Послання
Субстанція Ночі
Ти думаєш надто багато. Зберись. Від світу, від інших, від себе сховатись... Що було сьогодні, що було колись... Хто дав тобі право так з себе знущатись? Замружити очі, втекти, уникати... Як смів докотитися ти до такого? Фальшиво всміхатись... Фальшиво кивати... Не чути безживного голосу свого. Одумайся, досить! Чи ще не набридло? Влаштовують власні напружені плечі? А погляд у дзеркалі, той, остогидлий, Який так вимолює підлої втечі? А може і зовсім не дивишся в себе, Згадати не можеш, які ж в твої очі? Відтінку ялини?... Блакитного неба? А може і карі... Чи кольору ночі? Ти хочеш рятунку? Заманлива думка. Та ніхто не зайде в зачинені двері, А вся адресована тобі підтримка Згорає і меркне в твоїй атмосфері. Давай порахуємо всі чорні миті, Щоб ти побачив, що твориш з собою. Біле чи чорне? Ми будем квиті, Коли свої страхи назвеш сміло "грою". З чого почати? Турбує питання, Метається ехом по закутках мозку. Як птаха безкрила, це тихе послання, Благаючи, гасне на чорному воску.
2019-07-07 11:28:36
6
5
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (5)
Серафім
@Субстанція Ночі Хах. Поки жива. Ти теж, тримайся…
Відповісти
2019-07-07 12:32:43
1
Man Vi
Класно ^^
Відповісти
2019-07-07 14:22:59
Подобається
Субстанція Ночі
@Man Vi спасибі))
Відповісти
2019-07-07 15:03:15
Подобається
Інші вірші поета
Стріла повстання Міраж Сльозами з-під мокрих вій Любов - щастя?
Інші поети
Janocska
@Janocska
Muzalevski
@Muzalevski
Схожі вірші
Всі
Я тебе по-справжньому кохала...
Вікторія Тодавчич
Я тебе по-справжньому кохала... Так, неначе зовсім не жила. І тобі лиш серце відкривала, Я тебе кохала, як могла. Я тобі всю душу і все серце, Все віддам, ти тільки попроси. Я тебе кохатиму до смерті, Я з тобою навіки і завжди. Я тобі відкрию таємниці, Все, що маю — все віддам тобі. І поля, і чистії криниці, І прекрасний спів тих солов'їв. Я тебе по-справжньому кохала, Весь свій час, я віддала тобі. Я була наївною . Не знала, Що не брешуть тільки солов'ї.
42
15
2016
La lune
Nadine Tikhonovitch
Quand les rues de la ville sont plus sombres, Quand la moitié de la planète dort, Quand les étoiles de rêve tombent, La lune me brille, la lune d'or. Je peux la regarder la nuit Et j'écris mes poèmes bizarres, Peut-être je suis folle ou stupide, Mais la lune me donne de l'espoir. Elle est froide, comme l'hiver, Elle est pâle, comme malade, Je peux là regarder les rivières Et parfois je vois les cascades. Elle est mystérieuse, magnifique, Satellite sombre de notre planète, Séduisante, heady et magique, L'ami fidèle pour tous les poètes. La lune, pourquoi tu es triste? La lune, je ne vois pas ton sourire, Dis moi ce qui te rend attriste, Dis moi ce qui te fais souffrir! La lune, tu es loin de moi, Il y a des kilomètres entre nous, Je rêve de toi de matin à soir, Je rêve et j'écris sur l'amour. Et je danse dans ta lumière, Mes idées sont tristes et drôles, J'aime tes yeux tendres, lunaires, Ils me disent que je suis folle. Mais, ma lune, tu es mon rêve, Tu es mon inspiration, ma lune, Mon souffle, tu m'aimes, j'espère, Parce que tu es mon amour!
49
14
1448