Оксана Галицька
@sendmen_ka
І кричи — я жиииивииий
Вірші
Месники
навчитись жити у темряві приймати виклики часу з гордістю ми покоління нав'язаних демонів закидане ярликами. з головою. з руками. повністю. ми хранителі власних Я, що не вписуються ні у рамки, ні у підрамники. ми напиваємось до забуття від життя ми – це підпільні Месники. для власних серединних світів. 09.04.2022
7
0
289
Без назви
Якщо бути зітканим з болю, то тільки таким Він видається тоді легким-легким Це дурне его, котре намагаюсь запхнути за пазуху й від чого болить мозок і голова, Та жива. Досі жива. Незважати на збиті коліна і синці, що з'явились знікуди. Пити лате в тридцятиградусну спеку, котре насправді не любиш, Розривати диханням груди, А думками слова. Але жива. Насправді жива. Коли їду в найглибших точках метро закладає вуха (це не правило, але все ж) Коли вилізаю по скелі, нервова система кричить "спокуха, ти не впадеш" Можливо на Кобилянській в Чернівцях я таки залишила ноги та повідбивала пальці. Усі ми трохи поганці, коли "не бачим" повідомлень годин сім. "Пробач, у мене телефон сів" Тиждень чи два тому, Чи кілька місяців Ми зустрічали весну під звуки вибухів. Хоча ні, не так. ВОНИ зустрічали весну. А в нас досі сніг. Він не тане на могилах тих усіх навіть в липневі 32. А я жива. Невже досі жива. 19.07.2022
4
0
284
Я була вбита в п'ятницю
Я була вбита в п'ятницю І в кілька п'ятниць потому. Тихо, обережно, не зазіхаючи на спокій та моральний стан инших Моя душа чорна, я залила її хною чи загустілим чорнилом. В понеділок і в кілька минулих понеділків. З повагою і повним відчуттям обов'язку. Я сідала писати вірші знаючи, що кимось вони вже написані. Вірші — написані Рими — розказані Музи — розібрані Але я писала, намагаючись тішити власне еґо, бо більше нічого не вміла. Тому якщо хтось колись їх знайде і читатиме на людних вулицях, лукавлячи про геніяльність, Скажіть, що писала я їх сама З чорнилом в душі і смертю по п'ятницях. 13.10.22
3
0
292
Я буду з тобою вічно, Осінь
Я буду з тобою вічно, Осінь. А ти будь зі мною хоч трохи й досить. Морозити плитку ногами босими. Пити гаряче разами сьомими (чи, може, восьмими). Грітися холодом і, добре, трохи шарфами. Дощ заливає тебе дахами. Дощ закидає тебе листям. А ти сиди, Коло мене, на кріслі. Я дам тобі светра і віскі (як хочеш — какао) Просто сиди. Я почитаю тобі Боднара, під стукіт води і сірих прохожих, таких схожо-несхожих. Ти просто сиди біля мене, Осінь. Я зрòблю усе, чого ти попросиш. Туман заміняє сонце. Ранкове повітря занадто гостре. Я буду з тобою завжди, А ти побуть зі мною хоч трохи. І йди. 19.10.22
3
2
248
Догори дриґом
А ти говориш шепотом доріг. Крокуєш спокоєм асфальтних перонів. Коли на Землю випаде той перший сніг, Я буду в обіймах залізничних вагонів. Ти спробуй перевернути світ догори дриґом, Зануритись у підземні агонії, Та я буду схована в кутку під столом. Зігріваючись в склепіннях меланхолії. Можливо у тебе все таки вийде перевернути світ догори дриґом, І потрапити на чаювання до Мефістотеля. Але час буде вже втрачено... Загублено в рядках не існуючої симфонії. І його не поверне ні пекло, ні Мефістотель. І навіть світ, перевернутий догори дриґом. Тому замовкни. Або ж розчинись у володіннях цього самого Мефістотеля. ....А я залишусь сидіти під столом, граючи в покер зі Смертю. Усе в тому ж залізничному вагоні...
8
1
371
Тобі
На просторах своєї буденності Я погляну у очі твої, Продеруся тенетами ревності Заховаюсь в твоєму я сні. Коли страхом все серце просотане, А емоції створюють такт, Притулюся до тебе я строфами Залишуся в твоїх сторінках. Час тікає від нас всіх сторіками, Та й життя підганяє в боки. Я прикинуся римами дикими, Протечу крізь твої я думки.
13
3
372
Голос осені
Я чую шурхіт листя під ногами. Воно ковзає, порушуючи спокій лісу. Я ловлю звуки якогось годинника. Він розриває мої барабанні перетинки. Я відчуваю як груди обпікає спокій. Він відбивається мелодією листя. Я хочу залишитися тут назавжди. Щоб померти в обіймах вітру.
11
2
695
Я чую відлуння твоїх голосів
Я чую відлуння твоїх голосів. Зневажливих... тихих... безсилих... Вони розливаються потягом слів, які мені зв'язують крила. Вони заливають зневагою нот, Бояться німілих печалей. Заплутавшись біллю забутих пустот, Врізаються в серце кинжалом. Вогнями розбризкую хвилі сумні. Занурюють в пошесті ночі, Прострілюють наскрізь думки голосні, І кидають... тихо зриваючи очі...
12
4
339