Вірна
Зовсім тихо. Іще тихіше.
Милий, чуєш? Це - мої вірші.
Це вони пульсують під шкірою,
Упереміш з малою вірою,
І малюсіньким сподіванням,
Що між нами таки кохання.
Що воно, хоч трошки взаємне,
Що, коли довкруж стає темно,
Те, що бачу я, не примарне.
Що наш спільний обрій безхмарний.
Що в сітях байдужого люду
Погляд твій мене гріти буде.
Це, мабуть, несусвітня дурість.
Та, коли ми вже перетнулись,
Як тепер зможу бігти далі,
Як в тобі всі мої печалі?
Як в тобі мій одвічний пошук,
Без якого я жить не можу.
Мою душу припнули на якір.
Не було ні знамен, ні знаків.
Просто я захотіла лишитись,
І не смію про більше просити.
Я вгамую свій лютий вихор -
Вже задосить дитячих ігор.
Бути поруч я обіцяю,
Обіцянкам я ціну знаю,
Хай нелюбою, навіть чужою,
Буду поруч одвіку з тобою,
Крок у крок невідступно йти
До омріяної висоти.
Я завмру праворуч від тебе.
Будуть зорі і буде небо.
І ледь чутні слова у віршах.
Я не смію просити більше.
Що, крім неба, птахові треба?
А в твоїх очах - моє небо.
2019-01-01 21:29:34
11
6