Мама була права. Тато справді облаштував кав'ярню до середини липня. Це була невелика кімната із маленькими круглими столиками для посиденьок з кавою. Олеся залюбки погодилася побути касиршою, доки не знайдеться персонал.
— Доцю, а твої подруги чи друзі не хочуть заробити? Хоча б на літній час, — Сергій вийшов у зал, переглядаючи якісь папери.
— Я маю завтра зустрітися із Аньою, можу запитати її, — Олеся протирала столики до початку робочого дня.
— Добренько. Я їду по справах, мама наверху, брат так само, коли щось потрібно буде, подзвониш, — чоловік поцілував доньку в лоб і вийшов надвір.
— Па-па, — дівчина помахала йому вслід.
   Незважаючи на похмуру погоду по центру Львова снували люди, хтось у дощовиках, хтось з парасольками. Олеся поставила платівку у великий старий програвач і звідти лунала класична музика. Час від часу до закладу заходили відвідувачі, дівчина з умішкою зустрічала їх і обслуговувала. Коли за останнаю компанією зачинилися двері, всередину забіг хлопець років сімнадцяти. Він був увесь мокрий бо саме в цей момент почалася сильна злива. Він замучено підійшов до каси.
— Добрий день. Чого бажаєте? — Олеся зацікавлено розглядала мокре обличчя.
— У вас тут є розетка? Мій телефон вимкнувся і я не можу попередити маму, що затримаюся через дощ, — хлопець також оглядав дівчину в робочій формі.
— Так звичайно. Он біля того столика є розетка для відвідувачів, можете скористатися нею, — дівчина вказала на столик біля найближчої стіни.
— Дякую, — гість кивнув головою і декілька капель води стекли з його волосся на стіл.
— Перепрошую, — він хотів витерти їх мокрим рукавом олімпійки.
— Не треба! — хазяйка різко простягнула руки шоб зупинити його, — краще я витру сухою салфеткою.
— Ой перепрошую. Зовсім забув що олімпійка теж мокра, — хлопець ніяково посміхнувся і кинувши швидкий погляд на Олесю, попрямував до столика.
   Хвилини минали повільно, на вулиці стало порожньо. Через зливу усе посіріло, тільки де-не-де світилися вікна будинків та кафе. Класична музика все ще заповняла приміщення маленької кав'ярні. Незнайомець нервово сидів на стільці, скоса поглядав на Олесю. Дівчина також крадькома підглядала за ним, вдаючи, що робить порядок на столі.
— Я перепрошую, — голос хлопця розірвав напружену атмосферу, — я б хотів випити чогось гарячого. Що ви мені запропонуєте? — він намагався говорити спокійно, але всеодно ретельно підбирав слова.
— У нас є різні види кави: латте, капучино, моко, еспресо, — дівчина на автоматі перераховувала меню.
— А якому надаєте перевагу ви?
— Ну я, переважно, п'ю еспресо.
— З цукром чи без? — хлопець явно намагався продовжити розмову.
— До чого такі запитання? — Олеся спантеличено і трохи роздратовано глянула на нього.
— Хочу попробувати те, що п'є сам персонал.
— Дурна відмазка, — дівчина з усмішкою похитала головою, — але якщо вам так цікаво, то я п'ю без цукру. А еспресо люблю за те, що в нього не додають вершки. Так смак справжній, насичений, з легкою гірчинкою, не дає забути про себе.
— Тоді я хочу попробувати, — він обернувся до дівчини і оперся ліктями на коліна.
— До речі, мене Влад звати.
— То ми перейшли до знайомства? — Олеся всміхнулася.
— Просто мені дивно звертатися до однолітка на "ви", — Влад посміхнувся і повів очима.
— Ну тоді, я Олеся.
— Приємно познайомитися.
— Мені також, а ось і твоє еспресо.
— Не приєднаєшся? Відвідувачів усерівно нема.
— Залюбки.
   Дівчина взяла свою чашку і не поспішаючи сіла навпроти нового знайомого.
— Я раніше не бачив цієї кав'ярні.
— Ми відкрилися лише тиждень тому. Тато купив це приміщення ще до випускного. Ми переїхали сюди в кінці червня.
— То ти тут живеш?
— Так, одразу над кав'ярнею. А ти місцевий?
— Ні.
— Але я так розумію ти часто тут буваєш.
— Так. Це найкоротший шлях від зупинки до маминого будинку.
— А де ти живеш?
— В іншому кінці міста з татом. Батьки розлучилися два роки тому і він забрав мене, а мама меншу сестру. Я навідую їх коли знаходжу вільний час. Точніше поки маю можливість, — очі хлопця дивилися на пару від гарячого напою.
— А що може статися?
— Тато хоче позбавити маму батьківських прав на нас, а ше він дуже суворий. Буде дивно, якщо він не доб'ється свого.
— Це так страшно. А чому вони розлучилися?
— Тато надто ревнував маму і тому в них постійно були сварки. Мамі надоїло терпіти це і вона подала на розвід. Вони обоє хочуть позбавити один одного права на опіку мене і сестри, тому цей процес тягнеться уже майже два роки.
— Вибач, що розпитую. Просто стало цікаво, чому люди так чинять.
— Нічого страшного, деколи чужі люди вислухають краще за рідних.
   Запала довга мовчанка, яку порушувала хіба тиха мелоідя із програвача. Чашки спорожніли і лише легка пара нагадувала про те, що там була кава.
— Я мабуть піду. Дощ уже пройшов, телефон зарядився, а сестра з мамою переживають за мене, — Влад поволі піднявся з крісла.
— Так, добре, не буду затримувати, — Олеся поставила на столик чашку, яку весь цей час інстенктивно тримала в руках.
— До побачення, дякую за еспресо. Без цукру воно і справді незабутнє, — він ще раз кинув погляд на Олесю і вийшов з кав'ярні.
   Після того, як постать хлопця зникла за дверима і майнула мимо вікна, дівчина ще довго не могла прийти до тями. Чомусь історія цього незнайомця зачепила її, та й не тільки історія. Вона досі бачила перел собою його спочатку такі веселі, а потім хмурі та замислені очі кольору кави без цукру і вершків. Кольору еспресо.