Між бетонних стін

Субстанція Ночі

Срібний відблиск місяця грав на твоїй шкірі, Гаснув сизий вогник в глибині очей. Прохолода застигала на блідому тілі, Падала під скрежетом схрещених мечей. Тінню гордовитою, несмиренним спогадом, Ланню бистроногою відступала вдаль. Обпалило розум твій недоладним здогадом: Усе, що назовні є - то лише вуаль. Вістрям незаточеним у мішень броньовану Тріскалась ілюзія, як гірський хрусталь Хижаку прикутому не догнать несковану, Хай дзвенить під сонцем гартована сталь. Серце гравіроване, тіло незахищене У законах людства потребує змін. Усе, що не схоже- мало бути знищене. Знала ж бо - слабким не місце між бетонних стін...

2018-07-29 19:31:34

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (1)

Lana

Новий Шевченко.Через 5 років ці вірші всі знатимуть на пам'ять.

Відповісти

2018-09-17 20:15:59

Подобається

Інші вірші поета

В супровід ритму Золота тюрма Найгіркіший хміль Момент для нас

Інші поети

Doesnt Matter

@Doesntmatter

Рыжий

@Kliri

Park Joyeol

@Loey88jojo61

Схожі вірші

Всі

Хай буде так

Юлія Богута

«And in my hour of darkness She is standing right in front of me Speaking words of wisdom, "Let it be"» Beatles - Let it be Хай буде так. Прийми своє життя. Прийми негоду, біль і в серці рану. Прийми свою не вічність, як буття. Прийми, що у людей на тебе інші плани. І не кричи, не плач, коли летиш із неба. Земля тверда. Це так. Реальна. Не м'яка. Живи та не шкодуй. Так було треба. Можливо не тобі. Комусь. Чиясь рука. Ти витримав. Стерпів. Усі пройшов дороги. Ти не зламався, ні. Ти просто біг не так. Ти просто падав. Просто вірив богу, І довіряв не тим. Кохав не так. Хай буде так. Прийми, що ти один І залишайся сильним, що б не було далі. Життя лиш мить, в яку стікає плин годин. Лиш зайчик сонячний, ребро медалі. Бо що б не було - ти не вічний, ні. І те що має тут коштовність, там - згорає. Ти помираєш тут. Зникаєш на війні. Та пам'ятай - у смерті щастя аж ніяк немає.

4617

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

3609