Спалах/кс3
Свічка тріскоче: так, знаю, що не свята я.
Невиліковність дається (мов шрам) взнаки.
Вперше себе усвідомлено пам'ятаю
й хочу крізь вірші читати чиїсь думки.
Ні, не читати (напевно, то надто просто),
я ж-бо не звикла шукати шляхів легких.
Та з висоти розуміння малого зросту
знов перехоплює погляд і б'є під дих
вир безнадії чи слабкість від слів невчасних,
зайвих насправді та вкрай недоречних тут.
Серце моє (наче спалах) іскриться, й частку
я спопеляю надіями, що не вб'ють:
Може дозволиш зігріти метафорично
і засинати під шепіт твоїх рядків?
Грати з вогнем - дивовижна та згубна звичка,
ніби десятий з пекельно відомих кіл...
Непереможно крокують видіння плями,
спогади носять тавро на худім плечі:
кволе дівча на колінах блідої мами
тягне сірник до коробки та робить "чирк".
Світ огортає теплом і на мить насправді
вогник пекучий дарує свою любов.
Тим, хто вітався зі смертю, не треба правди,
тільки життя відчайдушне та віра, бо
кожна миттєвість залишиться десь між ребер,
кожне бажання породить свої плоди. Знати навіщо й чому існувати треба - мовчки поринути в чорну пітьму біди.
Йти за обмеженням волі до сподівання
з власної зони комфорту і відчуттів, рештки минулого кинувши на дивані,
щоб зрозуміти нарешті, чого хотів?
В пошуках знаку? То хай тобі знаком буде
Полум'я, що на щоках розпускає квіт.
Поруч морозяться з криги та снігу люди?
Дай доторкнуся, закрию руками від
Пустки, що пащу незграбну самотньо кривить,
Тягне в залежність від долі, неначе гру.
Хочеться привід? То ось тобі гарний привід:
Я забагато на себе завжди беру.
Швидко збиваюся з курсу, частіше - з теми,
Прикро втрачаю мотиви, орієнтир.
Тінню блукаю у роздумах, поки темно...
Та сподіваюсь, так точно не зробиш ти!
2021-04-15 06:41:03
15
11