короткий запис про стан катастрофи
У мене між п'ятим й четвертим ребром -
звичайна активність. Сейсмічна.
Та варто почути знайомий вже тембр
і показники перевищують норму як мінімум вдвічі.
Чи гірше не буде, якщо прямо в вічі
дивитись? Всередині - ром
В оманливій каві, чорнішій за небо.
Ось корінь проблем.
І шукати не треба.
Цунамі зі слів зайві, марні,
зачинені двері до щирості Нарній.
Бо найважливіше - не сформулювати.
Наїмся, літаючи в хмарах, ванільної вати.
І осад на віях - дощі надкислотні, то ж годі
Страждати за всім, що не стало в нагоді:
Я викину речі, яких не носила,
Нікчемність фантазій тримати несила.
Віддам орхідею, що на підвіконні
Втомилась чекати невпинного скону.
Помаду, парфуми п'янкі та солодкі.
Натомість відвару шипшини й солодки
Нап'юся, і вишкребу осад з легенів.
У кожному подисі - ти. Так, я - геній.
Несу на смітник почуття й лабутени,
Дві сукні червоні й платівки, де тенор
Співає про щастя, кохання довічне.
Немає сміливості кинути відчай...
В метафорах знову гублюся де-факто:
Твоє розуміння - загроза інфаркту.
У тебе у жодній із мозку півкуль
Немає реакції на тектонічні
Оманливі рухи відводу від тем,
що завжди вилазять грибними дощами, як крити вже нічим.
Життя взагалі надзвичайно комічне.
Тривоги й питання блокуй
за клоунським виглядом індиферентним.
Прискориться темп.
Аритмія у тренді.
Ревізію треба почати
Стираю все обране й чати,
листи невідправлені кригу на серці
не зможуть здолати. Благаю, не сердься.
Забуду помірну мелодію вітру
та викину кров'ю мальовані квіти.
З усіх в світі слів (що попереду й ззаду)
лишилися щирі. Не слід їх казати.
Твої фотографії. Може, не варто?
Ні-ні, підсвідомість зі мною на варті.
Я вижену геть з голови, що замало
тебе у житті. Мій сейсмограф зламало.
Сама по собі. Катастрофа епічна.
Порву на шматки надпалаючі спічі.
Зрічуся навіки всього, що не стале...
очікувань дим перетвориться в біль ще
Я викину кофту, на ній - Фріда Кало...
Та знаєш, прозріння потроху спіткало:
З усього того, що зі мною не сталось,
Про тебе шкодую найбільше.
звичайна активність. Сейсмічна.
Та варто почути знайомий вже тембр
і показники перевищують норму як мінімум вдвічі.
Чи гірше не буде, якщо прямо в вічі
дивитись? Всередині - ром
В оманливій каві, чорнішій за небо.
Ось корінь проблем.
І шукати не треба.
Цунамі зі слів зайві, марні,
зачинені двері до щирості Нарній.
Бо найважливіше - не сформулювати.
Наїмся, літаючи в хмарах, ванільної вати.
І осад на віях - дощі надкислотні, то ж годі
Страждати за всім, що не стало в нагоді:
Я викину речі, яких не носила,
Нікчемність фантазій тримати несила.
Віддам орхідею, що на підвіконні
Втомилась чекати невпинного скону.
Помаду, парфуми п'янкі та солодкі.
Натомість відвару шипшини й солодки
Нап'юся, і вишкребу осад з легенів.
У кожному подисі - ти. Так, я - геній.
Несу на смітник почуття й лабутени,
Дві сукні червоні й платівки, де тенор
Співає про щастя, кохання довічне.
Немає сміливості кинути відчай...
В метафорах знову гублюся де-факто:
Твоє розуміння - загроза інфаркту.
У тебе у жодній із мозку півкуль
Немає реакції на тектонічні
Оманливі рухи відводу від тем,
що завжди вилазять грибними дощами, як крити вже нічим.
Життя взагалі надзвичайно комічне.
Тривоги й питання блокуй
за клоунським виглядом індиферентним.
Прискориться темп.
Аритмія у тренді.
Ревізію треба почати
Стираю все обране й чати,
листи невідправлені кригу на серці
не зможуть здолати. Благаю, не сердься.
Забуду помірну мелодію вітру
та викину кров'ю мальовані квіти.
З усіх в світі слів (що попереду й ззаду)
лишилися щирі. Не слід їх казати.
Твої фотографії. Може, не варто?
Ні-ні, підсвідомість зі мною на варті.
Я вижену геть з голови, що замало
тебе у житті. Мій сейсмограф зламало.
Сама по собі. Катастрофа епічна.
Порву на шматки надпалаючі спічі.
Зрічуся навіки всього, що не стале...
очікувань дим перетвориться в біль ще
Я викину кофту, на ній - Фріда Кало...
Та знаєш, прозріння потроху спіткало:
З усього того, що зі мною не сталось,
Про тебе шкодую найбільше.
Коментарі