Липень поступився Серпню, легкі літні дощі перетворилися на сильні зливи, але після них повітря все ще пахло зеленню. З настанням останнього літнього місяця Олеся ще більше відчула тривогу. Ще трішки і вона студентка, так страшно дорослішати, потрібно взяти усе від цього останнього дитячого літа. У неї було ще повно планів на цей місяць і вона з радістю розділила б їх із Владом та друзями. Сьогодні її шкільна компанія мала приїхати до неї, вона хоче познайомити їх із хлопцем. Правда він ще цього не знає. Дівчина не хотіла, щоб він переживав і щось намагався придумати, то ж подзвонить йому коли буде йти за друзями.
   Швидко зібравшись вона вибігла надвір, дуже хотіла побачити знайомих. Пора і Владу подзвонити. Один гудок, другий, третій, сьомий.
"Дивно, він завжди відповідав на мої дзвінки, може помагає татові. Потім подзвоню" — Олеся почала переживати, але швидко привела себе в порядок. А ось і хлопців видно. Палаючо-рижа шевелюра Данила виблискуала на сонці, поруч йшов менш рижий Ігор, а перед ними дріботіла Аня.
— Хлопці! Ання! — Олеся  пришвидшила крок.
— Привіт, — рижий здоровань перекрив їй дорогу.
— Данило, всі хочуть з нею привітатися, — Анна розсміялася.
— Як я рада вас бачити, — львів'янка обняла кожного почерзі.
— Ну і де той твій? — інший здоровань закинув руки за спину і цікаво розглянувся.
— Я дзвонила він не брав трубки, думала зараз йому набрати, — Олеся витягнула телефон і швидкими рухами пальців набрала номер Влада.
   Знову гудки, один, другий, третій, раптом голос:
— Алло.
— Алло, Владе, привіт! Не хочеш піти погуляти?
— Не хочу, — голос хлопця звучав холодно.
— Щось сталося?
— Не важливо, не дзвони більше і взагалі краще нам перестати бачитися.
   Дівчину ніби стінами обгородили, вона стояла на місці і слухала уривчасті гудки кинутої трубки. Крім цих противних звуків вона не помічала нічого. Що це було, як їй реагувати?
— Шо там? Шо там? — Аня підійшла до подруги, — все впорядку? Тебе ніби вимкнули. Еей ти мене чуєш!? — вона злякано потрясла дівчину.
   Олеся схаменулася від таких дій. Подивилася спокійним поглядом на шкільну подругу і розридалася. Хлопці почули слихпування і підійшли до них. Тепер Анна стояла приголомлишливо дивлячись на супутників і пригортала дівчину.
— Ося, що сталося? — Ігор поклав руку на плече ридаючої дівчини.
— Він... він сказав..., — ковтаючи сльози вона відхилилася і намагалася заспокоїтися.
— Данило, знаєш де тут кафе є? — Аня звернулася до рижоволосого.
— Ходіть заведу, за той час вона провітриться і їй легше стане.
   Поки Данило крокував попереду Ігор і Аня йшли по обидва боки від подруги та намагалися втішити. Вона ж розповіла їм коротеньку розмову. Після годинного блукання вуличками велетень зупинився і розлягадав чергове перехрестя.
— Ну і де ми? — Ігор підступив до супутника.
— Не знаю, — той чесно здригнув плечима.
— Тобто ти не знаєш? — Уже і Анна приєдналася до їх розмови.
— Здається ми не туди звернули.
— Ти ж казав, що знаєш Львів, — Ігор уже почав злитися.
— Але цю частину вже ні.
— Данило, шо ти пропонуєш робити?
— Я не знаю.
— Тобто ти не знаєш!? — Блондинка уже злісно дивилася на друга.
— Ей, досить! Мені не треба, щоб і ви посварилися. Я здогадуюся де ми, ходімо, тут недалеко Стрийський парк, — Олеся з усмішкою узяла подругу під руку і вони рушили вперед.
   Ця маленька пригода привела дівчину до тями, а підтримка друзів помгла і зовсім усе забути. Блукаючи стежками парку дівчина знову згадала Влада, Аня зрозуміла це і вони швидко пішли до Олесиної кав'ярні. Дорогою компанія привела до тями подругу. Посидівши годинку за чашечкою ароматної кави вони пішли на автобусну зупинку. З сумом Олеся відпускала друзів, але ті з посмішками обіцяли приїжджати частіше і вона їм вірила. Повернувшись додому дівчина сумно оглянула уже порожню залу через вікно. Не хотіла зараз показуватися мамі, тому пішла через під'їзд. Вдома вона взяла альбом і намагалася щось намалювати. Спогади накинулися на неї, як хижаки, пілся від'їзду друзів. Раптом з альбому показався кінчик аркуша, вона потягла його. З нього на неї дивився хлопець із чашкою кави у руках. Сльози, які вона стримувала увесь час, потекли по щоках. З риданнями Олеся пошматувала аркуш руками і дивлячись на кусні розридалася ще більше.
— Що тут відбувається? — Почувши крик, Інна зайшла в кімнату.
   Олеся ридала і сльози капали на подертий папір, вона не могла сказати слова захлинаючись сльозами.
— Доню, що таке? — Жінка перелякано сіла біля неї.
— Влад сказав, — шморгнувши, почала мала, — що нам не треба більше бачитися.
— Коли він це сказав?
— Сьогодні, коли компанія приїхала. Він спочатку не брав трубку, а потім сказав це і кинув слухавку.
— Ти знаєш чому він так міг сказати?
— Ні, але точно не для добра. Він знову хотів мене образити, як і той тоді! — Олеся перейшла на крик і вдарила руками одіяло перед собою.
— Доню, я бачила Влада. Він би не зробив так, у нього мали бути вагомі прични, щоб сказати тобі таке, — Інна лагідно пригорнула доньку до себе.
— Думаєш?
— Так, ти ж знаєш у нього суворий батько, може щось сталося і він просто не хоче турбувати тебе.
— Але ж я могла б помогти, я б усе зрозуміла, навіщо він так зробив!?
— Заспокійся, він уже майже дорослий чоловік, він сам розбереться з своїм проблемами, краще прибери безлад і ходімо на кухню. Не проти помогти мені з сирником?
— Залюбки, тільки дай хвилинку.
— Чекаю на кухні, — Інна поцілувала доньку в лоба і вийшла.
   Декілька секунд Олеся сиділа дивлячись у вікно над робочим столом. Сонце ліниво сповзало за старі будинки Львова і у кожному куточку міста загорялися ліхтарі.
— На ніч передавали грозу, але зараз на небі ні хмаринки. Хоча, у наших стосунках також не було хмаринок, але гроза настала, — дівчина сказала це своєму заплаканому відображенню і затягнула вікно шторою.