
а є такі, що підуть навпрямки.
У одного — маршрут іде казковий.
у іншого — складний і небезпечний.
Хтось може заблукати в тупиковій,
а де-хто забреде і в суперечний.
Не з кожного маршруту вийде пара,
не кожна пара дійде до весілля,
у когось на душі лишилась рана,
у іншого не вистачить терпіння.
Та лабіринт працює без упину,
за що його і варто цінувати.
Він юні душі манить в середину,
аби кохання їм подарувати.
1
0
15
Книга життя.
Завтра сонце підніметься знову,
тільки зникне нічна пелена,
дасть комусь ще добу додаткову,
і комусь і приділить сповна.
Завтра з’явиться чиста сторінка,
хтось напише в ній мудрі слова,
в когось буде висока оцінка,
а для когось вона рокова.
Кожен пише, як сам розуміє,
слово мудре, а може й дурне,
пише тим, яким сам володіє,
хтось веселе, а хтось і сумне.
Хтось про злети а хтось про падіння,
всі записують долю свою,
хтось записує місцем сидіння,
а хтось наче дає інтерв’ю.
А нам хочеться ще дописати,
тільки час все сильніше летить,
він не може нас довго чекати,
але може комусь пощастить.
1
0
15
Безмовний крик.
Розповісти я хочу те, про що мовчу,
але не може говорити мій язик.
кричати хочу, але тихо шепочу,
я просто звик.
Давно я думаю про це і все мовчу,
але ніхто не чує мій безмовний крик,
і я від цього вже нікуди не втечу,
бо я вже звик.
Я вислуховую про це, але мовчу,
неначе в школі шолудивий ученик,
і від обурення уже не трепечу,
я просто звик.
Я пережити маю те, про що мовчу,
та загоряюся неначе той сірник,
завжди нервуюся, але я не кричу,
бо я мужик.
0
0
13
Батьківська хата.
Я шукаю у батьківській хаті,
перші кроки маленькі й непевні,
мої мрії юнацькі, крилаті,
і вечірні розмови душевні.
Ті слова що не зміг я сказати,
і відверті думки про кохання,
мої перші здобутки і втрати,
перші зустрічі, перші прощання.
Я шукаю у батьківській хаті,
різні спогади і сподівання,
і знаходжу завжди в результаті
всі відтінки свого існування.
1
0
16
