Світ збожеволів
Nadine Tikhonovitch
Цей світ збожеволів. Чуєш: По нас відкривають вогонь? Уламки розбитих вулиць В роздерту збираю долонь. Цей світ збожеволів. Віриш У життя на небі удвох? Нас коли-небудь без шкіри Залишить миттєво цей «бог». Світ збожеволів. Готова Востаннє відчути свій біль? Віриш, віднімить що мову Нам вирок із ядерних хвиль? Світ збожеволів. Чи страшно? Ми звикли і разом у мглі. Разом зникаєм назавжди З цієй божевільні — землі.
2022-10-06 22:38:32
24
4
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (4)
Юлія Міхаліна
В цьому вірші світ такий, який він і є... Дякую!
Відповісти
2022-10-07 07:34:27
2
Оксана
Якщо всерйоз розглядається загроза ядерного удару, то світ дійсно збожеволів, на жаль.
Відповісти
2022-10-08 11:14:47
1
Nadine Tikhonovitch
@Юлія Міхаліна На жаль(
Відповісти
2022-10-08 18:04:22
Подобається
Інші вірші поета
Подолані страхи Солдате... Як ти? Життя, якого нема
Інші поети
Taeter Pompi
@TaeterSmile
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12239
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4733