не клич мене
не клич мене пеклом, не клич коханням, ім'я загубилося між століть.
дивися уперше немов востаннє,
зустрінеться з полум'ям спраглий лід,
коли я побачу високу постать.
якщо розгублюся зробити крок,
зроби його сам, хай не буде просто
межу заступити з пересторог.
не клич мене сонцем, не клич блакиттю,
небесною плямою на щоці.
твої обладунки - іржаві квіти,
мої ж - невимовні обійми ці.
не клич мене вдень, почекай до ночі,
стели простирадло з сумних зірок,
не знай, як багато сказати хочу,
та знай, що мовчати не можу. ок?
не вір мені зовсім, уламки вроди
зурочені болем сліпих надій.
надважко чомусь перевести подих,
почувши таке несміливе: дій!
не бий мене в груди суворим тембром,
що цілить точніше від самоти.
очікувань прірва веде до тебе,
але намагаюся знов втекти.
не дай мені щастя, та дай миттєвість
відчути, що дихаю і жива.
дрібниці умовні, проте суттєві.
мовчи, не знецінюй свої слова.
не клич мене раєм, едемським садом,
брехати собі - то найбільший хист.
на другому місці - талан писати,
лишати підказки без сенсу скрізь.
не клич мене зовсім, безповоротно
до тебе звикаю. будь ласка, йди.
не дай задихнутись, відкривши рота,
не треба шукати свої сліди
в душі поцілунках, що між рядками
блукають по колу, створивши вир.
дивись: підгортаю свою хакаму,*
зумію без тебе.
(не вір. не вір).
*необхідна дія перед сеппуку
дивися уперше немов востаннє,
зустрінеться з полум'ям спраглий лід,
коли я побачу високу постать.
якщо розгублюся зробити крок,
зроби його сам, хай не буде просто
межу заступити з пересторог.
не клич мене сонцем, не клич блакиттю,
небесною плямою на щоці.
твої обладунки - іржаві квіти,
мої ж - невимовні обійми ці.
не клич мене вдень, почекай до ночі,
стели простирадло з сумних зірок,
не знай, як багато сказати хочу,
та знай, що мовчати не можу. ок?
не вір мені зовсім, уламки вроди
зурочені болем сліпих надій.
надважко чомусь перевести подих,
почувши таке несміливе: дій!
не бий мене в груди суворим тембром,
що цілить точніше від самоти.
очікувань прірва веде до тебе,
але намагаюся знов втекти.
не дай мені щастя, та дай миттєвість
відчути, що дихаю і жива.
дрібниці умовні, проте суттєві.
мовчи, не знецінюй свої слова.
не клич мене раєм, едемським садом,
брехати собі - то найбільший хист.
на другому місці - талан писати,
лишати підказки без сенсу скрізь.
не клич мене зовсім, безповоротно
до тебе звикаю. будь ласка, йди.
не дай задихнутись, відкривши рота,
не треба шукати свої сліди
в душі поцілунках, що між рядками
блукають по колу, створивши вир.
дивись: підгортаю свою хакаму,*
зумію без тебе.
(не вір. не вір).
*необхідна дія перед сеппуку
Коментарі