Люди
Орест Тихий
Невже ми такі безнадійні? Невже то є наш епогей?... Невже все на що ми спроможні - Обкрадати інших людей? Обкрадати не тільки грошима. Обкрадати їх волю і дух. Забувати про те що людина Не повинна тягнути твій плуг. Та сьогодні усі "благородні" Їм не гоже спускатись із вілл. Там же люди, вони безнадійні Вони вийшли не з міст, а із сіл. Я не стану їхнім суддею Ним не стане жоден із нас. На Богів надіятись марно, Байдужістюю віє з небес. Ми будем жити до того Поки діти наші живі. А вони замість честі й моралі 30 срібних ховають в крипт`і. Ми не будем нічого просити Тай забудьте про те, що корились. Ми будем жити, як ЛЮДИ. Виживати ми вже навчились.
2021-10-02 12:33:30
3
0
Інші вірші поета
Крила не мої Людство не готове Пангея Безумовна материнська любов
Інші поети
Схожі вірші
Всі
Темнота теней ночи ...
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Пусто стало без границы Ночь взошла забрав луч дня Темны улицы, как тишины темницы , Освещает только свет одного фонаря ... Покров одеяла ночи вкрыто небо В далеке не страшны мне тени ветвей И не будоражит больше холод ветра , Что касается руками глубины очей ... Бурю льда он не приносит Темнота стала привычна мне Звук сверчков не веет грустью Больше ничего бояться нет... Свет от звёзд полны свеченьем Они стали снов мечты путей Для того , кто вдруг заблудит И поддастся темноте своей ...
44
13
2337
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12192