Прокляття поета
Рядки, що з пам'яті не стреш — ось це печально.
Своє лице покрию темною вуаллю.
Палитиму, палитиму сторінки,
та в серці проростатимуть слова барвінком.
Сховаю на замок — хай ніхто не бачить,
як я ночами на місяць плачу.
Як прошу в неба, щоб стати птахом,
не бачити земного жаху.
Не бачити війни, безумства й крові.
Не бути проклятою в тиші й словом.
Не бути замкнутою у власних думах.
Не задихатись в його парфумах.
Та гине пташка, що в золотій клітці,
бо їй не заспівати більш на вітці.
Її замкнули для краси, для себе,
забувши про її потребу!
Птахам в неволі не живеться довго.
Вони шукають неба, летять до Бога.
В польоті забувають весь шум та гамір.
Висота і воля — ось їхній намір!
Мої слова — невільні птиці,
ночами їм не спиться, ні, не спиться.
Отак б спиниться. Та не можу.
Нові слова, нові знаходжу.
І серце плаче, ниє, рветься.
Коли ж та нитка врешті врветься?
Чи можна вмерти від самотності? О, так!
Не витерпівши цих нічних атак...
Біль... Гнів... Безвихідь... Сум!
Самотність — мій фатум!
Однак!
Я все іще існую, не живу.
Та долю свою не кляну.
Бо є слова, що стелю їх рядками.
Бо є слова, що стають птахами.
Летять на волю, бачать Бога.
І вказують мені дорогу...
В словах я зникну і розтану,
в словах відроджусь і повстану.
Словами можу передати зміст,
думками кинутись під міст!
Словами можу зустріти смерть,
прогнати геть!
Словами можу призвати вітер.
Слова — це мої думи, діти!
Напишу нові вірші та поеми,
і в саду знов розквітнуть хризантеми.
Та іноді сиджу одна в пітьмі німій,
не вибравшись із власних мрій,
і спалюю написані рядки, мов "Мертві душі",
нехай пощезне Дар, нехай Тіні не душать!
Бо той тягар ламає мою душу,
а я одна його не зрушу!
Самотність — моя доля і прокляття!
Горять слова. Багаття. Падає розп'яття...
2022-10-27 10:02:54
1
0