Вірші
Зустрічі діжду
Сплітаю в коси радість й тугу, сплітаю смуток й втіху.
Коли болить, мовчу. Кажу собі:"Ти дихай.
Усе мине. Пройде, забудеться і стихне."
Самообман. Пам'ять не затихне!
Вона ночами явиться думками.
І я плету косу тремтливими руками.
Десь за селом завиє вовк на місяць срібний.
Ніч — це його мати рідна.
Сплелась журба з любов'ю сивиною.
Я досі згадую і плачу за тобою,
мій вірний друже. Я дочекаюся хвилини,
коли засну вічним сном у домовині,
і ми зустрінемося знову, на небесах.
Як добре, що ти не бачиш весь цей жах.
Тобі тепер спокійно. А я страждаю, та живу.
Сплела косу. Зустрічі діжду...
1
0
199
Якби..
Якби я вірила у диво, то жити було б легше безумовно.
Та опинившись віч-на-віч на полі бою,
безстрашно кидаюся назустріч ворогу.
Колись за свою віру заплатила дорого,
тому тепер я вірю тільки в себе.
Мені нічиїх жалощів не треба.
Я витримаю біль, пронесу свій тягар на плечах.
І краще смерть, аніж ганебна втеча!
І краще самогубство, ніж стидкий полон...
Мій янгол охоронець приходить в сон,
щоб повернути втрачену надію й віру.
Але я йому не вірю...
Я втратила надію в диво.
Проте не схилю в рабстві спину,
бо краще смерть, бо краще смерть...
1
0
197
Не забудемо...
Співають словами війни чорні птахи.
Чекають на сина вдома старенькі батьки.
За обрій заходить сонце в кривавих тонах.
Ніколи не забудуть люди побачений жах.
Здригається земля під звуки гранат,
та вже не здригнеться в руках у воїна автомат.
Хтось віддає своє життя за вільну країну,
хтось тихо молиться, ховаючись у руїнах.
Хтось більше не зустріне світанок з коханим.
На згадку в когось залишаться рани...
Діти ростимуть без батьків сиротами.
Хіба можна домовлятись з такими катами?
Ви знищили безліч життів — і радієте.
А ми зберегти свободу воліємо!
Ніколи братами з вбивцями не будемо.
Не пробачимо. Помстимось. Не забудемо!
1
0
291
БО З ТЕБЕ СПИТАЄ ВОНА...
Хочеш щось мати — треба віддати:
свій час, зусилля, здоров'я.
У всього ціна, приходить розплата.
За щось ми платимо кров'ю...
Сховатись не вийде. Не втечеш від себе.
За тобою по п'ятах слідує Смерть.
Просто ніщо так не падає з неба.
У всього є своя круговерть.
А ще ти не вічний. І не безсмертний.
Та маєш встигнути пожити в моментах.
Щоб з гідністю зустріти час свій смертний,
що недарма прожив — навести Їй аргументи.
Бо з тебе спитає Вона. 💀🪦
3
0
204
4:30
4.30
Я не сплю. Ще не світає. Темно.
Довкола тиша. Я одна. Безсоння.
Поволі божеволію, напевно.
Коли душа моя воскресне — невідомо.
Вже більше року в ній зима лютує.
Вже більше року не виходжу в світ.
Де та весна? Де сонце, що спрагу цю втамує?
Чому не проростають перші квіти?
І чорно-білі сни змінили кольорові,
минуле мою душу схопило міцно.
Не відаю, коли зустрінемося знову.
У моїх грудях зробилось тісно.
Обруч печалі, смутку стискає серце.
Безсонні ночі доводять до знемоги.
Мабуть, вже пізно рятувати. В душі я мертва!
Допишу останні свої епілоги... Й з Богом!
3
0
187
ЄВА І ЛІЛІТ
Моя Єво, встань, підіймись з колін.
Твій шлях — іти по тернах мук життя.
Лунатиме як повчання майбутнім поколінням
твоєї найбільшої провини каяття.
Та мусиш йти, долати всі незгоди,
коритись долі, вимолювать прощення.
Колись, можливо, заслужиш нагороди —
жаданого спасіння душі від сьогодення.
Уже ніколи не торкнешся яблук,
які нагадуватимуть про втрачений Едем.
Однаково буде, чи згадає, чи осудить твій пра-...правнук.
Він спокутує твій гріх і Сад той віднайде...
Останній подих — і заснеш навіки.
полишивши усі земні турботи.
Яка ти сильна духом, та зламана під чоловіком.
Тобі кайдани рабства не вдалось збороти...
Моя Ліліт, ти Перша, ти Єдина,
яка повстала за свою свободу.
Тебе стомило гнути спину,
але ступила в справжнісіньке болото!
Отримала прокляття, всю зневагу,
твоє імення стерли з Книги.
Та маєш гордість — єдину перевагу,
з якою пережила вигнання, прогнавши архістратига!
Відкинута, забута, непочута...
Твій голос ранить моє серце, душу.
Ти, мов та Ніч, немов страшна отрута,
а я мов жертва, хапаюсь за життя відчайдушно!
Ти та Змія, що прокралася у Сад,
звела із розуму бідолашну Єву.
І з Люципіром утекла в Ад,
засяявши зорею в темряві миттєво.
Моя Ліліт, проснись від цього сну.
Не муч себе "якби..." , "а що як". Ні, не буде!
Я запишу історію твою,
та викличе вона плітки і пересуди.
Про тебе світ не прагне ще почути.
Але виходь з тіні, яви свій лик.
Гординя не дозволить отримати спокути...
Дивитись в очі правди ще не звикла.
Ти непокора, стихія пристрасті й безумства.
Ніколи не стояла на колінах.
Ти Матір справжнього таємного чаклунства.
Ліліт — Та, що Перша, від рабства вільна...
1
0
253
присвята О.М
ПІСНЯ МИНУЛОГО
Думками повертаюся в минуле.
Відчиню двері, що ведуть в той день,
в якому ми були лиш двоє.
У вирій відлітає журавель...
Поніс на крилах наші мрії,
а ми дивились сумно йому вслід.
Останньою погаснула надія,
завершивши відважний свій політ.
Чудові дні дитинства промайнули,
а ми з тобою розійшлись, убивши мрію.
Якби ж могла, то б повернула,
та зараз появитись не посмію...
Тому вночі я повертаюся в минуле,
Ключ Спогадів ще не заржавів.
Вертаюся у поле, де нас двоє,
де слухаєм пісні ранкових солов'їв.
І сяє золотом світанок, вітер повиває.
А босі ноги вмиваються росою.
У тім краю ні горя, ні пітьми немає.
Як хочу ще раз зустрітися з тобою...
0
0
259
Суперниці
☠️
І на твоїй могилі
я засміюся божевільно.
Ти завжди була безсила,
закована в кайдани безумства.
Розплатою твоєю буде смерть.
Ні, не я, а Той, кого ти призвала,
тоді в той день, коли його причарувала.
Во істину, воздасться всім!
Утім!
Згорблена тягаром заздрості,
осліплена ревністю,
ти гучно даєш мені ляпаса.
Будь же проклята, за те що
торкнулася сили,
яка тебе і поїсть.
На могилі тричі ворони закрячуть.
Твої очі більше світла не побачать.
Ти помираєш повільно в пітьмі.
Вина не на мені!
Не поможе тобі ні Бог, ні Диявол.
Ти ж перша порушила правила.
Тобі і гинуть в ярмі.
А я вознесусь вгору.
Зломлена воля, боїшся мене.
Так вірно, що відьма, називаєш мене.
Проте за твоїм плечем демон сидить.
Я з ним говорила — він тебе уб'є.
Ти його давно-давним запросила,
коли гріх привороту вчинила.
І звинувачуєш у магії мене?
Безумство до могили тебе доведе.
Той демон давить тебе ночами,
своїм покрученими руками.
Ти проклята злом. Не відмолиш ніколи.
Твоя біль — моє слово.
Замок. Ключ. Амінь.
2
0
170
Помста
Мої крила згоріли в огні,
темрява кричить у мені.
Не згадаю, коли знала спокій.
Хто на мене наслав ці вроки?
Не знайду шлях додому. Не покаюся.
З останніх сил ще тримаюся.
На грані божевілля, та ще опираюсь.
Ні! Обставинам не зламаюсь!
Крила почорніли. Я збідніла.
Сажа вкрила білосніжне тіло.
Я вслід тобі прокричу: помри!
Іди ж від мене, іди!
Згинь, примаро! Згинь, старухо!
Вельзевул дзижчить над вухом...
Я, мов проклятий диявол,
теж порушила всі правила.
Крила білосніжні стали прахом.
А життя одним лиш жахом.
Я прийду вночі до тебе, відьмо!
І назад все візьму!
Тричі проклята будеш.
Пропадеш!
Ключ. Замок. Амінь!
2
0
171
Тіні мертвих
Чого так серце рветься із грудей,
а подих перехоплює від миті?
Я думала, що це тільки гра тіней,
та бачу в них обличчя, хоч й розмиті.
А все ж це сутності без тіла, без душі,
які торкаються людських бажань.
Вони ховаються в нічній пітьмі
і живляться з моїх страждань.
Щоразу сил стає все менше й менше,
а згодом думка промайне про смерть.
Приходжу до цвинтаря вже не вперше.
І не відчуваю під ногами твердь...
Почую шепіт за спиною. Може вітер?
Та ні, все тихо, але чутно голоси!
На могилах давно зів'яли усі квіти.
Однак кладовище не втратило своєї темної краси...
2
0
169
Цілуйте..
Цілуйте ще, цілуйте! ах!
Лиш Ваше ім'я на вустах.
Тону в очах, тону в обіймах.
Лунає пісня всюди хмільна.
Косу розплели — тепер я Ваша.
П'ємо вино кохання з однієї чаші.
Спів солов'я й вечірнє сонце,
для Бога ми, мов на долоньці.
Та більш ніхто нам не завадить,
а ліс, і поготів, не зрадить,
бо ми кохаємось удвох.
І бачить небо, і бачить Бог...
Якби ж ця мить навічно зупинилась.
Я б в тім раю із Вами залишилась.
І повела від яблуні подалі,
щоб ми не знали ні гріха, ані печалі...
2
0
156
ЛЕГЕНДА ПРО ТЕМРЯВУ І СВІТЛО, СМЕРТЬ ТА ЖИТТЯ
У Темряви немає віку, вона завжди існує.
Її вуаль — це Ночі пелена. У тиші хтось її почує.
Вона Праматір сущого із братом Світлом.
У мороці лице Її трояндами розквітло.
Та ти торкнешся тільки шипів колючих.
Пітьма шепоче, грається і мучить.
Вона — спокуслива Змія, що зводить з манівців.
Щоб описати Темряву, не вистачить всіх слів!
Але буває, що в мороці душа спочине,
заради тиші й самоти і рай покине.
Утім Пітьма — незвідана безодня.
Що довше вдивляєшся, тим більше погляд стає холодним.
Та інколи Вона — бажана надія.
Образити її Дітей ніхто не посміє!
Бо Мати-Темрява пожне серпом нещадно.
Праматір сущого древня й владна.
Смерть — Її улюблена донька.
Ніколи не зодягне тернового вінка.
Для Темряви найвища цінність — це свобода.
Ніколи на колінах не молиться, бо горда!
Але охоче перейде межу, убивши.
У свідках боягуза залишивши.
І посміється Братові у очі.
Крім нього, ніхто з Нею боротись не захоче.
Війна між Темрявою й Світлом триває споконвіку.
Битвам цим немає ліку.
У Світлого Бога немає віку, він завжди існує.
Його корона — Сонце. Світло морок обману руйнує.
Він Прабатько сущого з Темною Сестрою.
Пішов проти Неї священною війною.
Світло має догми, заборони, правила.
Біля Царства Пітьми Зірка Бога засяяла.
Він — Мудрий Правитель, із серцем відважного Лева.
Його воля непідкупна, а гідність сталева!
Та інколи світло осліплює очі,
що ти відвертаєшся від сяйва і линеш в обійми Ночі.
Прабатько сущого древній і владний,
перед Пітьмою лише Він не безпорадний.
Його донька — Життя, яку любить безмежно.
Смерті по силам і вдачі протилежна.
Зодягне терновий вінок, ховаючи сльози.
Квіти любові і віри вплетені в Її косах.
А Батько Світло плекає і береже,
та від Смерті однаково не вбереже,
коли та, наївна і довірлива, простягне руку дружби Кістлявій,
а взамін Її серце битись перестане...
Бо дотик Смерті — фатальний,
до Життя навіть подих безжальний.
Але Батько пожертвує найціннішим,
щоб воскресити доньку найріднішу.
І відтоді Життя стане безсмертною,
перемігши Смерть безцінною жертвою:
Любов переможе найжорстокіше лихо,
Смерть заридала. В царстві Темряви стало тихо...
Життя дарує подих надії,
навіть після смерті нове життя можливе!
Відтоді баланс зрівнявсь на вагах.
Без Темряви сенсу не буде, а без Світла — лиш жах.
Смерть дарує спочинок, а Життя вдихає мету.
Обоє безсмертні, обоє мають власну правоту.
І поки Світло веде проти Пітьми війну,
остання сприймає її як гру ...
2
0
262
КОРОЛЕВА МЕЧІВ
Трон твій зі сталі відваги,
немає часу для розваги,
бо бій триває щодня.
Ти — мудра Змія і лукава Пітьма.
Уникаєш любові дарма.
У твоїм володінні сувора Зима.
Меч ще не висох від крові,
і знову ти напоготові.
Неприступна і міцна фортеця.
Чи хто добереться до твого серця,
щоб розтопити цей лід самоти і зневіри?
Ти блукаєш ночами диким звіром,
а вдень для усіх — Королева Мечів.
Не видно і тіні при свічі...
Лякаєш і вабиш своєю гординею.
Завше була Богинею і ніколи Рабинею!
У помсті твоя велич і слава.
Ти Королева Кривава...
Вириваєш серця із грудей,
позаздрив би сам Асмодей!
У гніві страшна і чарівна.
Не скажеш, що Королева Чаш — сестра твоя рідна.
Такі різні по духу і силі.
Але перед Любов'ю безсила,
бо все ж не пускаєш до себе.
"Не треба цієї біди, не треба, не треба", -
так мовиш, відгородившись від світу.
Торкнутись себе дозволяєш лиш вітру.
О, нещасна й хоробра, моя Королево!
Та навіть душа твоя вся сталева.
Не ховай сльози в собі, не придушуй.
Я ж клятви вірності до віку не порушу,
і не зізнаюсь тобі у коханні,
хоч, можливо, бачу перед війною востаннє.
Та до смерті своєї буду служити Тобі.
"Лицар Королеви Мечів Сталевої Землі..."
4
0
199
Суккуб
Моя гра — це війна,
вона брудна.
Моя любов — пітьма.
Я не одна.
Запалюю жагу кохання.
Ця ніч остання.
Для тебе Жриця,
вогняна жар-птиця!
Мої цілунки — вино з отрутою.
Вернусь спогадами позабутими.
Твоя мучителька, снів повелителька.
Таємних мрій хранителька!
Я приходжу опівночі як суккуб.
Ти п'єш кохання з моїх губ —
і ось вже раб!
А ти попробуй перехитри: мене зваб!
Та поки ти в моїм полоні, любий.
Я — твоя коханка, твоя згуба...
7
0
311
.
Пустелею встелений шлях в нікуди.
Доровказу немає: куди мені йти?
Вітром гонима, а чи людьми?
Світла не видно; я не хочу пітьми!
Стомилась мовчати про свою печаль.
Хоч серце стає холодним, мов сталь.
І розум втрачаю, бо зневірилась жити.
Фіналу не видно; я не хочу любити!
Кинула виклик самісінькій Долі.
Знайомі стежини протоптала до болю.
Проте не вернула того, що бажала.
Минуле не вернеш, скільки б не ридала!
4
0
285
Будь проклята, московіє!
Іде війна, палає у вогні країна,
та ось вже виглядає сонце із руїни,
таке пекуче і нещадне, немов пекло.
Бодай же вам у очах померкло,
щоб вкрились трупом ви, ворожі душі.
Немає поміж вас людини, немає мужа,
бо ви — та гниль, що вилізла з болота.
Московія, куди ж полізла вся твоя голота?
Чи чуєш колискову, що співає Україна?
Від Заходу до Сходу неподільна, вільна!
То ті слова — прокляття сучим дітям,
що не давали спокою століттями,
все тягли руки, кістляві руки до землі,
бодай же б здохли всі ви у пітьмі!
Будь проклята, Московіє. Не маєш в серці Бога.
Та знай, що завжди за нами перемога!
Бо Україна — Фенікс, що завше воскресає.
Навесні першим цвітом проростає.
Будь проклята на віки вічні, пізнай же ти руїну!
За Бучу, Мелітополь, Ірпінь, за всю мою Вкраїну.
Довіку не відмиєшся від крові, ні.
Ти ненависть і лють знаходиш у війні,
та впадеш нижче дна, вслід за кораблем.
Нема Московії — нема для світу і проблем.
І кожен хто ступив на мою землю — згине.
Предків голос в боротьбі вже лине.
Козацький дух вирує над степами,
повстанський рух воскрес над байраками.
І знявся вогонь помсти, до небес, жагучий.
Будь проклятий, москаль, син сучий.
Заживо схоронить моя свята земля.
Чуєш відьма співає — ось смерть твоя!
Кулею і словом, дією й жагою,
засміюсь над мертвим трупом, над тобою!
Будь проклята, Московіє! Буде й тобі розплата.
Бо кара приходить і на ката.
Будеш розірвана вовками на шматки,
а у містах і селах розкидані будуть дітей твоїх кістки!
Нема тобі прощення і не буде!
А Україна перемогу знову здобуде!
4
0
253
Ти відьму покохав
Ти відьму покохав на своє лихо,
якій кохання зовсім не потрібне.
Вона тобі на вухо прошепоче чари стиха;
в очах її танцює місяць срібний.
І хоч дарує свою ласку і любов,
проте словами причаровує лишень.
Ти не згадаєш жодних молитов,
впиватимешся соком стиглих черешень.
Ти відьму покохав — і душу їй віддав,
а вона пограється та й кине.
Не раз навколішки перед нею упадав,
тепер же ти загинеш...
Не зможеш приручити відьму-вільну птицю,
бо їй незнанні жодні ґрати.
Вона злітає на мітлі безстрашно в грозовицю,
і годі там її шукати!
А сміх дзвінкий луною рознесеться,
в твоїй душі погасне сподівання.
До тебе більше, друже, не вернеться.
А ти без неї не доживеш до рання...
4
0
242
Розлука
Я знову приходжу, щоб тобі розказати,
як день мій минув, що мені снилось.
А ти так і будеш слухати і мовчати.
Небагато часу біля тебе лишилось.
Я знову повернусь в порожній будинок,
приготую вишневий пиріг і яблучний сік.
Погляну з вікна: там чимало посаджених нами ялинок.
Кіт, що любив тебе, з дому вже втік.
Я вийду у сад, назбираю квіток,
духмяних фіалок, жовтих кульбаб.
І сплету, заквітчаю їх у вінок.
Десь біля озера квакають жаби...
Буде дощ. Та я прийду, щодня я приходжу.
Принесу поїсти. Ти зголоднів.
Біля тебе походжу.
Скільки минуло вже днів?
Покладу й вінок, волосся розплету.
Ти любив, як вітер грається ним.
Залишу у косах чорну ленту.
Пам'ятаєш, як усміх мій тебе полонив?
І я знов усміхнуся. Тільки ти мовчиш.
А я душі ридаю, страждаю.
Благаю з слізьми: прошу, повернись.
Без тебе я, мов свічка, згасаю...
Вечоріє. Треба вертатись,
щоб по дорозі не зустрілися мавки.
Так не хочеться із тобою прощатись.
Я кохаю тебе, палко!
Серце розбилось моє від твого мовчання,
ти не торкнувся навіть їжі.
Кожен крок від тебе завдає страждання.
Пиріг вишневий з'їдять миші...
Озираюсь на дуб, щоб дух твій побачити,
ти спочив там, як і хотів.
Те, що покинув ось так, я вже пробачила.
Без тебе так важко мені...
Посадила руту на твоїй могилі,
можливо, вона зацвіте.
А полин та поруч ковила,
духів злих хай прожене!
Я знову завтра прийду,
щоб розказати про день, що минув.
І новий пиріг покладу,
щоб ти про мене не забув...
Чекатиму, коли в дім наш прийдеш,
щоб взяти мене за руку.
Я знаю, що шлях ти знайдеш.
Ох, нестерпна ота розлука!
Чорним круком привіталася Смерть,
а я посміхаюсь щасливо.
Бо нарешті настала година,
коли разом з тобою спочину...
3
1
244
Я не здамся!
Усміхаюсь крізь сльози. Сьогодні щаслива!
І де у мені береться ця сила?
Радіти в печалі, сміятись в журбі,
коли хочеться кинутись у багаття мені...
Ні, не здамся! Я ще зможу злетіти ввись.
Глянь на мене, доле моя, подивись.
Ти намагалась зламати, убити мою надію.
Але я ще жива, бо вірю у мрію.
І танцюю на згарищі свого минулого.
Ні, зовсім нічого ще не забула.
Кожен спомин боляче у пам'яті таврований.
Але серце любов'ю ще сповнене.
І буде любити, буде чекати,
тобі доведеться мене оминати.
Доле моя, ти прокляла мене самотою,
повінчавши із тишею, смутком й пітьмою...
Але я посміхаюсь крізь сльози, бо сьогодні щаслива!
Від тягару душевного не схилила спину.
І піднімаючись на гору крутую,
я про тебе, доле моя, ні на мить не шкодую!
1
1
230
Нові Єви
Я не Ліліт, а звичайнісінька Єва,
що створена із твого ребра.
Немає у мене ні сили, ні крил.
Я навіки твоя раба.
Лялька, що потрібна тобі для розваги,
а завтра забудеш про мене.
Ти любиш Ліліт. До мене ні каплі поваги!
Дивлюсь, як стікає кров із власної вени...
Не страшно померти. Ти про мене забудеш.
Нову Єву створиш з ребра.
Тільки знай, що Ліліт ти ніколи не здобудеш,
бо вільна вона, а не раба!
І скільки нас, отих зламаних Єв,
що створені на догоду тобі?
Скільки жертв у землі, Адаме, ти схоронив.
Не згадаєш уже, далебі...
Та ніколи не зітреш із пам'яті ту,
що відмовила, відцуралась Едему,
і полинула в ніч, в глуху дрімоту,
тепер вона — демон!
Нещасний і бідний у своїм коханні,
ти у Євах шукав спасіння.
Загубив спокій у любовних стражданнях.
Не пізнати тобі прозріння!
І ламаєш долі своїх покірних дружин,
бо Ліліт не схилила спину!
Завтра я теж у землі спочину,
а ти створиш для себе нову Єву...
0
0
220
Голубка душа
Не літатиме голубка
поміж сірих хмар.
Гірка й тяжка моя думка.
Хто б її взяв?
Хто би розділив сей біль,
обійняв, розрадив?
А у серці тільки хміль,
то й питаю поради!
Бо несила волочитись,
шукати любові.
Мала б силу, пішла б утопитись,
так не хочу чортові
душу свою занапастити. Не хочу, не стану,
а проте проклинати недолю
не перестану.
Упала голубка під ноги стрільцю,
погублена доля, убита нещасна.
Застрелена в серце. Кінець і життю.
Сміється смерть наді мною, злощасна.
Сміється, бо знає, що житиму Я.
Даремно, що куля під серцем. Жива!
Однак у цім світі проклята й одна.
Сміється безодня, кличе пітьма...
Ти був тим стрільцем, що влучив коханням,
та слово твоє — отруйне, підступне.
Не перша твоя і не остання.
Довіра і юність моя — ось що згуба!
Горить вогнем сердешна рана,
а душа гірко плаче.
Губить літа молодії
кароока панна.
Губить вроду в сльозах-росах,
не усміхнеться.
І вже навіть посивіла в косах;
мовчить. Не озветься!
Бодай же б вмерла у колисці,
не виростала.
Слізьми горю не поможеш,
скільки б не ридала!
Я хочу позабути про біль полиновий,
загоїти свіжі рани, їх не торкатись.
Лікувала у відьми остудою словом,
просила сердешна мене не вертатись
туди де живеш ти. Туди, де полюєш.
Кого тепер палко цілуєш?
Та спокій крадеш, обманюєш бідну.
А чи ж не була для тебе кохана і рідна?
За що поглумився, покинув, убив?
Відьма сказала: ти не любив...
Та я знову вертаюсь
до рідного краю.
І з тобою стрічаюсь,
не обминаю.
А тобі — й поготів,
невже ти забув?
Про те, як хотів
лиш мене одну?
Убита голубка, кинута в ноги.
Ти кулею влучив, коханням убив.
Душа лине в засвіти, до самого Бога.
Чи ж згадаєш при смерті, що мене любив?
Отак і живу без душі, одинока.
Доля моя лукава й жорстока.
Волочусь по світу і спокій шукаю.
Куля під серцем — я все ще кохаю!
3
1
262
ЗЕМНЕ ЖИТТЯ ЯНГОЛА
Янгол, що зрікся своєї родини —
вигнанцем став!
Він в непокорі не схилив спину —
покарання дістав:
геть із Раю, ти більше не наш, ти ганьба цього Роду.
Янгол дивився на небо: невже це свобода?
Він не хотів жити в системі, яка подавляла бажання.
Він же хотів розуміння та вірність, і навіть кохання!
Проте по Закону Небес Янголам це заборонено.
Довгий час сподівання в душі долинали відгомоном.
Ні, він не примкнув до брата свого Люцифера у пеклі.
Янгол не хотів, щоб крила його померкли.
Та падати все ж довелось із високих Небес.
Більше не бачити йому світлих чудес.
Янгол, що вигнанцем став, бо хотів, щоб любили.
Не шкодував, що опинився біля людини.
Він добровільно крила зірвав та спалив.
Янгол-вигнанець земний вік прожив.
Чи шкодував за польотом поміж хмар? Так, можливо.
Та він не хотів хилити у рабстві системи спину.
Янгол пізнав на землі грішне кохання.
Янгол пізнав, що таке біль та страждання...
Проміняв свою славу й безсмерття, та не шкодував.
Янгол ночами свій погляд на Небо підіймав.
До нього приходив Диявол, щоб спитати, як справи.
Ні, він не спокушав, йому було цікаво,
як же це Янгол зрадив братів і вибрав людей,
цих непримітних і слабких, а й часто зрадливих тіней...
Розмова братів при світлі свічок наганяла журбу.
Повідав Янгол-вигнанець долю свою.
Сатана не міг втямити, за що така жертва.
Адже Янгол втратив все. Тепер же він смертний!
Для нього всі ці люди — експеримент Бога.
Люцифер обрав власну дорогу.
А Янгол-вигнанець не хотів помсти, ні битви.
Він стомився цієї небесної гонитви.
Земне життя йому здалось спасінням,
Янгол отримав прозріння.
І не шкодує про своє падіння.
Проростає справ його добрих насіння!
На світанку темний брат його зник,
сховавши в пітьмі свій лик.
А старець на ложі лежав,
останні дні свої доживав.
Єдину пір'їнку з власних крил тримав.
Янгол-вигнанець помирав...
Та про вибір свій не шкодував.
Він за свою волю найдорожче віддав.
На світанку Бог його дух забрав...
2
0
210
Якби зустрілися ми знову
*присвята Т.Ш*
Якби зустрілися ми знову,
я б не злякалася, о ні.
І приголубила би словом,
в любові зізналась тобі.
Я дочекалася й обняла,
і розлучити долі б не давала.
А ти зрадів би, мій коханий.
Що досі серцю моїм знаний.
Просила, щоб зі мною ти зостався,
не полишав, не покидав.
І ти б обняв,
а сам від щастя засміявся...
І помолюсь, що вже правдивим,
не сном лукавим ми зійшлись.
У цьому світі віднайшлись.
Любов оця хіба не диво,
мій милий?..
3
3
172
Спокій, і тиша, і вічне блаженство
Журитись не буду, занадто багато думок.
До безодні завжди спокусливий крок,
та я омину, придушивши під ногами змію.
Ні, не сьогодні, й не завтра, я ступлю в пітьму.
Зігріюсь до сонця. Душа моя просить тепла.
Та ось, схилившись, я чую, як кличе в обійми земля!
Ні, не сьогодні, й не завтра, я порину в цей сон.
А поки Мара хай ще бродить коло вікон.
Скупаюсь у водах, змию весь бруд,
щоб у чистій одежі постати на Суд.
Ось Янгол з Аркану загримів у сурми.
Темна хмара, ой темна, суне!
Боятись не буду, бо вертаюсь у рай.
У травах високих спокусник сконав.
Отрута змії влилася у землю плідну,
тепер же вона назавжди безплідна!
А я позбулась пітьми, що душу з'їдала.
Це ж бо вона мені жити не давала.
Ховалась у хащах темного лісу. Вороном споглядала.
Із дна озерного моєї ноги діставала.
Шепотіла з могил на кладовищі.
Намагалась воскреснути із попелища.
Та я поборола цих демонів клятих,
які насміхались так радо...
Немає пітьми, що безоднею звала.
Немає світла, від якого сліпою ставала.
Є лише спокій, і тиша, і вічне блаженство.
Немає горя, ні болю, ні всякого шаленства.
0
0
142
Битва із Лордом
Допоки сили маю, то меч мій не ржавіє,
доти боротись буду — здатись не посмію!
Нехай пощезнуть вороги перед зблиском зброї.
Боротися буду до згину, до крові.
Мій меч, моє слово, моя віра та стержень.
Своїх недругів в битві цій перевершу.
Нехай на вагах зрівняється баланс.
Я не втрачу свій шанс!
Кров за кров, смерть за смерть — моя помста.
Темні створіння приходять в день шостий,
та на сьомий поляжуть від валійської сталі.
Полягло і наших немало...
Темного Лорда переможу у битві.
Досить цієї хитрої гонитви.
Я перед Тобою, та щоб убити.
Більше нікому зла Тобі не вчинити!
Жорстокий і кривавий поєдинок до ранку.
Вивів Лорд Смерть — останню свою служанку.
І у двобої, я все ж померла із честю,
забравши життя ворога на перехресті...
2
0
138
Загублена в часі
Годинник показує: північ! Сиджу при вікні самотою.
Потаємні бажання та мрії, - все забрано війною.
Рахуючи дні у тиші, загубилась у цифрах. У часі.
Втративши сенс у роботі, заздрю маленькій мурасі,
яка працює до смерті, будує і все щось несе.
Куди ж мене вітер думок сьогодні знов понесе?
Чи у щасливе минуле, в якому раділа життю?
Чи у невідоме майбутнє, крізь страх та пітьму.
Загублена у вимірі часу. Не знайду дороги назад.
У снах відчиняю двері, а за ними кличе мене водоспад.
Скупаюсь в прохолодній воді, та змию грішні думки.
Залишусь до ранку сидіти біля живої ріки.
І сни, і уявні думки, - усе це моя потіха.
Замість гірких сліз, заливаюсь нестримним сміхом.
Годинник пробиває: пів третя! Я чую, як півень співає.
У моїм серці надія іскрою повільно згасає.
Загублена в днях та роках, я не знаходжу сенсу життя.
Бо за велінням долі, я усюди і всім Чужа.
На світанку годинник замовкне. Я порину в забуття.
Туди, де немає горя, туди, де не торкнулась війна...
Царство Морфея вітає, кличе до своїх воріт.
Нарешті з-поміж шляхів, я знайшла свій рідний.
Загублюсь, розчинюсь у часі. У власній уяві та сні.
Все ж краще бути одній,
ніж божеволіти серед тіней,
цих "правильних" і "розумних" людей,
що протирічать собі! Геть лицемірних і хижих.
Самотність і сон мені ближчі.
Моє ім'я — "загублена в часі, Чужа".
Вітає в обіймах Пітьма...
Я вдома!
2
0
178
МЕТАМОРФОЗА ЛЮБОВІ
Мрії розбились за межами снів,
солодким дурманом душу труїв.
Невинну діву знадив у пастку.
Реальність вбила всю твою казку...
Тепер же я вільна і отруйна змія.
Твоя програна битва, та не виграна ще мною війна.
Сто тисяч демонів на волю пустив.
Не милу пташку, а орлицю зростив!
Я відімщу відповідним чином,
я ніколи ні перед ким не схиляла спину.
Порвала окови жахливого патріархату.
Твоєю рабинею нізащо, ніколи не стати!
Дівою була, та стала Жінкою.
Вірною й юною — теж, а тепер лякаю поведінкою.
Метаморфоза, що відбулась в мені — для тебе кара.
Ми більше не пара...
0
0
271
Життя мавки
Я лісовою мавкою була
на сторінках історії минулого життя,
яке так рано річка Смоляна взяла.
Я утекла, аби втопитись, з-під вінця!
Щоночі сняться сни, в яких витаю духом
поміж дерев, високих й мовчазних.
А народившись в цім житті, сказала й повитуха,
що маю родимку, напевно я із "тих",
кого бояться й зневажають люди,
бо між світами завжди вони блукають.
А мавчиній душі спокою й поготів не буде!
Я досі чую, як сестри у лісах мене гукають...
Колись я була мавкою. Лісною дівою.
Обравши смерть, ніж все життя з немилим.
Не розлучалась ні на мить з своєю лірою,
сумних пісень співала птицям сизокрилим.
А потім якось... У ліс прийшов монах,
мене зустрів, та не зомлів од страху.
Перед моїми чарами тримався на ногах,
не відступив зі шляху!
Я дивувалась, бо не боявся нас.
І навіть дикі звірі, здавалося, його минали.
Здійнявся вихор перед ним ураз,
проте молитва ченця оберігала...
А я принишкла, підглядаючи за ним,
коли він їв, молився й ночував.
Був мені він не страшним і не чужим.
Одного разу хлібом почастував.
І я згадала все земне життя,
яке колись на смерть у Мари проміняла.
До мене повернулось каяття.
За ним молитву стиха повторяла...
Так завершилося моє нещасне існування,
лиш тільки в снах приходить одкровення.
Чи це моє життя, далебі, останнє?
Я відчуваю запах хвої у легенях...
2
2
276
ЖЕРТВА, ЩО СТАЛА ВБИВЦЕЮ
🕸️🕷️💀
Каплі дощу отрутою вливаються в шкіру.
Сховатись від світу волію.
Стукіт чобіт по бруківці звучить.
Це мій Кат за мною біжить!
Ховаючись у натовпі, благаю про допомогу.
Єдина надія лише на Бога.
Мучитель вже близько. Під ногами від бруду слизько.
Падаю ниць на коліна так низько.
І бачу Його, у чорнім плащі та чоботях.
На диво, сухий на ньому і одяг.
А я у сорочці, простоволоса та боса
із мокрим сплетеним між собою волоссям!
Піднімаюсь з колін, та батіг шию скрутив.
З полону болю він мене не відпустив.
Диявол ховає свій погляд від нього,
життя мого Ката — це вічна дорога.
Жертву впіймавши, для неї смерть — це бажання.
Чи я його полонянка остання?
Навряд чи. Будуть ще. Багато дівчат,
яких зодягатиме в багаті шати,
та свободу забере, і сон, і надію.
Ох, краще умерти волію!
Піднімаюся знову. Хай до смерті замучить!
Може котра стріла його влучить,
які він пускає у мене, коли стою перед ним,
замість цілі для лука. Гляне поглядом злим,
та я не боюсь. Я взиваю до Смерті.
Краще в Кістляві руки простерті,
ніж у неволі свій вік доживати.
І немає кому Ката скарати!
І Бог одвернувся, а Диявол його не чіпає.
Здається, що Кат Його душу тримає,
а не навпаки. Не людина, не звір,
а монстр, бузувір!
Як від такого втекти? Як врятуватись?
Як милостивій Смерті віддатись?
Та проклята я безсмерттям Темного Пана,
для котрого лиш лялька чергова й жадана.
Та поки пручаюсь — є інтерес.
Прокляття моє лунає до самих небес.
Батіг ще міцніше шию стиснув.
Мучитель в мою душу зазирнув.
"Не відпущу, ти знаєш. Ти навіки моя.
Служити у радість доля твоя!"
Прокльон і плювок зриваються з губ.
Радіє, сміється мій душогуб!
І піднялась я втретє, діставшись до нього зблизька.
Ховала нас в провулку нічна дрімуча пітьма.
І ніхто не поміг. Усі відвертались.
На догоду Пану мене залишали.
Наблизившись близько, та так, що він здивувався,
я рукою до серця дібралась його, так, що він вдвоє зламався.
І вже Кат на колінах. В руках чорне серце тримаю.
І вже Темний Лорд про пощаду благає.
Щось темне й отруйне з дощем в душу вливалось.
Тонула в безодні, голосам в голові піддавалась.
І стиснула серце, а Лорд застогнав.
Безсмертний чи ні, нема серця — пропав!
Диявол мені усміхнувся, прийшовши.
Чому ж на поміч мені не надійшов?
"Бо не граю у гру пішок-людей.
Для таких дивиться мій Асмодей."
Стояла на вулиці в чорній крові Ката,
дивилась на тіло мертве його — ось і настала розплата.
"Для чого з'явився? Ти мені не потрібний!"
А він підіймає свій келих срібний.
"Я можу тобі Трон пекельний Цариці віддати,
адже ти звільнила мене із ґратів.
Темний Пан обдурив, уявляєш, Мене!
Розплати у пеклі він не мине..."
Дивилась у очі Люципіра, сказала:
"Я не знаю, що зі мною. В мені темрява закричала,
коли я піднялась і повстала проти Ката.
Не знала, що з моєї руки буде для нього розплата..."
Він посміхнувся, поправивши комір.
Махнув рукою і залишились ми двоє
не у провулку, а десь в троннім залі.
Окови біля входу розбиті лежали.
А Сатана виглядав як людина.
Тільки тепер він розправив свої темні крила,
і очі спалахнули синім вогнем.
Поглядом я верталась за мечем.
"А я ось безсмертний. Мене Батько прокляв,
аби я останню битву чекав.
Цим мечем ти тільки згубиш себе.
Не відмовляйся від Дару. Ти не знаєш, що жде!".
Знову рукою махнув — появився слуга,
приніс із собою терпкого вина.
Впивалася ним, наче нектаром богів.
Диявол мовчав. На мене глядів.
Я жертва, що стала убивцею. Так.
Від удару здобичі загинув хижак...
До ранку сиділи та говорили,
до третіх півнів угоду скріпили...
***
Каплі крові дівчат омолоджують шкіру,
все більше і більше жадаю, волію!
Кривава Графиня тепер, не рабиня.
Цариця пекла, Люципіра дружина.
І сліду немає від синців з кайданів.
Душу згубила, а серце, мов камінь.
Упиркою стала, безсмертною і всевладною.
До чоловіків зробилась нещадною.
Убиваю. Катую. Вдовольняюсь стражданням!
Губила в коханні, відмовляла в останнім бажанні.
Пітьма, що мною оволоділа в провулку
тепер у кожнім моїм поцілунку.
Кривавим і смертним він вироком стане.
Давно затягнулися душевні всі рани.
Та як же це стало, що зробилась такою?
Таких оминала завжди стороною...
Втратила душу, аби не боліло,
у помсті серце моє згоріло.
Ще гіршим за Ката монстром являюсь.
Ні перед чим не зупиняюсь.
Це замкнене коло. Прокляття. Нещастя.
Нікому зламати Печать цю не вдасться.
Мене Смерть оминає, а Бог не чекає.
Лише Сатана у покоях приймає.
Кривава Графиня від тих пір, Темна Панна.
Жертва Мучителя сама ним і стала...
4
1
208
Кохання інкуба
Гіркий присмак любові,
що ти залишив по собі.
Впускала в обійми знову,
кохала в чужій подобі.
Знехтував моїм почуттям,
тамуючи спрагу тілесну.
Будь же проклятий на забуття!
А я на весні знов воскресну.
Забуду, мов сон жахливий,
зітру із пам'яті спогад.
Завжди був зі мною брехливий,
полум'яний кидаючи погляд.
У пекло вернешся — додому.
Залишиш в спокої мене.
Завітав із самого Содому,
кохання твоє брудне!
Клятви — порожні, безчесні.
Вводив в спокусу й обман.
Духом завше був безтілесним.
Годі! Завершився роман!...
8
0
216
Пісня русалки
Якби в топити в озері печаль,
то би душа пізнала спокій!
Та клятви зберігатиме скрижаль,
про вірність десь на дні глибокім.
І місяць ясний не вкаже шлях,
бо заблукала у лісах ілюзій.
Хай зникне, щезне облудний жах.
Додому я вже не вернуся...
7
0
197
Боротьба
На землі вкраїнській поляже ворог.
Не матиме спокою у світі Нави.
Чужинців вкриє прадавній морок,
не треба лихом будити Мару!
Серпом пожне скривавлені тіла,
замкне у пастці вражі душі.
Бо хто прийшов з мечем — й поляже від меча,
ніхто не переможе русинів дужих!
Своїх героїв пам'ятатиме Русь-Україна.
Відважних, вправних та сміливих.
Бо не написано нам бути на колінах,
а в боротьбі відстояти своє у важку хвилину!
Прокляттям обернеться плач матерів,
з благословенням Слави воїтельки йдуть в бій.
Вбиватимуть ординців-упирів,
за землю рідну, за пролиту кров дітей, за весь цей біль,
що нас віками знищували, волю одбирали.
Ось помсти час! Кривавий рік, війна!
Та ми завжди із зерня проростали.
Лиш пам'ятай, що у свободи є своя гірка ціна...
8
0
218
Прокляття ворогу
Хай темрява сповиє світ, щоб ти зійшов зі шляху!
Ось Мара поглядом одним наводить жаху.
Згинь в муках, враже, земля тебе схоронить.
Богиня ночі ні слова не промовить...
Вона — це Смерть! Танцює на твоїх кістках.
Біль ломить твоє тіло, ртуть на руках.
В лісах загубиш свою душу, втонеш у болоті.
В моїм краю не місці такій, як ти, сволоті!
Гей, Маро, хай стогне й завиває,
у лютих муках ворог мій сконає.
Смертельний страх в твоїх очах танцює —
богиня смерті сповна лютує...
Будь проклятий, враже, до сьомого коліна!
Проте нескорена й незламна моя Вкраїна.
Таким як ти, Мара приносить люту смерть.
Геть з мого краю, геть, геть!
4
2
183
The Dark Lord
Ворон кряче: Лорд Темний іде!
За собою монстрів веде.
Ти лиш двері не відчиняй для нього.
Це мандрівник з лукавої дороги.
Не серце, а справжній граніт.
Він у темряву сповиє весь світ.
Темний Лорд зіграє у гру,
і неодмінно виграє душу твою!
Ім'я його — Смерть.
Жени його геть. Геть!
Кістлява рука торкнеться плеча —
і не треба меча...
Догорить на столі свічка самотня.
Темний Лорд приходить у жовтні...
3
1
181
Мавка й Чугайстер
Я твоя мавка, а ти мій Чугайстер,
пісень чудових, веселих майстер.
Та тільки погубиш, вполюєш, вкрадеш,
та хоч від людей збережеш.
Створена я, щоб губити хлопчину,
що заблукав, зійшовши з стежини,
а ти відізвешся на поклик рятунку,
поки не втрапив в обійми лісової чаклунки.
Я утікаю... ховаюсь між гіллям,
а потім впиваюсь чар-зіллям,
щоб забути твій образ, стерти з думок.
Зверну погляд свій до зірок.
Як тільки впіймаєш мене — пропаду.
Свою душу навік в коханні згублю.
Пісня твоя так і манить із тіні.
Я мавка твоя, божевільна!
Не боюся я смерті, бо так вже і мертва!
Двічі любові трагічної жертва.
Що мені згуба, ранкове похмілля?
Душа моя вільна, пропаща, свавільна!
Ховаюсь від тебе, бо ти моя смерть,
проганяю спокусу геть.
Танцем лукавим зваблюєш в лісі.
Знову не втримаюсь, станцюю на узліссі.
Вихор здійметься: мавка з чугаєм!
Пісня лине зеленим гаєм.
Ось і настала фатальна хвилина,
в цьому танку мавка згине.
Втративши розум, віддалася згубі,
кинувшись в чугайстрові руки грубі.
Пропаща душа зникне навіки,
тим мавкам погубленим немає вже ліку!
А Чугайстер покине розірване тіло,
та в серці його навіть не затремтіло.
Згублена мавка на твоїй совісті, друже!
А тобі все байдуже...
3
2
185
Клеопатра
Зі смертю загравала на краю обриву,
та навіть богу Ра не схилила спину.
З Життям простилась, не здавшись у полон.
Поринула у вічний сон...
Проте живу у пам'яті вже скільки літ!
Про мене згадує прадавній світ.
Я увійшла в історію, мов старовинна казка.
І вигравала навіть у поразках.
Укус змії солодший за неволю.
Глумитись над собою нікому не дозволю!
Земним явлінням божества мене вважали,
царицею Єгипту величали.
А я проста жінка, що прагнула любові,
влади, визнання — на все була готова!
Пройшла пустелею свого життя, простелила шлях,
моє ім'я було в кожного на вустах.
А що тепер? Дух давнини історії витає,
кожен легенду про мене складає.
Про царицю Єгипту, знану небезпечну спокусу,
що померла від зміїного укусу...
2
0
206
Чорнобиль
Україна пам'ятає. Не забуде. Не простить.
Їй кривава рана все іще болить.
Україна проклинає, посивівши вмить,
бо ж над Нею хмара диму вороном летить.
Дихати не стало чим. Всюди дим й вогонь.
Біль щоразу збільшувався біля самих скронь.
І тримаючись за серце, Україна йшла.
Це була пекельна для усіх весна.
Очі їй накрила біла пелена,
бачила майбутнє Матінка моя.
І вмивалась кров'ю зі слізьми, вмивалась.
На Чорнобиль темний, йдучи озиралась.
Бачила, що смерть прийде і буде ходити,
що її невблаганную ніяк не впросити.
Дочок й синів у муках коситиме,
а чорнобильський дим – хвороби носитиме.
Біля самого серденька рана відкрилась,
а із неї кров аж чорна цівкою пролилась.
Україна молить в неба: "Боже, порятуй!
Ти ж мене, нещасну, із небес почуй.
Скільки ж я терпіла заради дітей.
І скільки сліз пролилось із моїх очей.
Як кріпачкою зробили, як хліб однімали,
а як мові моїй жити не давали!
І голодом морили, живою в землі хоронили.
Що ж зі мною вороги тільки не робили!
І тепер, оця хвилина чорная настала,
і землиця під ногами гірко застогнала.
Господи, благаю! Не за себе мОлю.
Порятуй від злої смерті мого сина й доню.
А я якось та й переживу. Мені ж це не вперше.
Ще трішки – і долю невільну свою довершу..."
Так просила Україна, дівчина вродлива,
що із лиха стала, мов голубка, срібносива.
Україна пам'ятає. Не забуде. Не простить.
Їй кривава рана і досі болить...
3
1
157
Мій біль — моя сила
Ніч мене заховає. Місяць шлях вкаже.
І нікому про мій шлях не розкаже.
Як босою ступала по тернах,
як життя рахувала у зернах.
Як втрачала і знаходила розум;
як цілувала губи морозу.
Як обіймала сонце гаряче.
Ніхто не знає, як ночами самотньо плачу.
Я ховала свою тугу в землі,
змивала весь біль у воді.
У повітрі я знаходила силу,
у вогню про помсту просила...
Смерть, одначе, сьогодні скосила.
Їй свої обійми відкрила.
Нарешті ж бо всі двері зачинила.
Мій біль — моя сила...
2
0
153
Я зненавиділа кохати...
Пощо мені Любов? Вона дарує Біль.
Пощо мені Кохання? Гіркий напій!
Я радше вип'ю з Чаші Отрути-Зілля...
Аби не знать, яке в Любові важке похмілля!
Я серце своє закувала в сталь,
я більше не приходжу дивитись вдаль.
Вдова без втрати мужа. Я в чорних шатах.
Мене не вдержать жодні ґрати...
Я зненавиділа кохати!
О, Смерте! Візьми мій біль.
Нехай не ломить в гарячці моє тіло.
Я одягну на лик свій маску вміло.
І знаку не залишеться, що щось боліло...
2
1
152
Прокляття поета
Рядки, що з пам'яті не стреш — ось це печально.
Своє лице покрию темною вуаллю.
Палитиму, палитиму сторінки,
та в серці проростатимуть слова барвінком.
Сховаю на замок — хай ніхто не бачить,
як я ночами на місяць плачу.
Як прошу в неба, щоб стати птахом,
не бачити земного жаху.
Не бачити війни, безумства й крові.
Не бути проклятою в тиші й словом.
Не бути замкнутою у власних думах.
Не задихатись в його парфумах.
Та гине пташка, що в золотій клітці,
бо їй не заспівати більш на вітці.
Її замкнули для краси, для себе,
забувши про її потребу!
Птахам в неволі не живеться довго.
Вони шукають неба, летять до Бога.
В польоті забувають весь шум та гамір.
Висота і воля — ось їхній намір!
Мої слова — невільні птиці,
ночами їм не спиться, ні, не спиться.
Отак б спиниться. Та не можу.
Нові слова, нові знаходжу.
І серце плаче, ниє, рветься.
Коли ж та нитка врешті врветься?
Чи можна вмерти від самотності? О, так!
Не витерпівши цих нічних атак...
Біль... Гнів... Безвихідь... Сум!
Самотність — мій фатум!
Однак!
Я все іще існую, не живу.
Та долю свою не кляну.
Бо є слова, що стелю їх рядками.
Бо є слова, що стають птахами.
Летять на волю, бачать Бога.
І вказують мені дорогу...
В словах я зникну і розтану,
в словах відроджусь і повстану.
Словами можу передати зміст,
думками кинутись під міст!
Словами можу зустріти смерть,
прогнати геть!
Словами можу призвати вітер.
Слова — це мої думи, діти!
Напишу нові вірші та поеми,
і в саду знов розквітнуть хризантеми.
Та іноді сиджу одна в пітьмі німій,
не вибравшись із власних мрій,
і спалюю написані рядки, мов "Мертві душі",
нехай пощезне Дар, нехай Тіні не душать!
Бо той тягар ламає мою душу,
а я одна його не зрушу!
Самотність — моя доля і прокляття!
Горять слова. Багаття. Падає розп'яття...
1
0
157
Діва Сонця
Сонце у твоїх косах, моя осяйна Принцесо.
Впиваюсь поглядом, наче гарячим еспресо.
Гортаєш сторінки книжок: шукаєш свою пригоду.
Багатство, владу і срібло проміняла б на свавільну свободу!
Стихія твоя — подих вільного вітру,
що гори здіймає, зриває і квіти.
За правду, чесність і славу ти проміняєш палац.
І знову почнеш історію, де новий абзац.
Пожовклі сторінки гортаєш, шукаючи свій порятунок.
Від Бога сонця отримала свій рудий колір — дарунок.
Щиро смієшся — душа не знає пітьми.
О, як же хочеться ще побути дітьми!
Щоб з казок черпати мудрість, боротись з лихим Драконом,
щоб долати тумани печалі світлом, що сховане в кулоні.
У битвах змагатись за право, за землю і свою честь!
Робити правильний вибір на дорозі трьох перехресть.
Та розплющивши очі, Принцесо, ти бачиш реальність життя:
твій титул — це могутня влада, але й вічна тюрма!
У світі, де повно Зла, ти повинна навчитись Правлінню;
щоб мудрою стати Королевою, ти маєш навчитись терпінню!
І вирісши з казок про дива, ти творитимеш справжню Історію:
власним життям і долею захищатимеш територію!
Ти в жертву принесеш себе, своє серце й кохання.
Бо понад усе — Держава, за неї стоїш до останнього.
А зараз я бачу Принцесу, що думає про далеке майбутнє.
Вирісши станеш Королевою, поцілована богом, могутньою!
Та сьогодні побудь ще Юною, моя рудоволоса красуне!
Ще встигнеш побути в обіймах в самого бога Нептуна!...
[та це вже інша історія, казки (не)щасливий кінець,
про те, як Діва Сонця з Богом Моря пішла під вінець...]
В Нептунових обіймах сховалась моя Королева Сонця,
позбувшись свого Хранителя — Янгола-Охоронця.
Втопилась у водах моря, зустріла самого Бога,
нещастям обернулась дорога!
Тобі не вернутись додому, залишишся в царстві Нептуна!
Від тебе давно вже відвернулась злощасна Фортуна...
Моя Королева Сонця, ти присвятила життя своєму народу.
А у відповідь, нарешті, отримала довгожданну свободу!
Вирвавшись з полону палацу, ти попливла на море,
не знаючи, що на цім шляху тебе спіткне горе!
І в смерті останнім подиху ти заспівала пісню.
Врятувати тебе вже стало запізно...
Поціловану Сонцем Діву, в обіймах зустрічало Море.
Високо у небі згасли життя твого яскравії зорі.
2
1
148
ОДА МОРФЕЮ
Він владний бог! В його садах
захований безмежний всесвіт.
І так, його побачиш тільки в снах,
бо наяву цей спогад зникне в безвість.
Мій боже! Не відпускай з обійм,
бо лиш у них моє кохання й щастя.
І хай довіку триватиме двох сил двобій,
проте напій богів — моє причастя!
Життя та смерть нехай собі воюють,
а поки я спочину в твоїм царстві.
Хай наяву всю землю завоюють,
проте у снах ніхто не буде в рабстві!
Тут я воскресну птахом золотистим,
а може проросту кущем калини.
Чи випаду дощем сріблистим
або покрию землю пухом тополиним...
Морфеє! У твоїм царстві — справжній рай,
у ньому прагну залишитись навічно.
Тільки, благаю, Жахіттям не карай,
бо не люблю повістей трагічних.
2
0
174
Останній лист...
Останній лист... Зізнання у любові.
Сьогодні вдвох, а завтра не залишуся з тобою,
бо ти, мов вітер, полинеш за світи.
А що про мене? Куди мені іти?
Загублена поміж епох — нема мені життя!
Куди не гляну, там пітьма...
Мого кохання не оцінив,
а чи любив?
Пробач, та не повернуся в твої обійми,
ми вже чужі, уже не рідні.
Нехай на спомин залишаться мої листи.
Вже час іти... Вже час піти...
2
0
147
Пташка в полоні
У в'язниці замкнена пташка,
їй на волі без нього так важко!
У кайданах кохання смерті чекає.
Бо він же її так не кохає!
О богине любові, милосердною будь!
Дай мені напою, щоб його забуть.
Візьми моє серце. Я стомилась чекати.
Весь свій вік у в'язниці проживати.
Я волю віднайду у полі широкім,
а тіло згублю у морі глибокім.
Душею полину кудись у ліси.
Богине, благаю, любов погаси!..
3
0
135
LOVE THROUGH THE AGES
Як тільки заспівають перші півні,
ти відійдеш, мов мариво, мов літній сон.
А опівночі прийдеш і вклонишся, мов королівні,
і серця знов заб'ються в унісон...
Ти моя мрія, забута і загублена в століттях,
солодкий біль, несказані слова, печаль.
Не перестане рана ця боліти,
бо душа покрилась в траурну вуаль...
І я сумую... Не живу, існую,
бо голос твій у снах відрадний чую,
і сам-на-сам, з "тобою" я жартую,
в думках твій образ знову поцілую...
А наяву... О, ні, тебе нема давно!
Вже триста літ минуло після смерті.
Від гіркоти і туги п'ю терпке вино,
кохання наше постане на мольберті...
І маю ще надію, що знову будем разом,
поєднані блаженством у нашому Едемі.
Проте коли опівніч настає щоразу,
з тобою вкотре в снах оживемо...
0
0
128
Така любов трапляється раз в сотні літ
Така любов трапляється раз в сотні літ,
її можна назвати для осені весняним привітом,
бо на межі своїх епох закохані зустрілись,
уникнути дарунку бога чи спокуси долі не зуміли...
Та проти них повстав майже весь світ,
бо заздрісно бачити пізно восени буйний цвіт!
І взявши право Бога, люди осудили,
але кохання не спинили.
Бо небеса веліли: у благодаті ви кохайтесь!
Та тільки світ: ви у гріху, покайтесь!
І розлучали пару, та знищити кохання не зуміли.
Вони назустріч тайкома один до одного летіли.
Ховались за широколистим дубом і раділи,
в хмільній любові та обіймах мліли.
Мазепа їй листи і подарунки, а Мотря — сорочку й своє серце.
О як же їм не хотілось, щоб завершилось все це!
Він їй цілунками зорі діставав із неба,
а вона казала, що їй, крім нього, більш нічого і не треба.
Крізь заборони й перешкоди пара зустрічалась,
Весна з Осінню таємно "повінчалась".
Здаватись на поталу ворогам не збирались,
на кохання нелегке завше опирались.
Іван їй перстені й книгу дарував,
так любляче до грудей кохану пригортав.
Дарма, що між ними відстань величезна,
істинна любов безмежна!
Не було в ній ні фальшу, ні обману,
Мотрона йому клялась: "Кохати до смерті вас не перестану!".
А він її благав ще трохи зачекати,
щоби зумів дозвіл на шлюб взяти.
Їй все одно було на крики матері і "катування",
вона не відрікалася кохання!
І якби не війна, не державні справи,
весілля восени б зіграли.
Та не судилося. Їхнє щастя загубилося.
Лиш згадувати зустрічі їм залишилося,
бо силою їм розвели мости.
Не доплисти!
Її батьки видали насильно заміж за нелюба,
вона його ніколи не полюбить!
А гетьман не забував її, та не міг нічого вдіяти.
За його спиною шлюб швидкий затіяли...
Вже осінь пізня переходила у вічну зиму,
бо без коханої для нього всюди зимно.
І знову відстань. Недосяжне їхнє щастя.
Зате спогадів відібрати ворогам не вдасться!
Її весна стала плакати дощами,
та не прокласти кладки між берегами.
Їх розлучила смерть. Непідкупна й невблаганна.
Залишилась в чорних шатах його кохана.
А він до неї в снах приходив, цілував.
Та від себе сумно відгортав,
бо хотів, щоб вона жила, не тужила.
І, можливо, знову б полюбила.
Але Мотря не знаходила радості без нього,
тому звернула свою душу до Бога,
прийшла в обитель вічного спокою,
кохання це пронеслось кривавою війною...
І як же їй тепер без нього?
Привела в монастир її дорога,
щоб тут дожити до своєї смерті
і кинутись в Іванові обійми простерті.
Смерть, що їх розлучила, знову поєднає.
Мотря його віддано кохає!..
17.06.2022
1
1
120
Нещасливе кохання
Заспокоює душу гетьмана діва-квітка,
пригортаючись до грудей білою лебідкою.
Їх поєднала доля в нещасливому вирі подій,
та не полишили закохані своїх мрій.
"Дочекаюсь!" - шепотіла кохана голубка,
тихо плачучи від очей чужих по закутках.
"Не прощаюсь!" - гетьман їй відповів,
та й до саду востаннє повів...
Ховавсь місяць від цілунків гарячих,
а серце дівоче так гірко плаче!
"Не діждусь" - душа птахом рвалась,
вже із милим навіки прощалась...
Та гетьман у снах повертався з війни.
Діва просила: "Не йди, обійми!.."
Проте Кістлява так міцно вхопила,
на чужій землі схоронила.
Помарніла від горя діва-квітка,
що мала цвісти пишно влітку.
Нещасливе кохання обернулося болем,
а кохана гетьмана — тополею в полі...
1
0
115
МОТРЯ — МАЗЕПІ
Двом душам не судилося кохання,
лиш вічна туга і страждання.
Вас кохатиму до смерті, Гетьмане.
Історія вкриє нашу любов туманом.
До останнього подиху не відречусь від Вас,
і хай немилосердний до нас час,
проте смерть знову поєднає.
На цім світі Ваша любов тримає...
Це кохання нетлінне і святе,
водночас грішне і гірке.
Недозволена любов, заборонена.
Та Вами я поневолена.
Нас єднає ідея — Україна,
Вам довіку залишусь вірною.
І хай пройдуть століття, хоч вічність.
Там Вам збережу свою вірність.
Тернове кохання, незабутнє.
Тільки Вами душа моя почута.
Тільки Вами живу і сміюсь.
За Вас Господу щодня молюсь.
Щоб зберіг Вас від горя і лих,
від людей лукавих і злих;
щоб сповнили Ви задум про волю,
досить Вкраїні схилятись від болю!
Гетьмане! Як Вас на землі не стане,
я тополею біля річки постану,
за Вами тужити і плакати не стану,
бо вітром Вашу душу дістану...
І ніколи більш не відпущу,
а тих, хто стояв між нами, прощу,
бо вчить Бог пробачати,
Йому Одному дозволено наші гріхи відпускати...
Як хочеться до Вас притулитись,
в обіймах загубитись,
забутись у цілунках і в коханні,
лиш сам Бог знав, що бачились ми востаннє!
Полинова доля, нещаслива...
Краще б своє серце у воді втопила,
та вогонь кохання вашого вертав.
Ще ніхто ніколи мене так не кохав!
Іване, гину від розлуки і кохання...
Я ж Вам свою душу назавжди віддала.
Мене мати тяжко проклинала,
Я від неї до Вас утікала.
І благала: не вертайте, залишіть!
Заховайте десь, а їм збрешіть.
Бо несила жити біля злої неньки,
до Вас горнеться моє серденько!
До Вас пісня моя смутна лине.
Краще згину!
Не судилося... Не звершилося.
Під Полтавою щастя загубилося.
Не кохана Вам і не дружина,
та до смерті буду удовина.
Заховаю своє серце у монастирі,
хай не нищать мою душу відьми й упирі.
Брудом обливали, жити не давали,
та мого кохання до Вас не одібрали.
Бог мене прийняв під свою опіку,
так серед сестер доживала віку.
І чекала смертний час, щоб зустріти Вас.
І ніщо вже не посміє розлучити нас...
0
0
105
Не будуть, благаю, зі сну
Не будіть, благаю, зі сну,
адже він приходить до мене.
Я ж потім так не засну.
І цей сон більш не поверне...
Хай ще очі ним намилуються,
ну а руки обіймуть міцно.
Дайте мить: я з ним націлуюся.
Бо цей сон не триватиме вічно!
Ви не зможете вкрасти спогади,
хоч розлучили зумисно.
Та у снах я бачу ці погляди,
він кохає мене безкорисно!
1
0
130
Прийдіть, мій пане...
Із Ваших вуст я п'ю терпке вино,
що з поцілунками даруєте мені.
Все відбувається, немов чорно-біле те кіно,
кохаємось таємно в непроглядній тьмі.
І кожен дотик, ледь відчутний подих,
проте здригаюсь, мов від струму.
Ні сліз, ні каяттів не буде жодних,
зізнаюся в любові без слів, безшумно...
А Ви прийдіть, мій пане, Ви прийдіть,
і приголубте знову до своїх грудей!
Як буде треба, то зі сну збудіть,
зніміть цю пелену з моїх очей...
Я хочу бачити Вас у цій глухій пітьмі,
торкатися спини та цілувати в губи.
Щоб потім зранку пригадувати все на письмі.
Ви — моя радість, мій солодкий біль та згуба...
1
0
104
Зачарована коханням
Моє ви серце та й причарували,
заволоділи тілом та душею.
Я вас, мій пане, щиро покохала.
Для вас ночами сходила зорею.
А ви мій Місяць, Князь сріблястий,
в мої покої заглядали часто.
І дарували незабутні миті щастя.
Вином любові впивалися, немов причастям!
Я захмеліла вашою любов'ю, пане.
Блукаю вдень, немов в густім тумані,
та уночі знаходжу спокій у коханні.
Прошу, нехай не буде скоро ніч остання!
1
0
109
