ще з бортового журналу про катастрофу
кажуть, що ми, поети, - брехливі й несповна розуму.
ще - іронічні (міцні волоцюжні звичаї).
я тут подумала: замаскую рядочки прозою
(може, від того стануть менш прозаїчними).
може, від того в них з'явиться більше сенсу
(тобто його буде легше вловити). вірите,
так остогидло чіпляти наліпки цензу,
метафорично спотворювати всі виверти
в казку, історію з іншого часопростіру,
де катастрофа руйнує останні атоми.
де можна жити сміливими та завзятими
(як самогубець за мить до розстрілу).
кажуть, що збитки можна обчислити, підрахувати
та катастрофи не мають одиниць виміру.
і добре, робити цього не варто:
знати не треба, скільки у грудях вимерло.
знати не треба, що причина глобального потепління -
у нестабільних джерелах: звичайно ж, внутрішніх.
гравітаційному полю уявних ліній
сили забракне утримати межі сутності.
зміни підвищення рівня води океаном
теж нестабільністю льодовиків зумовлені,
всі катастрофи трапляються не за планом
і перехоплюють подих. забракне мовлення,
скажуть, що знов задихаєшся несвідомістю.
всі руйнування мали б затвердити на офіційному рівні
з префіксом само-. деструкція повністю
залежить від глибини сприйняттєвої прірви,
що з кожним днем виникає та шириться.
ось, щохвилини нагадує тріщини,
на крижаних осередках розміщені:
десь від ключиць розповзуться до вилиць, і
викривлять тло почуттєвого враження.
кажуть, проблема цунамі міжреберних спазмів
у криголамах, на хвилі ображених.
ця катастрофа відтінка топазу,
хмаристого попелу та білосніжної вати,
солодко-гіркої. вкривають емоції зливою,
лиш на порозі кінця розумієш: щасливими
були всі моменти, якими нас не врятувати,
знаєш? хай кажуть, читають, вигадують змісти.
всесвіт безмежний розквітне в обіймах чужої уяви.
ти ж напиши мені: ця катастрофа ще млява?
чи розповсюдилась вже і на тебе, тиняється містом,
розкрила воронку, не в змозі утриматись
(обійми в три метри над рівнями неба об'ємні)
і оточила барвистою повінню?
із вірогідністю
у сто відсотків тоді передбачу взаємність.
ще - іронічні (міцні волоцюжні звичаї).
я тут подумала: замаскую рядочки прозою
(може, від того стануть менш прозаїчними).
може, від того в них з'явиться більше сенсу
(тобто його буде легше вловити). вірите,
так остогидло чіпляти наліпки цензу,
метафорично спотворювати всі виверти
в казку, історію з іншого часопростіру,
де катастрофа руйнує останні атоми.
де можна жити сміливими та завзятими
(як самогубець за мить до розстрілу).
кажуть, що збитки можна обчислити, підрахувати
та катастрофи не мають одиниць виміру.
і добре, робити цього не варто:
знати не треба, скільки у грудях вимерло.
знати не треба, що причина глобального потепління -
у нестабільних джерелах: звичайно ж, внутрішніх.
гравітаційному полю уявних ліній
сили забракне утримати межі сутності.
зміни підвищення рівня води океаном
теж нестабільністю льодовиків зумовлені,
всі катастрофи трапляються не за планом
і перехоплюють подих. забракне мовлення,
скажуть, що знов задихаєшся несвідомістю.
всі руйнування мали б затвердити на офіційному рівні
з префіксом само-. деструкція повністю
залежить від глибини сприйняттєвої прірви,
що з кожним днем виникає та шириться.
ось, щохвилини нагадує тріщини,
на крижаних осередках розміщені:
десь від ключиць розповзуться до вилиць, і
викривлять тло почуттєвого враження.
кажуть, проблема цунамі міжреберних спазмів
у криголамах, на хвилі ображених.
ця катастрофа відтінка топазу,
хмаристого попелу та білосніжної вати,
солодко-гіркої. вкривають емоції зливою,
лиш на порозі кінця розумієш: щасливими
були всі моменти, якими нас не врятувати,
знаєш? хай кажуть, читають, вигадують змісти.
всесвіт безмежний розквітне в обіймах чужої уяви.
ти ж напиши мені: ця катастрофа ще млява?
чи розповсюдилась вже і на тебе, тиняється містом,
розкрила воронку, не в змозі утриматись
(обійми в три метри над рівнями неба об'ємні)
і оточила барвистою повінню?
із вірогідністю
у сто відсотків тоді передбачу взаємність.
Коментарі