Така любов трапляється раз в сотні літ, її можна назвати для осені весняним привітом, бо на межі своїх епох закохані зустрілись, уникнути дарунку бога чи спокуси долі не зуміли... Та проти них повстав майже весь світ, бо заздрісно бачити пізно восени буйний цвіт! І взявши право Бога, люди осудили, але кохання не спинили. Бо небеса веліли: у благодаті ви кохайтесь! Та тільки світ: ви у гріху, покайтесь! І розлучали пару, та знищити кохання не зуміли. Вони назустріч тайкома один до одного летіли. Ховались за широколистим дубом і раділи, в хмільній любові та обіймах мліли. Мазепа їй листи і подарунки, а Мотря — сорочку й своє серце. О як же їм не хотілось, щоб завершилось все це! Він їй цілунками зорі діставав із неба, а вона казала, що їй, крім нього, більш нічого і не треба. Крізь заборони й перешкоди пара зустрічалась, Весна з Осінню таємно "повінчалась". Здаватись на поталу ворогам не збирались, на кохання нелегке завше опирались. Іван їй перстені й книгу дарував, так любляче до грудей кохану пригортав. Дарма, що між ними відстань величезна, істинна любов безмежна! Не було в ній ні фальшу, ні обману, Мотрона йому клялась: "Кохати до смерті вас не перестану!". А він її благав ще трохи зачекати, щоби зумів дозвіл на шлюб взяти. Їй все одно було на крики матері і "катування", вона не відрікалася кохання! І якби не війна, не державні справи, весілля восени б зіграли. Та не судилося. Їхнє щастя загубилося. Лиш згадувати зустрічі їм залишилося, бо силою їм розвели мости. Не доплисти! Її батьки видали насильно заміж за нелюба, вона його ніколи не полюбить! А гетьман не забував її, та не міг нічого вдіяти. За його спиною шлюб швидкий затіяли... Вже осінь пізня переходила у вічну зиму, бо без коханої для нього всюди зимно. І знову відстань. Недосяжне їхнє щастя. Зате спогадів відібрати ворогам не вдасться! Її весна стала плакати дощами, та не прокласти кладки між берегами. Їх розлучила смерть. Непідкупна й невблаганна. Залишилась в чорних шатах його кохана. А він до неї в снах приходив, цілував. Та від себе сумно відгортав, бо хотів, щоб вона жила, не тужила. І, можливо, знову б полюбила. Але Мотря не знаходила радості без нього, тому звернула свою душу до Бога, прийшла в обитель вічного спокою, кохання це пронеслось кривавою війною... І як же їй тепер без нього? Привела в монастир її дорога, щоб тут дожити до своєї смерті і кинутись в Іванові обійми простерті. Смерть, що їх розлучила, знову поєднає. Мотря його віддано кохає!.. 17.06.2022